Плєва́ко Фе́дір Ники́форович (* — †) — російський адвокат, судовий оратор, що вигравав складні та заплутані справи.
Народився Федір Никифорович 13 квітня 1842 року в м. Троїцьк (Челябінська область) Оренбурзької губернії (нині Челябінська обл.). Його батько був поляком, а мати башкирка.
Катерина Степанівна і Микола Плєвак мали чотирьох дітей (двоє з них померли немовлятами), але чоловік шлюб не узаконив. Як байстрюк, майбутній «геній слова» отримав по батькові й прізвище (Никифоров) на ім'я Никифора — хрещеного батька свого старшого брата.
Жити в Троїцькому Катерині з дітьми було важко через розмови людей про її розпусту. Коли положення здалося для неї абсолютно нестерпним, вона взяла Федора і хотіла його втопити, щоб той зміг уникнути тяжкої долі. На щастя, дорогою проїздив козак. Дізнавшись, що дівчина замислила смертовбивство, він упрохав її віддати дитину йому на виховання. Катерина віддала йому згорток, а сама пішла додому. На щастя, козаку назустріч йшов батько, який його і врятував.
Федір Никифорович мав двох синів з одним ім'ям, причому вони жили і працювали адвокатами в Москві одночасно: Сергій Федорович Плєвако-старший (народився в 1877 р.) був його сином від першої дружини Е. А. Філіппової, а Сергій Федорович Плєвако-молодший (народився в 1886 р.) — від другої дружини, М. А. Демідової.
Перша дружина Плєвако була народною вчителькою з Тверськой губернії. Шлюб виявився невдалим, Плєвако залишив дружину з малолітнім сином. У своїй біографії Сергій Плєвако-старший не згадав про батька. З другою дружиною Федір Никифорович прожив майже 30 років, до кінця своїх днів.
Його не стало 5 січня 1909 року. Поховали в Москві, в Скорбященському монастирі. Пізніше, коли монастир був закритий, а потім і зруйнований, рештки «московського златоуста» перенесли на Ваганьківське кладовище. На пам'ятнику над його могилою висічено: «Не з ненавистю, а з любов'ю судіть».
Дитинство В Троїцькому з 1849 до 1851 р. Федір навчався в приходській і повітовій школах, а влітку 1851 р. сім'я Плєвако переселилася до Москви. Тут Федір Никифорович відтепер проживе все життя. З осені 1851 р. він почав вчитися в Комерційному училищі.
Московське Комерційне училище на Остоженці вважалося тоді зразковим. Навіть персони царського прізвища після приїзду до Москви вшановували його своїми відвідинами, перевіряли знання учнів. Федір і його старший брат Дормідонт вчилися на відмінно, їх імена до кінця першого ж року навчання були занесені на «золоту дошку» училища. На початку другого року училище відвідав принц Петро Ольденбурзький (племінник двох царів — Олександра I і Миколи I). Йому розказали про уміння Федора вирішувати усно і швидко складні задачі з тризначними і навіть чотиризначними цифрами. Принц сам перевірив здатності хлопчика, похвалив його і через два дні прислав йому в подарунок цукерки. А під новий 1853 рік Миколу Плєвак сповістили, що його сини виключаються з училища як байстрюки. Це приниження Федір Никифорович запам'ятає на все життя. Багато років опісля він так напише про це в автобіографії: «Нас оголошували негідними тієї самої школи, яка хвалила нас за успіхи і виставляла напоказ виняткову здатність одного з нас в математиці. Пробач їх Боже! Ось вже і насправді не відали, що творили ці вузьколобі лоби, скоюючи людське жертвопринесення».
Юність та перша адвокатська практика
Восени 1853 року, завдяки довгим батьківським клопотам, Федір і його брат Дормідонт були прийняті в І Московську гімназію на Пречистенці — відразу в третій клас. За час навчання в гімназії Федір поховав батька і брата, що не дожив до 20 років. Весною 1859 року він закінчив гімназію і вступив на юридичний факультет Московського університету. Будучи студентом, він переклав російською мовою «Курс римського цивільного права» видатного німецького юриста Георга Фрідріха Пухти (1798—1846 рр.), який пізніше ґрунтовно прокоментує і видасть за власний рахунок.
