Гедиміновичі

Гедимі́новичі (, , , ) — династія великих князів Литовських у 1316–1572 рр. та королів Польських у 1386–1572 рр., нащадків великого князя Гедиміна.

Представники цілої низки славетних аристократичних родин Великого князівства Литовського, Білорусі, України, Росії та Польщі або дійсно походили від Гедиміна, або за родинними легендами виводили від нього свій родовід. Гедиміновичі, як і Рюриковичі, були «природними» князями, хоча через бідність та провінційність деякі роди надалі втратили титул. Більшість із них (Трубецькі, Чорторийські, Мстиславські, Вишневецькі та ін.) були нащадками удільних князів, які лише за часів централізаторської політики XV–XVI ст. втратили реальну суверенну владу. Інші — Голіцини, Куракіни, Хованські, Волинські були нащадками безудільних придворних бояр-аристократів. Представники численних родів нащадків Гедиміна обіймали найвищі державні посади, вони зробили вагомий внесок у розбудову державності Литви, Речі Посполитої та Росії. Окрім того, Гедиміновичі були одними з найбільших землевласників на цих землях.

Нащадки Гедиміна — Великі князі Литовські

Євнут (1341–1345), один із молодших синів Гедиміна Ольгерд (1341–1377), 3-й син Гедиміна Ягайло (1377–1381), 6-й син Ольгерда Кейстут (1381—1382), 4-й син Гедиміна, брат Ольгерда та Євнута Ягайло (вдруге, 1382–1392), з 1385 р. також король Польщі (Владислав II) Вітовт (1392–1430), один із синів Кейстута Свидригайло (1430–1432 (1440)), наймолодший син Ольгерда Сигізмунд (1432–1440), молодший син Кейстута, брат Вітовта Із 1440 р. і до 1572 р. великими князями Литовськими були лише Ягеллони. Казимир (1440—1492), другий син Ягайла, з 1444 р. також король Польщі (Казимир IV) Олександр (1492—1506), 4-й син Казимира Ягеллончика, з 1501 р. також король Польщі Сигізмунд (Старий) (1506—1548), 5-й син Казимира, також король Польщі (Сигізмунд І) Сигізмунд (Август) (1548–1572), єдиний син попереднього, також король Польщі (Сигізмунд II) з 1548 р. і єдиної Речі Посполитої — з 1569 р.

Після запровадження в Речі Посполитій виборної монархії лише один ймовірний Гедимінович був великим князем Литовським та королем Польщі — Михайло Корибут Вишневецький (1668–1672), нащадок Ольгерда (існує й версія, що він був Рюриковичем).

Походження Гедиміна

Достеменно родинний зв'язок між Гедиміном та його родичами по висхідній лінії прослідкувати неможливо через брак надійної джерельної бази. Вважається, що його батьком був Путувер Будивид (? — бл. 1295), «король» Литовський із 1282 року.

Він залишив декількох синів (від одного або кількох шлюбів), з яких відомі «король» ВитеньНиколай фон Ерошин. Хроника земли Прусской. (?—1315), наступник батька на Литовському престолі; Гедимін (бл. 1275–1341, убитий при осаді орденського замку Баєрбург), наступник свого старшого брата; та ВоїнWolff J. Rod Gedimina. — Krakow, 1886. — S. 6. (? — після 1326), попередник Наримунта на Полоцькому престолі.

Єдиний син Витеня Свалігот (? — бл. 1310) та єдиний син Воїна Любко-Любарт (? — 1342, убитий на війні з Тевтонським орденомVainius // Tarybų Lietuvos enciklopedija / ed. J.Zinkus. — Vilnius: Lithuania: Vyriausioji enciklopedijų redakcija, 1988. — Т. IV. — pp. 419.), не залишили нащадків, позаяк про них нічого не відомо.

Шлюби та діти Гедиміна

Князь Гедимін був одружений тричі Першою його дружиною була Вінда Жмудська, дочка простого бортника Віндемунда. Від цього шлюбу народились сини Монтивид (Люнтивид) та Наримунт.

Наступного разу Гедимін одружився з княжною Ольгою Всеволодовною Смоленською Від цього шлюбу залишились сини Ольгерд, Кейстут та три дочки: одна невідома на ім'я, дружина старости Городенського Давида, друга — Данмила-Єлизавета, майбутня дружина князя Плоцького, третя — Марія, майбутня дружина великого князя Володимирського та Тверського Дмитра Михайловича «Грізні Очі».

