Кищенці

Ки́щенці (кол. Митки, Кищинці) — село в Україні, у Маньківській селищній громаді Уманського району Черкаської області. Розташоване на обох берегах річки Митківка (притока Кищихи) за 13 км на північний захід від селища Маньківка та за 19 км від залізничної станції Поташ. Населення становить 890 осіб (станом на 1 січня 2005 р.).

Топоніми До 1920-х років у офіційному діловодстві переважно вживалося написання Кищинці (, ), зрідка Кищенці (), похідний прикметник — «кищинецький» (). Натомість згодом з невідомих причин було впроваджено та надалі закріплено саме правописний варіант написання «Кищенці» із похідною прикметниковою формою «кищенецький» (що, імовірно, має ознаки польського впливу). Так, на певну непитомість форми «кищенецький» вказує, приміром, той факт, що у випадку села Кищинці Фастівського району на Київщині вживається прикметник «кищинський», існує рідкісне українське прізвище Кищинський (натомість немає — «Кищенецький»). Ойконім Кищенці — від антропонімного походження, від прізвиська Кишка (зафіксованого Реєстром 1649 року у Маньківській сотні — Тимко Кишка).

Урбаноніми

В Кищенцях нараховується 11 вулиць:

Вулиці:

Лещенка (Маркса) Вишнева (Кірова) Генерала А. Дрофи (Леніна) Квітнева (Пархоменка) Лісова (Чапаєва) Мічуріна Садова Столярчука (Островського) Фаринівська (Кошового) Шевченка 1 Травня

Історія Згадка про перше поселення Кищенці — одне із найдавніших поселень західної частини черкаського регіону, далекі початки якого сягають принаймні початку XV століття.

Із великою імовірністю зараз можна казати, що сучасні Кищенці знаходяться на старовинному шляху-«гостинці», що ще за часів Золотої Орди та панування Коріятовичів (наприкінці XIV століття), сполучав їх важливі міські осередки — Звенигород та Брацлав. Принаймні, 1411 року цими місцями мав проїжджати польський король Володислав Ягайло під час однієї зі своїх мандрівок. На той час, найімовірніше, Кищенці знаходилися у підпорядкуванні звенигородського намісника. Згідно з одним пізнішим свідоцтвом, датованим періодом панування на цих землях Великого князівства Литовського, це не пізніше середини XV століття, тутешні землі — райони у межиріччі Угорського Тікича та Конели, було надано одному з предків земянина Базана та його сина Дмитра Базановича (Звенигородця). Найдавніші документи та опосередковані дані дозволяють припускати існування тут чи у безпосередній близькості осібної осади, протопоселення — села Митковичі, що зникло найімовірніше разом із занепадом звенигородського замку та запустінням регіону у 1520-х роках. У 1520–1540 роки Дмитро Звенигородець, його син Богдан та найманці, на Звеногородщині, надалі продовжували нести кінну сторожову службу, сповіщаючи про татарські набіги до брацлавського замку. Через втрату підтверджувальної грамоти Дмитро Базанович повторно звертається до польського короля Сигізмунда II за підтвердженням права володіння селищем Митковичі (з часом ця назва трансформувалася у Митківці) і 1546 року отримує цей документ.

Виникнення села Власне історія Кищенців бере свій початок від заснованої близько 1629 року слободи Митки (того року згадана, як «село, яке щойно заселяється») на землях так званого «Буцького ґрунту», належних старостині кам'янецькій Ельжбеті Струсевій Калиновській при місці, де сходилися два важливі шляхи  місцевого значення — з півночі на південь та з заходу на схід. Спорідненість топонімів Митки та Митковичі вказує на їх безперечний генетичний зв'язок з давнішою топонімією. Перша назва села походить від імені Митко чи родини Митків (старовинна земянська родина у Барському старостві), чи, ймовірно, від назви річки Митки. Втім, жодного свідчення про стосунок родини Митків до Митковичів досі не віднайдено (одначе через належність Звенигородців пізніш до барської шляхти така ймовірність існує).