До університету він вступав з батьківським прізвищем Плевак, а після його закінчення додав до нього букву «о», причому називав себе з наголосом на літері «o»: Плєвакó. «Отже, — заключає із цього приводу біограф Федора Никифоровича, — у нього три прізвища: Никифоров, Плєвак, Плєвако». В 1864 році Плєвако закінчив університет з дипломом кандидата права, але не відразу визначився з покликанням адвоката: більше півроку він працював стажистом в Московському окружному суді, чекаючи відповідної вакансії. Коли ж, згідно з «Положенням» 19 жовтня 1865 р. про введення в дію Судових статутів 1864 року, з весни 1866 року почала формуватися в Росії адвокатура присяжних, Плєвако один з перших в Москві записався помічником до повіреного присяжного М. І. Доброхотова. У званні помічника він встиг проявити себе як найобдарованіший адвокат на кримінальних процесах, серед яких виділялася справа Олексія Маруєва 30 січня 1868 року в Московському окружному суді. Маруєв звинувачувався в двох фальсифікаціях. Федір Никифорович програв цю справу (його підзахисний був визнаний винним і засланий до Сибіру), але захисна промова Плєвако — вже показала його силу, особливо в аналізі свідчень свідків. «Вони, — говорив Плєвако про свідків у справі Маруєва, — не відзиваються забуттям, а один приписує іншому те, що інший, з свого боку, приписує першому. Такі сильні суперечності, так взаємно вони знищують себе в найістотніших питаннях! Яка може бути до них віра?!».
19 вересня 1870 року Плєвако був прийнятий в повірені присяжні округу Московської судової палати, і з того часу почалося його блискуче сходження до вершин адвокатської слави. Правда, вже через два роки воно трохи не обірвалося через його політичну «неблагонадійність». Річ у тому, що 8 грудня 1872 року начальник Московського губернського жандармського управління генерал-лейтенант І. Л. Сльозкін доповів керівнику III відділення А. Ф. Шульцу, що в Москві розкрито «таємне юридичне товариство», створене з метою «знайомити студентів і взагалі молодих людей з революційними ідеями», «знаходити способи до друкування і літографування заборонених книг і розповсюдження їх, мати постійні стосунки із закордонними діячами». «В даний час, — докладав шеф московської жандармерії, — зазначене товариство має вже дійсних членів до 150 чоловік. В числі головних називають повіреного присяжного Федора Никифоровича Плєвако».
Через сім місяців, 16 липня 1873 року І. Л. Сльозкін повідомив А. Ф. Шульца з тим, що «за цими особами проводиться спостереження і вживаються всілякі заходи до отримання фактичних даних, які б могли служити порукою до виявлення як осіб, що складали таємне юридичне товариство, так і всіх його дій». У результаті, таких даних, «які б могли служити порукою…», знайти не вдалося. Справа про «таємне юридичне товариство» була закрита, його передбачувані «дійсні члени» уникнули репресій. Але Плєвако з того часу аж до 1905 р. підкреслено сторонився «політики». Єдиний з корифеїв російської адвокатури, він жодного разу не виступав захисником на політичних в строгому значенні цього слова процесах, де судилися народники, народовольці, соціал-демократи, есери, кадети тощо. Погодився він виступити кілька разів лише на процесах у справах різного роду «безладів» з політичним відтінком.
