Індуське право — правова система, яку використовують індуїсти, особливо в Індії і яка спирається на приписи індуїзму.Дивіться наприклад визначення яке дає для індуїстського права Герберт Ковел в книжці The Hindu Law: Being a Treatise on the Law Administered Exclusively to Hindus by the British Courts in India(Calcutta, Thacker, Spink and Co.: 1871), 6. Сучасне індуїстська право є частиною індійського права, встановленого Конституцією Індії в 1950-ому році.
Загальна характеристика
Індуське право віднесене до релігійно-общинної групи правових систем, оскільки:
• сформувалося у Стародавній Індії під помітним впливом релігійних уявлень, поєднаних в індуїзмі;
• тісно пов'язане з традиційними індуськими соціальними інститутами — общиною, варно-кастовою структурою.
Територія поширення- Індія та інші країни Південно-Східної Азії (Пакистан, Бірма, Сінгапур, Малайзія). Індуїзм сповідають общини й у країнах Східної Африки (Танзанія, Уганда, Кенія).
На відміну від ісламу та інших релігій індуїзм не є чітко сформульованою теологічною доктриною і не вимагає від своїх прихильників вірності одному віровченню.
До отримання Індією незалежності в 1947, індуїстське право було частиною британської колоніальної правової системи, отримавши формально цей статус в 1772 з подачі генерал-губернатора Індії Уоррена Гастінгса. В сформулюваному ним плані законодавчого управління говорилося «у всіх справах, що стосуються спадщини, створення сім'ї, кастових або інших релігійних питань, законам Коран щодо мусульман, і законам шастр щодо індусів, належить неодмінно слідувати».Дивіться Розділ 27 Administration of Justice Regulationof 11 April 1780. Введене англійцями індуїстського права здебільшого базувалося на ранніх перекладах санскритських текстів «Дхарма-шастр» — трактатів з релігійним правилам поведінки індуїстів. Англійці взяли «Дхарма-шастри» як правовий кодекс, хоча до них ці санскритські тексти таким чином не використовувалися. «Дхарма-шастри» формально не були збірками законів і не мали обов'язкової сили. У них в основному містяться теоретичні міркування, щодо практичного права.Для огляду того, як англійці неправильно зрозуміли значення Дхармашастр дивіться: Richard W. Lariviere, "Justices and Paṇḍitas: Some Ironies in Contemporary Readings of the Hindu Legal Past, " в nJournal of Asian Studies48 (1989), pp. 757—769, і Ludo Rocher, "Law Books in an Oral Culture: The Indian Dharmaśāstras, "Proceedings of the American Philosophical Society137 (1993), pp. 254—267.
Характерні риси індуського права:
• Індуське право є складовою частиною індуїзму — релігії, що являє собою комплекс різноманітних релігійних, філософських і соціальних поглядів.Індуїзм сформувався внаслідок еволюції і злиття ведичних і брахманських традицій. В основу його віровчення покладено релігійні та філософські ідеї брахманізму (Карма,Сансара, реінкарнація та ін). Серед розмаїття богів найбільш поширені й шановані Брахма, Вішну і Шива. Індуїзм відрізняється від інших релігій віротерпимістю, відсутністю агресії до осіб, які дотримуються інших поглядів. Кожен індус може вірити в того чи іншого бога, у кількох богів або взагалі не вірити в нього. Індуїзм має безліч культів і ритуалів, але не має чітко окресленої теологічної доктрини.
• Персональний характер дії права, що поширюється тільки на осіб, які сповідують індуїзм, незалежно від того, в яких державах вони мешкають. Найбільша громада прихильників індуїзму (близько І млрд) проживає в Індії, де вони становлять близько 83 відсотків населення. Як релігійні меншості вони представлені в Палестині, Бірмі, Сінгапурі, Малайзії, Танзанії, Уганді й Кенії. У судовій практиці Індії склалося правило, відповідно до якого індуське право діє стосовно осіб, виходячи а двох критеріїв — народження в родині індусів або належність до релігії. Воно не поширюється на осіб, які перейшли у віру, несумісну з індуїзмом. Проте індус не втрачає права знову повернутися до своєї віри, що тягне за собою відновлення дії на нього індуського права. Норми індуського права застосовуються до послідовників усіх релігійних напрямів індуїзму — буддизму, джайнізму, сикхізму та ін. Індуське право офіційно не поширюється на чотири релігійні меншості Індії — мусульман, християн, юдеїв та персів.