Від третього шлюбу з княжною Євою народились сини Любарт-Дмитро, Євнут-Іван, Коріят-Михайло та дочки Альдона-Анна (з 1325 р. дружина короля Польщі Казимира III П'ястаJonynas I. Aldona // Lietuviškoji enciklopedija / Vaclovas Biržiška. — Kaunas : Spaudos Fondas, 1933. — T. I. — pp. 208—211.), Гаудемонта-Євфимія (дружина останнього галицького князя Юрія-БолеславаRowell C. S. Lithuania Ascending: A Pagan Empire Within East-Central Europe, 1295—1345. — 1994. ) та Айгуста-Анастасія (дружина великого князя Володимирського та Московського Семена Гордого).

Старший син Гедиміна Монтивид (бл. 1293–1348, вбитий у битві при Стреві 2 лютого 1348 р. разом із Наримунтом), князь Кернавський та Слонімський, не залишив нащадків.

Нащадки Наримунта

Другий син Гедиміна Наримунт (Гліб) (бл. 1294Белы А. Нарымонт // Вялікае княства Літоўскае. — Т. 2. — Мн. : БелЭн, 2006. — С. 349—350.—1348) при житті свого великого батька шукав вотчин на стороні. У 1333 р. він затримав на Волині новгородського архієпископа Василя і шантажем домігся від останнього згоди на утвердження себе служилим князем у Новгороді. І хоча вже 1335 р. Наримунт залишив місто (щоб заволодіти вакантним престолом князівства Полоцького), проте його нащадки пам'ятали про першу «вотчину» пращура. У гербах старших російських Гедиміновичів — князів Голіциних, Куракіних та Хованських — разом із «Погонею» межує старовинний герб Новгородської землі. До речі, саме Наримунт першим і використав традиційний потім герб «Погоня» — на своїй власній печатці, якою скріпив договір із ризькими німцями в 1338 р.

Окрім Полоцька Наримунт успадкував також Пінське князівство.

Після загибелі Гедиміна в 1341 р. Наримунт підтримав батькового спадкоємця — молодшого брата Євнута Віленського. Тому коли в 1345 р. останній був скинутий із престолу Ольгердом, Наримунт потрапив в опалу та вимушений був тікати до Орди. І хоча згодом він отримав згоду на повернення, ані йому, ані його дітям не повернули Полоцька та більшості інших вотчин. Тому Наримунтовичі відповідного до свого походження ніколи не мали провідного становища ні, власне, у Литві, ні, пізніше, у Польщі. Вже з кінця XIV століття вони подались, головним чином, до Московії.

Наримунт був тричі одружений, проте найімовірніше лише від другої дружини, княжни Слонімської, він мав дітей. Він залишив шістьох синів — Пунігайла, Патрикея, Олександра, Юрія, Семена-Феодосія та Михайла. Окрім Семена (князя Свіслоцького), усі вони залишили нащадків. Скоріш за все, у нього були також і дочки, проте про них нічого не відомо.

Князь Пунігайло (?—1380) залишився язичником, а єдиний його син Сунігайло помер бездітним.

Князі Патрикеєвичі

Патрикей-Давид двічі — у 1383–1386 та у 1398–1408 рр. був служилим Новгородським князем. Він же в 1408 р. одним із перших нащадків Гедиміна переїхав до Великого князівства Московського, де отримав вотчинні землі.

Корецькі

Старший син Патрикея князь Олександр Патрикеєвич у 1399 р. повернувся до Литви, де отримав у вотчину спочатку Стародуб, а з 1442 р. — Корець. Він же започаткував князівську гілку Корецьких — найстаршу серед Гедиміновичів. Після його смерті рід розпався на дві гілки — старшу (нащадки Семена Олександровича, який залишив Корець та згодом разом із дідом Патрикеєм та обома дядьками переїхав до Москви) та молодшу (нащадки Василя Олександровича, який отримав Корець у спадщину після смерті свого батька Олександра Патрикеєвича). Старша гілка згасла в середині XVI ст. на князеві Івані Богдановичі («Корецькі на Москві перевелися»).

Представники молодшої гілки Корецьких залишались удільними князями у Литві, проте не були впливовими, вони не підіймались вище посад каштелянів та старост. Після Люблінської унії князь Богуш-Єфим (1510–1576) першим у роду прийняв католицтво. Останній представник роду — правнук Богуша-Єфима князь Самійло-Кароль (1621–1651) помер від чуми у військовому таборі під час війни з козаками.