Натомість опосередковані дані надають певні підстави пов'язувати початкове заселення слободи Митки та навколишньої околиці з постаттю малознаного шляхтича Петра Загорського з прислуги Ельжбети Калиновської. Зокрема, П. Загорський став орендарем поселення у перші роки (вочевидь, саме як відзнаку за свою службу).

Докладна місцевість, з якої розпочиналися Митки, де був історичний центр пізніших Кищенців, дотепер точно не встановлена. Від моменту заснування і до Хмельниччини Митки-Кищенці адміністративно належали до Брацлавського воєводства Корони Польської у Речі Посполитій.

Невдовзі після виникнення нова осада отримала паралельну назву Кищенці, вочевидь, на честь свого осадчого або першого поселенця на прізвисько Кищенко (син Кишки), котрий, напевно, його заснував та був першим мешканцем на власному хуторі. За іншими міркуваннями Кишка міг стояти на чолі переселенчої групи, яка прибула на поселення і через його головування, називалася «кищенцями», тобто «Кищиними людьми» (що, своєю чергою, не заперечує діяльності П. Загорського). Справді, ім'я Тимка Кишки зустрічається серед козаків Маньківської сотні 1649 року, і власне, тієї групи, котру можна атрибутувати, саме як кищенчан. Взагалі, типологічно ойконім Кищенці належить до топонімів з суфіксом «-инці/енці», котрі отримали своє поширення з терену Поділля (однак нехарактерні для Західної Черкащини), що може слугувати певним доказом прибуття помітної групи перших поселенців саме з того регіону. На початку 40-х років XVII століття вже мало статус містечка. Осада згадується на мапах України Боплана 1648 та 1650 років. На той час адміністративно Кищенці належали до Брацлавського воєводства.

Впродовж 1630—1640-х років відбувалися активні міграційні процеси, до Кищенців прибували втікачі та переселенці із західніших волостей Брацлавщини. Натомість вже на початку 1640-х років із містечка розпочалися втечі на східні землі, наприклад, до Вільшаної. Від початку ці землі перебував у володінні кам'янецької старостини Ельжбети Калиновської (Струсівни), а по її смерті, орієнтовно у 1639 році, і до початку травня 1648 року — у володінні Марцина Калиновського. У дійсності Кищенці багаторазово передавали на утримання різним шляхтичам певно для того, аби розрахуватися з ними за борги. У 1643 році орендарями Кищенців на чотири роки стали шляхтичі Горайми та Пекулицькі. Літком 1647 року вінницький шляхтич Геліяш Пекулицький вдруге уклав із Марцином Калиновським угоду на чотирирічну оренду Кищенців за вісім тисяч золотих.

Під час Охматівської битви 1644 року у містечку базувалися підрозділи важкої кінноти польського шляхтича Миколая Зацвіліховського, чисельністю 5 тисяч осіб.

Доба Хмельниччини У 1648—1655 роках це поселення було містечком Маньківської сотні Уманського полку.

У 1648 році, під час розгортання загальнонаціонального повстання, кищинський маєток було з допомогою заїжджих козаків захоплено та пограбовано місцевими жителями, а його управителів вигнано.

3 березня 1650 року гетьман Богдан Хмельницький видав універсал, за яким шляхтич Геліяш Пекулицький отримав право на володіння містечком Кищенці. 16 грудня 1654 року Якову Пекулицькому (синові Геліяша) — козаку Війська Запорожського — було надано царську грамоту, на підставі якої Кищенці перейшли у його власність на п'ять років.

Кищенці зазнали нападу татар у грудні 1653 року, а у лютому 1655 року були дощенту зруйновані об'єднаним польсько-татарським військом (вочевидь, саме цим часом датовані кілька монетних скарбів, віднайдених у селі упродовж XIX—XX століть). Одночасно з цим, у Москві царем Олексієм Михайловичем було видано грамоту на тимчасове володіння селом Якову Пекулицькому (котра, втім, вочевидь, не отримала реалізації). Сама родина Пекулицьких, що була споріднена з гетьманом Павлом Тетерею, перебралася до Переяслава, а згодом — на Стародубщину).

