Анкара

Анкара () — столиця Туреччини. Місто, розташоване в центральній частині Анатолії, має населення близько 5,2 мільйона в місті та близько 5,8 мільйона в провінції Анкара. Анкара є другим за чисельністю населення містом Туреччини після Стамбула, першим за міською територією та третім за площею метропольної території після Коньї та Сіваса.

Історично Анкара була відома як Анкіра та Ангора. Будучи столицею стародавньої кельтської держави Галатії (280–64 рр. до н. е.), а пізніше однойменної римської провінції (25 р. до н. е. — VII століття), Анкара має різноманітні хаттські, хетські, лідійські, фригійські, галатські, елліністичні, перські, римські, візантійські та османські археологічні пам'ятки. Османи зробили місто столицею спочатку Анатолійського еялету (1393 — кінець XV століття), а потім Ангорського еялету (1827—1864) і Ангорського вілаєту (1867—1922). 23 квітня 1920 року в Анкарі скликали Великі національні збори Туреччини, які стали штаб-квартирою турецького національного руху під час війни за незалежність Туреччини. Анкара стала новою столицею Туреччини після створення республіки 29 жовтня 1923 року, змінивши колишню столицю Османської імперії Константинополь після падіння Османської імперії.

Історичний центр Анкари — скелястий пагорб, що піднімається на 150 м над лівим берегом , притоки річки Сакар'я. Пагорб увінчують руїни Анкарського замку. Попри те, що збереглися лише деякі споруди, по всьому місту є добре збережені зразки римської та османської архітектури.

Уряд є провідним роботодавцем, але Анкара також є важливим комерційним і промисловим містом, розташованим у центрі дорожньої та залізничної мережі Туреччини. Свою назву місто дало ангорській вовні, зістриженій з ангорських кроликів, довгошерстій ангорській козі (джерело мохеру) і ангорській кішці. Місцевість також відома своїми грушами, медом і мускатним виноградом. Попри те, що Анкара розташована в одному з найпосушливіших регіонів Туреччини й оточена здебільшого степовою рослинністю (за винятком лісистих районів на південній периферії), Анкара може вважатися зеленим містом з точки зору зелених зон на жителя: 72 м² на душу населення. Анкара входить до 100 найкращих науково-технологічних кластерів світу.

Етимологія Орфографія назви Анкара змінювалася протягом століть. Його ототожнювали з хетським культовим центром Анкуваш (), хоча ця теза залишається предметом дискусіїGorny, Ronald L. «Zippalanda and Ankuwa: The Geography of Central Anatolia in the Second Millennium B.C.» The Journal of the American Oriental Society. Vol. 117 (1997).. У класичній античності та в період середньовіччя місто було відоме як Анкіра (Ἄγκυρα , буквально «якір») грецькою мовою та Анкіра латинською мовою; галатська кельтська назва, ймовірно, була подібним варіантом. Після анексії турками-сельджуками в 1073 році місто стало відомим у багатьох європейських мовах як Ангора; воно також було відоме османською турецькою як ().

Історія Історію регіону можна простежити до хаттської цивілізації бронзової доби, спадкоємцями якої в 2-му тисячолітті до нашої ери стали хети, у X ст до н. е. — фригійці, а пізніше — лідійці, перси, греки, галати, римляни, візантійці та турки (сельджуцький Румський султанат, Османська імперія і, нарешті, республіканська Туреччина).

Давня історія Найдавніші поселення в центрі Анкари та навколо нього належали до цивілізації хаттів, яка існувала за бронзової доби та була поступово поглинена бл. 2000—1700 рр. до н. е. індоєвропейськими хетами. Місто значно зросло в розмірах і значенні за фрігійців, починаючи приблизно з 1000 року до н. е., і зазнало значного розширення після масової міграції з Гордіона (столиці Фригії) після землетрусу, який сильно пошкодив місто приблизно в той час. У фригійській традиції царя Мідаса вшановували як засновника Анкіри, але Павсаній згадує, що місто насправді набагато старше, що узгоджується з сучасними археологічними знаннямиПавсаній, Description of Greece, 1.4.1., «Ancyra was actually older even than that.».

На зміну фригійському правлінню спочатку прийшло лідійське, а потім перське, хоча сильний фригійський характер селянства залишився, про що свідчать надгробки значно пізнішого римського періоду. Перський суверенітет тривав до поразки персів від Олександра Македонського, який завоював місто в 333 році до н. е. Олександр приїхав з Гордіона в Анкару і затримався в місті на короткий період. Після його смерті у Вавилоні в 323 році до н. е. і подальшого поділу його імперії між його генералами, Анкара та її околиці перейшли під владу Антигона.

Інша важлива експансія відбулася за греків Понту, які прибули сюди близько 300 р. до н. е. і розвинули місто як торговий центр для торгівлі товарами між чорноморськими портами та Кримом на півночі; Ассирія, Кіпр і Ліван на півдні; і Грузії, Вірменії та Персії на сході. На той час місто також отримало назву Ἄγκυρα (Ánkyra, що грецькою означає якір), що у дещо зміненій формі дає сучасну назву Анкара.