Патрикеєви та їх відгалуження

Другий син Патрикея Новгородського князь Юрій Патрикеєвич приїхав до Московії разом із батьком. Він був впливовою персоною за часів Василя I та Василя II, неодноразово виконував військові та дипломатичні доручення. Більше того, князь Юрій був спочатку обвінчаний з Анною Московською, дочкою Дмитра Донського (1387), потім — з княжною Марією, донькою Василя I (1418). Через ці шлюби його нащадки увійшли до вищої родової знаті Москви. Він мав двох синів — Василя, що помер раніше за батька, та Івана Гвоздя. Останній був значним державним діячем Московії у часи Івана III, проте потрапив в опалу у 1499 р. та прийняв насильницький чернечий постриг разом з синами Василем та Михайлом. Перший — Василь Патрикеєв (у чернецтві Вассіан, ?—1531, заморений голодом) — провідний діяч нестяжателівАнхимюк Ю. В. Слово на «Списание Иосифа»-памятник раннего нестяжательства. — М., 1990. в часи Василя III, впав у боротьбі з йосифлянами.

Щодо рано померлого Василя Юрійовича, то у нього залишилось два сина — Іван Булгак (?—1498) та Данило Щеня (?—1519). Обидва вони вже не носили прізвище Патрикеєвих. Данило Щеня був значним воєводою Івана III. У 1500 р. він вщент розгромив гетьмана Острозького на Ведроші (проте в 1502 р. сам був розбитий орденськими німцями ). Від Данила Щені пішов нечисленний рід князів Щенятєвих. За часів опричнини, у 1568 р., князь Петро Михайлович Щенятєв був страчений разом із сином за звинуваченнями у державній зраді, і з їхньою загибеллю рід згас.

Іван Васильович Булгак залишив чотирьох синів — князів Булгакових, проте з них мали дітей лише другий син — Михайло Голіца Булгаков (? — бл. 1558) та третій — Андрій Курака Булгаков (? — бл. 1521). Перший із них заарештував у 1514 князя Глинського за зраду і в тому ж році безславно програв разом із конюшим Челядниним битву при Орші (тому ж таки Острозькому), після якої 37 років сидів у литовському полоні. Від нього пішли князі Голіцини. Андрій Курака же заснував князівський рід Куракіних.

З початку XVII ст. Голіцини Куракіни та близькі до них Хованські отримували боярство автоматично по досягненню чоловіками дорослого віку, оминаючи чин окольничого (такий привілей мали лише 16 родів допетровської Росії).

Наприкінці XVII ст. рід Голіциних розпався на чотири гілки. З часом вони настільки подробилися та віддалилися одна від одної, що в наш час можна стверджувати не про окремі гілки одного роду, а навіть про різні княжі роди Голіциних.

Старша гілка («Васильовичі»), з якої походив фаворит Софії царівни князь Василь Васильович, після опали останнього не мала великих впливів у державі (старший онук Василя, князь Михайло «Квасник» (1687–1775) був навіть шутом Анни Іванівни). Її представники частіше дослуговувались лише до штаб-офіцерів. Ця гілка згасла за кордоном у 1952 р.

Друга гілка — «Івановичі» — була нечисленною та згасла ще в 1742 р.

Численні представники двох інших гілок, «Олексійовичі» та «Михайловичі» в XVIII–XX ст. дали країні велику кількість державних та військових діячів. Більше чотирьох десятків Голіциних були генералами. Численні нащадки обох гілок мешкають у Росії та за кордоном.

Серед інших з гілки «Олексійовичів» походили: князь Борис Олексійович (1651–1714) — вихователь Петра I, засновник архітектурного напрямку «голіцинське бароко». князь Валеріан Михайлович (1803–1859) — декабрист. князь Олександр Михайлович «Срібний» (1798–1858) — декабрист. князь Олександр Михайлович (1773–1844) — міністр народної освіти в 1817–1824 рр. князь Микола Дмитрович (1850–1925, розстріляний більшовиками) — останній голова уряду царської Росії в 1917 р. князь Лев Сергійович (1845–1915) — винороб, підприємець. князь Микола Сергійович (1809–1892) — генерал від інфантерії, військовий історик.

З гілки «Михайловичів» найбільш відомі: князь Дмитро Михайлович (1665–1737, вбитий в ув'язненні) — губернатор Києва, «верховник». князь Михайло Михайлович Старшой (1675–1730) — генерал-фельдмаршал. князь Михайло Михайлович Молодший (1684–1765) — генерал-адмірал флоту в часи Єлизавети Петрівни. князь Олександр Михайлович (1718–1783) — генерал-фельдмаршал.