Плєвако — оратор Оратором Плєвако був унікальним. Правда, на відміну від інших корифеїв адвокатури присяжних — таких, як А. І. Урусов, С. А. Андріївський, Н. П. Карабчевський, він був бідний зовнішніми даними. «Вилицювате, незграбне обличчя калмицького типу з широко розставленими очима, з неслухняними пасмами довгого чорного волосся могло б назватися потворним, якби його не освітлювала внутрішня краса, що була то в загальному одухотворному виразі, то в добрій, левовій усмішці, то у вогні і блиску говорячих очей. Його рухи були нерівні і часом незграбні; погано сидів на ньому адвокатський фрак, а тихий голос йшов, здавалося, врозріз з його покликанням оратора. Але в цьому голосі звучали ноти такої сили і пристрасті, що він захоплював слухача». Секрет ораторської невідхильності Плєвако був не тільки і навіть не стільки в майстерності слова. «Головна його сила, — згадував В. В. Вересаєв, — полягала в інтонаціях, в нездоланній, чаклунській заразливості відчуття, яким він умів запалити слухача. Тому промови його на папері і у віддаленій мірі не передають їх приголомшливої сили».
Плєвако-оратор був підкреслено індивідуальний. Далеко не такий ерудит, як Урусов або Спасович, він був сильний життєвою кмітливістю і хваткою, «народністю» витоків свого красномовства. Поступаючись Спасовичу в глибині наукового аналізу, Карабчевському — в логіці доказів, Александрову — у сміливості, Урусову і Андріївському — в гармонії слова, він перевершував їх всіх в заразливій щирості, емоційній потужності, ораторській винахідливості. Взагалі, на авторитетну думку А. Ф. Коні, «в Плєвако крізь зовнішній вид захисника виступав трибун», який, проте, ідеально володів трояким покликанням захисту: «переконати, зворушити, вмилостивити». «Він був майстром красивих образів, каскадів гучних фраз, спритних адвокатських трюків, дотепних витівок, що приходили йому в голову несподівано». Наскільки були непередбачувані захисні знахідки Плєвако, видно з його виступів, про які свого часу ходили легенди.
В особі Плєвако поєднувалися цілісність, нігілізм і релігійність, життєва простота і розгульне панство (він влаштовував гомеричні бенкети на зафрахтованих ним пароплавах від Нижнього Новгорода до Астрахані). Добрий до бідних, він буквально вибивав величезні гонорари з купців, вимагаючи при цьому аванси. Одного разу якийсь товстосум, не зрозумівши слова «аванс», довідався, що це таке. «Завдаток знаєш?» — питанням на питання відповів Плєвако. — «Знаю». — «Так от аванс — той же задаток, але втричі більше».
Про відношення Плєвако до такого роду клієнтів говорить наступний факт. Купець першої гільдії Персиць подав в Московську раду повірених присяжних скаргу на те, що Федір Никифорович відмовився прийняти його, побив і спустив з сходів. Вони зажадали у Плевако письмове пояснення. Той пояснив, що не міг прийняти Персиця за сімейними обставинами, призначив йому інший день і попросив піти. «Але Персиць ліз до кімнати. Тоді, виведений з терпіння зухвалістю і нахабством Персиця, я узяв його за руку і повернув на вихід. Персиць різко відштовхнув мою руку, але я повернув його до себе спиною, вигнав з будинку нахабу, закрив двері і викинув йому його шубу у вестибюль. Бити його мені не було ніякої потреби». Порада залишила скаргу купця без наслідків.
У товариському колі, серед колег за адвокатським цехом Плєвако користувався репутацією «артільної людини». Його товариш, що укрив під псевдонімом-ініціалом «С», писав про нього в 1895 р.: «Він не може не викликати до себе симпатій межею своєї невимірної добродушності і серцевої м'якості, якими пройняті наскрізь відносини його до товаришів і до всіх оточуючих взагалі». Змолоду і до смерті він був в Москві неодмінним членом різних добродійних установ — таких, як «Суспільство піклування, виховання і навчання сліпих дітей» і «Комітет сприяння влаштуванню студентських гуртожитків».
Симпатичною рисою вдачі Плєвако була його поблажливість до заздрісників і злостивців. На гулянці з нагоди 25-річчя його адвокатської кар'єри він привітно чокався і з друзями, і з недругами. Коли його дружина здивувалася цьому, Федір Никифорович із звичайною йому добродушністю зітхнув: «А що ж мені їх судити!».
Релігія в житті Федора Плєвако