У 1655—1715 роках поселення імовірно перебувало у занепаді, його доля невідома, вочевидь, так само входило до Маньківської сотні. За непевними відомостями, близько 1666 року до Кищенців перейшла на життя частина козаків Зміївські сотні Харківського полку, на чолі яких стояв Іван Дубяга, які пізніше повстали разом з колишнім харківським полковником та Запорозьким кошовим отаманом Іваном Сірком. Якщо це так, тоді можна припускати, що надалі вони повернулися на Слобожанщину, оселившись 1675 року або у Мурафі Охтирського полку, або пізніше — в районі Полатова Острогозького полку.

У квітні 1693 року, під час походу на білогородських татар, саме в «урочищі» Кищенці зустрілися сотні Семена Палія з гетьманським військом.

Друге відродження. XVIII століття Після нетривалого періоду відродження козаччини на Уманщині, 1712—1713 роках село (чи його місце) разом з Правобережною Україною знов увійшло до складу Брацлавського воєводства Речі Посполитої. Станом на 1716 рік Кищенці були ще «пустим селом», однак, вочевидь, невдовзі прийшли нові поселенці. Новим власником Кищенців на тривалий час став сандомирський воєвода Якуб Морштин та його дружина Гелена з роду Калиновських. У 1726—1831 роках село перебувало у власності графів Потоцьких. У червні 1733 року Кищенці було віддано разом з усіма маєтками Потоцьких у кількарічну оренду стольникові Данилові П'ясковському. Імовірно на той момент і згодом саме село ще було досить незначною осадою.

Упродовж 1730-х років на місці посередньої каплички в селі було споруджено дерев'яну тринавну церкву Святої Покрови Божої Матері (Опіки Божої Матері), закінчену 1741 року. У січні 1745 року у Бродах Францішеком Потоцьким було надано фундуш-презенту на кищенецьку парафію, що мала бути в унії. Парафія у Кищенцях від початку належала до складу Уманського протопресвітерія (надалі — деканату) Брацлавського крилосу. Протягом кількох поколінь, тут, на греко-католицькій парафії, служили представники давньої священницької родини Нелиповичів, що походила з Волині. Першими парохами з Нелиповичів на селі були отці Андрій та Феодор Нелиповичі. При церкві існувало особливе братство, котре опікувалося церквою. Старшим братчиком тривалий час був шановний кищенчанин Іван Фарина. Близько 1753 року кищенецька церква Святої Покрови перейшла до складу Животівського унійного деканату.

Великого значення мало залюднення села під час великих міграцій української людності у середині XVIII століття. Так, приблизно, у цей час за підтримки місцевого дідича — потужного магната, київського воєводи Францішека Салезія Потоцького, до села прибуло кілька груп українських поселенців з різних регіонів західноукраїнських земель, зокрема, з Галичини, Волині, район Костополя та Копистирина), можливо й окремі групи волохів. Частина поселенців імовірно прибула із сусідніх володінь литовських князів Радзивіллів — сіл Конели та Соколівки.

У цей час земельний масив у володінні родини графів Потоцьких гербу Пилява складали, на той час, близько 40 найбільших ключів, зокрема і Соколовського ключа (або «губернії») Уманської волості, до якого належали й Кищенці. Близько середини XVIII століття село з дозволу Францішека Потоцького потрапляє у посесію до українського шляхтича македонського походження Кирила-Кароля Гиновського, замордованого гайдамаками влітку 1768 року у Соколівці. Після нього село з кількома іншими осадами Уманщини — Хижнею, Ризиною та Краснопілкою, переходить у довготривалу оренду посесію сина Кароля — добжинського стольника Антонія Гиновського, що тривалий час судився з Потоцькими за законність прав на оренду. Прикметно, що А. Гиновський безпосередньо мешкав у Кищенцях, де, вочевидь, знаходився його маєток. Вочевидь, Гиновський був доволі свавільною людиною чи користувався безкарністю тих часів: його часи були позначені кількома місцевими скандалами (зокрема, з хижнянською єврейкою орендаркою Соркою та уманським купцем Срулем Дуклянським) та привласненням чужої власності (наприклад, церковного садка кищенецького пароха). Водночас, відомо про щедрі пожертви кищенецьких посесорів Гиновських на церкву: 1781 року Антоном Гиновським було 10 тисяч польських золотих пожертви на Уманський Святопокровський монастир отців-василіян.