Васи́ль-Сильвестр Миколайович Пачо́вський (12 січня 1878, Жуличі — 5 квітня 1942, Львів) — український поет, історіософ і мислитель. Доктор філософії з історії мистецтваПиндус Б., Щербак Л. Пачовський Василь Миколайович… — С. 41..
Життєпис Народився в селі Жуличах Золочівського повіту в родині сільського священника о. Миколи Пачовського і його дружини Марії (з роду Боярських, у якому теж було багато священників). При народженні йому дали подвійне ім'я Василь-Сильвестр. Старші брати — Іван і Ярослав.
Рідна сторона У 1884—1889 роках навчання в Жулицькій школі. 1889 році вступив до цісарсько-королівської (державної) Золочівської гімназії з польською мовою викладання, де вже навчався Василів старший брат Іван. У 1891 році помер батько — довелося часто голодувати. По закінченні 4 класу гімназії Василь у 1893 році переходить жити до найстаршого брата Ярослава, який тоді мешкав у передмісті Львова. Продовжує навчання в Академічній гімназії у Львові, але через проблеми з оплатою навчання, викликані втратою роботи Ярославом Пачовським, відрахований з навчального закладу. 1895 року повернувся до Золочева, де поновив навчання в гімназії (брат Іван на той час вже його закінчив). Того ж року побачило світ перше оповідання, за яке отримав схвальні відгуки від Осипа Маковея. 1896 року виключений із ц.-к. Золочівської гімназії через палку патріотичну промову на похороні свого друга, сина катехита о. Єзерського, якого загнали у труну «професори». Аби заробити на прожиття, дає приватні уроки синам о. Дякова. Восени 1897 року вигнаний із Золочева за організацію нелегальних зібрань гімназійної молоді на квартирі біля залізничного вокзалу. Упродовж 1897—1900 років відвідував приватні уроки у священників оо. Темницького, Радецького та Винницького. 31 жовтня 1898 року брав участь у літературному святі з нагоди 25-ліття письменницької праці Івана Франка. 3 липня 1899 року у Іван львівській гімназії склав екстерном іспит на отримання атестату зрілості.
Університети У 1899—1901 роках — перший період навчання у Львівському університеті на медичному факультеті. Початок публікації творів у львівському журналі «Молода Україна». 8 грудня 1900 року брав участь у з'їзді українських студентів вищих шкіл Австрії з нагоди заснування у Чернівцях товариства «Молода Україна». Під час святкового концерту декламує свій твір «З боротьби титанів», про який тепло відгукується газета «Буковина». Знову був палкий виступ на студентському вічі 19 листопада 1901 року, сповнений протесту проти гнобителів українського народу, і знову мусив попрощатися з цим навчальним закладом. Василь Пачовський, як один з п'яти найактивніших учасників та організаторів віча, відрахований з вишу. На знак солідарності з ним та іншими покараними товаришами університет залишили і перевелися до інших навчальних закладів Європи близько 600 студентів.
У 1901—1903 роках — навчання у Віденському університеті, під час якого перейшов з медичного на філософський факультет. 1901 року вийшла друком перша збірка поезій «Розсипані перли», на вихід якої Іван Франко, котрий тривалий час критикував модерністів, написав схвальну рецензію: «Пачовський справжній талант, поезія пливе в нього натурально, не силувана, як найпростіший вислів його чуття». 1902 року вийшла сатирична поема «Празник».
1903 року повернувся до Львова, де продовжив навчання на філософському факультеті Львівського університету, який закінчує через 2 роки. 1903 року побачила світ перша антологія української лірики другої половини XIX століття «Акорди», яку уклав Іван Франко. Василь Пачовський представлений творами «Ой щебечуть соловії…», «Як мине дитячий рай…», «Чому то як море филює…», «Ой ти соловію, золоте перо…», «Спів відлітних журавлів». Того ж року вийшов перший твір державницького змісту — драматична поема-містерія «Сон української ночі». Видавець твору — Михайло Петрицький. Автор відроджує у літературі тему козаччини, пророкує відродження незалежної Української держави, започатковує трактування творчості Тараса Шевченка як поета-державника.