• Яскраво виражений кастовий характер. Касту характеризують як соціальну спільноту або групу в складі індійського суспільства, спільноту за народженням, спадкоємну, ендогамну, закриту для проникнення сторонніх, що традиційно спеціалізується за родом господарської діяльності чи колом занять з яскраво вираженою кастовою самосвідомістю, чиє місце обумовлене в складній індійській соціальній ієрархії1. Відносини всередині касти і з членами інших каст регулюються спеціальними нормами поведінки. Таких каст і підкаст налічується в Індії близько 3,5 тисяч. Відповідно до історичної традиції вони поділені на чотири групи: брахманів (спочатку — каста священників), кшатріїв (воїнів), вайшиїв (купців) і шудрів (слуг і ремісників). Поза цим поділом стояла каста «недоторканних», що посідала найнижче місце в соціальній ієрархії. Вона фактично перебувала поза сферою правового регулювання індуського права, яке стосувалося її лише в питаннях обмеження правоздатності. Перехід з однієї касти в іншу не допускався.
• В індуському праві існує кілька шкіл, наявність яких пояснюється різними причинами — великою різнорідністю населення (в Індії проживає близько 500 народностей, які говорять 1652 мовами) і великою розмаїтістю джерел права. В одній місцевості віддають перевагу одним із них, в другій — іншим. В індуському праві переважають дві головні школи — Мітакшара і Дайябхага. Ці школи разом з иідшкола-ми панують кожна у відповідних географічних районах, хоча особистий статус індивідів не залежить від того, де вони проживають. Школа Дайябхага поширена в Бенгалії й Ассамі, Мітакшара — в інших частинах Індії та Пакистану.
• Індуське право зазнало сильного впливу інших правових систем — мусульманського й англійського права. Найдавніші джерела індуського права — Веди — були створені ще в II тис. до н. е. Протягом значного історичного періоду воно розвивалося самостійно. Мусульманське панування, що встановилося в Індії в XVI ст., досить відчутно загальмувало розвиток індуського права. Суди зобов'язані були застосовувати тільки мусульманське право, індуське ж могло застосовувати тільки панчаяти (збори) каст для вирішення внутрішньобщинних проблем. Це призвело до звуження сфери дії індуського права, що залишаюся діяти головним чином у вузькій сфері релігії й особистих стосунків.
Історія та джерела індуського права
Джерела індуського права дуже різноманітні, що пояснюється величезним історичним відрізком, на якому вони створювалися, і релігійною специфікою цієї системи. Перші джерела датуються ще II тис. до н. е., що створює певні труднощі при їхньому вивченні, бо далеко не всі давні тексти збереглися до нашого часу. Найстарішим із них є веди (Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа) — священні книги, в яких містяться божественні для індусів приписи. Вони були створені близько II тис. до н. е. у формі релігійних пісень, молитов і висловів. Хоча Веди для індусів мають божественне походження і їх вони розглядали як джерело релігії і права, проте реальний вплив вед на суспільні відносини був вкрай незначний уже протягом довгого історичного періоду. Через те що вони містили досить незначну кількість конкретних норм права, їх значення для розвитку індуського права також оцінюється неоднозначно. Роль вед полягає не в тому, що вони є безпосереднім джерелом права, на основі якого можна регулювати конкретні суспільні відносини, а скоріше в ідеологічному підґрунті для створення інших джерел.
