Вели́кий князь — первісно це був титул правителів Київської Русі (див. Великий князь київський), з XIV ст. — аристократичний титул, який був нижчим за рангом, ніж цар або король, але вищим за князя.
Великими князями називали носіїв верховної влади на східноєвропейських землях, зосереджених під управлінням представників династії Рюриковичів. В договорах із Візантією Олег, Ігор і Святослав носять цей титул.
В XI—XIII ст. ранг великого князя, як правило, належав київським князям, з тим, що в досягненні його конкурували принципи старшинства в роді Рюриковичів та належність до місцевої династії Мономаховичів. Після розпаду Русі великий князь продовжував обіймати стіл у Києві, але його влада поза межами самої Київської землі, мала здебільшого обмежений характер, відбиваючи тим самим загальний характер ранньофеодального суспільного комплексу держави. До реальних прав великого князя належали скликання княжих з'їздів, верховне командування під час військових походів, вплив на призначення єпископів тощо. Влада київського великого князя мала тенденцію до поступового звуження його привілеїв, що відповідало політичному ослабленню Київської землі. У др. пол. XIII ст. володимиро-суздальські князі теж починають титулувати себе «великими князями» не обіймаючи київський княжий стіл.
Після монгольської навали і катастрофічного зруйнування ними Києва (1240) безпосереднє князівське правління у Києві припиняється. Правителі Золотої Орди прагнули не допустити відродження Київської Русі як єдиного політичного державного утворення і тому не хотіли відродження столиці у Києві: хоча великим князем Київським монголи призначили владимиро-суздальського князя Ярослава ІІІ Всеволодовича, вони не дозволили йому зайняти стіл в колишній столиці і тому він здійснював управління містом через свого боярина-намісника. Після смерті Ярослава (†1246) монголи поділили його титул і землі між його синами: старшим князем з титулом «Великий князь Владимирський» монголи призначили Андрія Ярославича, а ярлик на володіння Києвом отримав новгородський князь Олександр Невський, який підпорядковувався брату як старшому.
Надалі й до кін. XIV ст. титул «великий князь» надавався або забирався монголами разом з ярликом на Владимирське князівство. Хоча Київське князівство було відновлено бл. 1300 року, але князі колишньої столиці вже не титулувалися «великими».
З XIV—XV ст. цим титулом (поряд із титулом «господар») користувалися володарі Великого князівства Литовського та Великі князі Руські. Після Люблінської унії 1569 титул великий князь увійшов до польського королівського титулу.
У Московії з XIV—XV ст. цей титул стали присвоювати собі владимирські, рязанські, тверські, та московські князі. Після ліквідації інших великих князівств переходить до князів московських, а з їхньою перемогою стає титулом володарів об'єднаних російських земель. Тут він вживався до 1547 року, коли Великий князь Іван IV прийняв титул царя.
У Російській імперії з XVIII ст. до 1917 року титул великого князя мали сини, брати і внуки імператорів.
Див. також Князь Великий Дука Великий хан
Джерела
Довідники
Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста.— К.: Генеза, 1993. А. Г. Плахонін. Великий князь // Великий князь //
Книжки Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.— Луцьк: Вежа, 2000.