З метою популяризації провідних ідей поеми «Сон української ночі» Михайло Петрицький 1903 року видав поштову листівку з портретом Василя Пачовського і словами «Від Кавказу по Сян лиш один буде лан…»Балла Е. Автобіографія Василя Пачовського // Науковий вісник Ужгородського університету: збірка наукових статей. Серія Філологія. Вип. 9. — Ужгород, 2004. — С. 140..
«Молода Муза» 18 вересня 1905 року Крайова шкільна рада Галичини призначає Василя Пачовського заступником учителя і скеровує до Станиславова (нині Івано-Франківськ) на однорічну педагогічну практику в державній гімназії з руською (українською) мовою навчання. 1906 року виходить друком книжка прози «Жертва штуки», а 1907 року — збірка поезій «На стоці гір», історико-філософський нарис «Українці, як народ» (друге видання у Нью-Йорку 1917 року). У 1907 році був одним з організаторів літературного угрупування «Молода муза» — гуртка українсько-галицьких поетів, які наслідували західноєвропейський модерністський напрям у літературі. Її органом було видавництво «Світ», що діяло в 1906—1909 роках.
1908 року бере участь у дискусії в галицькій пресі щодо «Історії України-Русі» Миколи Аркаса. 20 квітня 1908 року в газеті «Діло» Василь Пачовський виступає зі змістовною рецензією на підтримку цього видання і пророкує йому успіх серед широкого кола читачів. «Історія України-Русі» стає на початку ХХ століття другою за популярністю українською книжкою після Шевченкового «Кобзаря».
13 березня 1909 року на Шевченківському концерті в Руському інституті для дівчат у Перемишлі вперше звучить вокальний терцет Станіслава Людкевича на слова Василя Пачовського «Царівна млака». 25 травня 1909 року склав учительський іспит з історії та географії як головних предметів з правом навчання українською і польською мовами та став дефінітивним учителем у львівській академічній гімназії, а від 1 серпня 1917 року — дефінітивним професором цього навчального закладу. За тиждень потому, 31 травня, брав участь у січовому святі, організованому в Коломиї з нагоди 200-ліття зруйнування Запорізької Січі Петром І. Передова стаття в газеті «Хлопська Правда» і публікація тексту пісні «Січ іде…». Того ж року у коломийському видавництві «Галицька накладня Якова Оренштайна» вийшли друком брошура «В двохсотлітню річницю зруйнування Січі царем Петром за поміч в бунті гетьмана Івана Мазепи 1709 року проти Росії» та ілюстрована дитяча книжечка «Рости, читай, дрібонький читачу, най даром папір я не трачу».
Постановки драм «Сон української ночі» і «Сонце Руїни» Від 24 вересня 1909 року й до вибуху Першої світової війни працює заступником учителя у філії львівської Академічної гімназії. 1909 року одружився з Неонілою Горницькою, дочкою священника з Рави-Руської, та разом із нею відвідує Італію. Після повернення звідти пише цикл мариністичних поезій. 11 листопада 1909 року театр «Руської бесіди» здійснює в Тернополі постановку його трагедії «Сон української ночі» на музику Станіслава Людкевича. В сценічній адаптації твір отримав назву «Зоряний вінець». У березні 1911 року на крайовому конкурсі п'єса «Сонце Руїни» визнана кращим українським драматичним твором, за яку автор отримав премію у розмірі 700 крон. 1911 року драматична поема «Сонце Руїни» вийшла друком у Жовкві. Влітку того ж року чоловічий хор «Львівського Бояна» і «Бандуриста» здійснює турне за маршрутом Золочів—Теребовля—Тисмениця—Галич—Калуш. Родзинкою репертуару стає твір Станіслава Людкевича на слова Василя Пачовського «Хор підземних ковалів».