Кельтська історія

У 278 році до н. е. місто разом із рештою центральної Анатолії окуповано кельтською групою, галатами, які зробили Анкару одним із своїх головних племінних центрів, столицею племені Livy, xxxviii. 16. Іншими центрами були , нинішній Балліхісар, для племені , і , на схід від Анкари, для племені . Тоді місто було відоме як Анкіра. Кельтський елемент був, ймовірно, відносно нечисленним; войовнича аристократія, яка панувала над фригійськомовними селянами. Проте кельтською мовою продовжувала розмовляти в Галатії протягом багатьох століть. Наприкінці IV століття святий Єронім, уродженець Далмації, зауважив, що мова, якою розмовляють навколо Анкари, дуже схожа на мову, якою говорять на північному заході римського світу поблизу Тріра.

Римська історія Згодом місто перейшло під контроль Римської імперії. У 25 р. до н .е. імператор Август надав йому до статусу поліса і зробив його столицею римської провінції Галатія. Анкара того часу відома через Monumentum Ancyranum (храм Августа та Риму), який містить офіційний запис про діяння Августа, відомий як «Діяння божественного Августа», напис, вирізаний у мармурі на стінах цього храму. На руїнах Анкіри досі зберігаються цінні барельєфи, написи та інші архітектурні фрагменти. Два інших галатських племінних центри, Тавіум поблизу Йозгата та Пессинунт на заході, поблизу , продовжували залишатися досить важливими поселеннями в римський період, але саме Анкіра виросла у грандіозну метрополію.

Приблизно 200 000 осіб жили в Анкірі за часів Римської імперії, набагато більше, ніж це було після падіння Римської імперії до початку XX століття. Через центр римського міста протікала невелика річка Анкара. Нині її засипали та відвели, вона утворював північну межу старого міста під час римського, візантійського та османського періодів. Чанкая, край величного пагорба на південь від теперішнього центру міста, стояв далеко за межами римського міста, але, можливо, був літнім курортом. У XIX столітті залишки принаймні однієї римської вілли чи великого будинку все ще стояли неподалік від того місця, де сьогодні стоїть резиденція президента у Чанкая. На заході римське місто простягалося до району парку Генчлік і залізничного вокзалу, тоді як на півдні пагорба воно, можливо, простягалося вниз до місця, яке зараз займає .

Важливість Анкіри ґрунтувалася на тому факті, що вона була вузлом, де перетиналися дороги в північній Анатолії, що йшли з півночі на південь і зі сходу на захід, що надавало їй великого стратегічного значення для східного кордону Риму. Велика імперська дорога, що прямувала на схід, проходила через Анкару, і цілий ряд імператорів та їхні армії проходили цим шляхом. Загарбники теж користувалися зручною мережею римських магістралей. У другій половині III століття Анкіру захопили готи, що прибули із заходу (які зайшли далеко вглиб Каппадокії, захоплюючи рабів і грабуючи), а пізніше араби. Приблизно десять років місто було одним із західних форпостів однієї з пальмірських імператриць Зенобії з Сирійської пустелі, яка скористалася періодом слабкості та безладу в Римській імперії, щоб створити власну недовговічну державу.

Місто було знову включено до складу Римської імперії за імператора Авреліана в 272 році. За часів тетрахії Діоклетіана, система кількох (до чотирьох) імператорів, запроваджена Діоклетіаном (284—305), ймовірно, відбулась суттєва програма відбудови та будівництва доріг від Анкіри на захід до Герме та (нині Ескішехір).

У період свого розквіту римська Анкіра була великим ринком і торговим центром, але вона також функціонувала як головна адміністративна столиця, де високий чиновник правив із міського преторію, великого адміністративного палацу чи офісу. У ІІІ столітті життя в Анкірі, як і в інших анатолійських містах, ймовірно, стало дещо мілітаризованим через неспокій на кордонах.

Візантійська історія

Місто добре відоме в IV столітті як центр християнської діяльності, через часті візити імператора та через листи вченого-язичника Лібанія. Єпископи Маркел Анкірський і Василій Анкірський брали активну участь у теологічних суперечках свого часу, і місто було місцем не менше ніж трьох церковних синодів у 314, 358 та 375 роках, два останніх на користь аріанства.

Місто відвідали імператор Констант (правління 337—50 рр.) в 347 і 350 рр., Юліан (правління 361—63 рр.) під час перської кампанії 362 року та наступник Юліана Йовіан (правління 363/4 рр.) взимку 363/4 рр. (він обійняв посаду консула, перебуваючи в місті). Невдовзі після смерті Йовіана, Валентиніан I (правління 364–75 рр.) проголошено імператором в Анкірі, а наступного року його брат Валент (правління 364–78 рр.) використовував Анкіру як базу проти узурпатора Прокопія. Коли провінцію Галатію розділили десь у 396/99 рр., Анкіра залишилася цивільною столицею Галатії I, а також її церковним центром (митрополією). Імператор Аркадій (правління 383—408 рр.) часто використовував місто як свою літню резиденцію, і деякі відомості про церковні справи міста на початку V століття можна знайти в працях Палладія Галатійського та Ніла Анкірського.

У 479 році повстанець напав на місто, так і не зумівши його захопити. У 610/11 рр. , брат імператора Фоки (правління 602—10 рр), підняв власне невдале повстання в місті проти Іраклія (правління 610—41 рр.). Через десять років, у 620 або, ймовірніше, у 622 році, місто захопили сасанідські перси під час візантійсько-сасанідської війни 602–28 рр. Хоча після закінчення війни місто повернулося до Візантії, перська присутність залишила сліди в археології міста та, ймовірно, поклала початок процесу його перетворення з пізньоантичного міста на середньовічне укріплене поселення.