Давніми пам'ятками індійської літератури, що містять норми права, є смрити. Це санскритське слово означає «заповідану» мудрість окремих авторитетних учених і священнослужителів. Смрити являють собою релігійні, наукові і правові трактати, які коментують веди. їх Датування вкрай складне, оскільки індуїстські уявлення про безупинно поточний світовий процес без початку й кінця заперечували хронологічну впорядкованість історичних подій. Тому можна лише приблизно назвати час створення смрити — між 800 р. до н. е. і 200 р. н. е. Теоретично вважається [?джерело], що всі смрити засновані на ведах. Тож, якщо текст смрити суперечить ведам, то він не може застосовуватися.
Серед текстів смрити виокремлюють дхармасутри — перші відомі збірники зафіксованих у письмовій нормі конкретних правових норм, що визначають, як повинна поводитися людина відповідно до свого місця в кастовій ієрархії стосовно богів, царя, священників, предків, членівс своєї родини, сусідів. Найдавніші дхармасутри — Гаутами, Бауд-хаяни, Апастамби — виникли в VI—III столітті до н. е.
Наступним кроком у розвитку смрити стали дхармашастри — збірники норм, які створювались у брахманських школах та мали форму віршів. Нанвідоміші з них — закони Ману, закони Яджнавалк'я, закони Нарада. У них вперше даються відносно впорядковані і зрозумілі норми, що за сучасними поняттями відповідали б нормам цивільного, кримінального і процесуального права.
В ієрархії джерел права в Давній Індії особливого значення надавалися артхашастрам — творам, що охоплюють філософські, соціально-політичні й економічні проблеми державної діяльсності. До нашого часу лишилася тільки одна артхашастра, приписувана Каутільє — раднику царя Чандрагупти. Її зміст — розгляд дхарми царя, внутрішньої і зовнішньої політики.
Важливими джерелами нрава були нибандхи, що являють собою збірники коментарів до дхармашастр, Нибандхи складалися між XI ст. і кінцем XVII ст. Їхня мета — пояснити часто незрозумілий зміст дхармашастр, усунути явні суперечності між ними, зробити їх доступнішими простим людям. Так, деякі автори витягали зі старих текстів і систематизували відповідні уривки, що їх можна було застосувати в сучасних їм умовах. У такий спосіб було «модернізовано» чимало норм, а багато застарілого юридичного матеріалу зовсім вилучено з правового обороту. Інші автори писали коментарі до текстів, що стосувалися окремих галузей права, таких як спадкове чи право усиновлення. Найавторитетнішим текстом із цих джерел права вважається «Митакшара» — коментар до законів Яджнавалк'я, складений у ХІ-ХІІ ст.
Крім того, в індуському праві завжди визнавалися як джерела всі стародавні місцеві звичаї, що їх з давніх часів застосовували певні касти й родини. А це означає, що у випадку, якщо такі звичаї відоці суду чи можуть бути доведені, вони не тільки повинні ним враховуватися при тлумаченні норм смрити і коментарів, а навіть можуть мати пріоритет перед ними. За законами Ману і Яджнавалк'я, слід утримуватися від застосування правила поведінки, встановленого текстами, якщо суспільство його не сприймає.
Правовий звичай не пов'язаний з божественним розпорядженням, який визначає дхарму, не використовувався. Як усне джерело правил поведінки він використовувався при впорядкуванні дхармасутр, дхармашастр, які складаються із правил — дхарм. Позитивне індуське право — це звичаєве право. Релігійна норма (індуїзм) могла різною мірою домінувати над нормою-звичаєм, впливати на неї, змінювати ЇЇ за допомогою тлумачення звичаю.
Законодавство й судова практика ніколи не визнавалися джерелами індуського права. Вони розглядаються як виправдане для управління явище, яке має тимчасовий характер, і через те не можуть містити норм права, позаяк норми права повинні мати постійний харапер. Отже, джерелом класичного індуського права доколоніального періоду були в основному праці богословів та правознавців, які відбивали також існуючі у суспільстві звичаї.
Вплив англійської системи права