28 січня 1912 року у Львові відбулася прем'єра вистави «Сонце Руїни» в постановці режисера і директора театру «Руської бесіди» Йосипа Стадника на святкуванні 50-річного ювілею товариства «Руська Бесіда». Звучала пісня на слова Василя Пачовського «Ми лицарі без жаху і без смерти» (музика Станіслава Людкевича), яка за 30 років стане офіційним маршем УПА-Захід. 7 грудня 1912 року виголошує в «Академічній громаді» реферат «Українська справа під теперішню хвилю»,який згодом розповсюджується нелегально на теренах Галичини. 1913 року виходить збірка поезій «Ладі і Марені терновий вогонь мій…» та наукове дослідження «Нарис історії мініатюри по рукописям».
6 лютого 1914 року до Самбора приїхав театр «Руської бесіди». Тут, на сцені самбірського «Сокола», театр ставить оновлену виставу «Сонце Руїни» у постановці режисера театру Степана Чарнецького, товариша Василя Пачовського по «Молодій музі». На прем'єрі «Сонця Руїни» в Самборі вперше звучить пісня «Ой у лузі червона калина», що невдовзі стала стрілецьким гімном і символом українського національного відродження. 29 березня 1914 року на святкування 50-літнього ювілею театру «Руської бесіди», який завітав до Стрия після перебування в Самборі і понад місячних гастролей у Дрогобичі. Головний захід урочистостей — вистава «Сонце Руїни». Того ж року - драматична поема «Сфінкс Європи», що пророкує збройний європейський конфлікт і боротьбу за українську державність. Постановка вистави призначена на 28 червня в межах урочистостей з нагоди 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка, але прем'єра вистави підпадає під заборону австрійської влади, аби порушеною у творі темою не дратувати царську Росію.
У вирі Першої світової війни і національної революції
У 1915—1918 роках служба в австрійському війську. На заклик «Союзу Визволення України» Василь Пачовський як старшина австрійської армії працює у таборах з військовополоненими українцями царської армії, займається виховною, освітньою і видавничою працею в таборах у Кнітельфельді та Фрайштадті (Австрія), Вецлярі (Німеччина). Був активним учасником видань зі «стілецьким вектором» — «Вістника СВУ», «Червоної калини», «Тим, що впали». 1917 року у епіграфі до власного твору на пошану «Українським січовим стрільцям» Василь Пачовський окреслив власне місце і роль щодо стрілецької військової генерації, бажання бути в її епіцентрі: «Буду день і ніч і зранку / Духом вилітати — / На могили „тих, що впали“, / Квіти устеляти!… А на себе буде плакать/ Ревними сльозами, — / З жалю — чом я був, герої, / З вами, не між вами!».
Після розпаду Австро-угорської імперії Василь Пачовський підтримав українську національну революцію, в ході якої відстоював право українців на власну державу, що, як він вважав, мала бути зорганізована на програмових засадах лівих політичних теорій. У 1918—1919 роках — чотар Української Галицької Армії, редактор газети «Стрілець» — органу навчальної команди УГА. У 1918 році виходить драматична поема «Малий Святослав Хоробрий» та трагедія «Роман Великий». 13 квітня 1919 року Державний секретаріат освіти і віросповідань ЗУНР іменує Василя Пачовського учителем з титулом професора і призначає йому VIII-й службовий ранг, у липні того ж року, після переходу уряду ЗУНР та УГА за Збруч, робота в міністерстві преси і пропаганди в Кам'янці-Подільському. Призначений аташе надзвичайної дипломатичної місії УНР до Ватикану.
Співець «Срібної Землі» 1920 року Василь Пачовський переїхав до Ужгорода, де розпочався закарпатський період в його житті, а саме редагування з Володимиром Бирчаком часопису «Народ». Видання шкільного підручника «Исторія Подкарпатської Руси». Від 11 жовтня 1920 року до 31 серпня 1929 року вчителює у Берегівській державній гімназії та провадить активну громадську діяльність на Закарпатті. У 1920—1921 роках виходить збірка поезій «Огні мести», яка згодом друкується у ряді періодичних видань.
У 1921—1923 роках драма «Сонце Руїни» у постановці Гната Юри представлена у репертуарі радянського Нового драматичного театру імені Івана Франка, створеного 1920 року у Вінниці.