Неаполіта́нське королівство (; ; ) — держава у Південній Італії у XII—XIX століттях, що займала територію сучасних областей Італії — Кампанія, Калабрія, Базиліката, Молізе, Абруццо. Також було відомо під назвою Сицилійське королівство по цей бік Фаро (; ).
Історія Передумови Території, що пізніше увійшли до складу Неаполітанського королівства, на початку XI століття складались з конгломерату розрізнених лангобардських князівств (Салернське, Беневентське, Капуанське), формально васальних Візантії спадкових герцогств (Неаполь, Амальфі, Гаета), деякі з яких перетворились на потужні морські республіки, й областей, що безпосередньо входили до складу Візантії. Упродовж XI століття вся територія майбутнього королівства була завойована норманами, а в 1130 році стала частиною новоствореного Сицилійського королівства Рожера II, до складу якого територія майбутнього Неаполітанського королівства входила до 1266 року. Столицею королівства в цей період було місто Палермо на Сицилії, вся політична влада держави була зосереджена також переважно на острові. 1194 року, після смерті Танкреда Лечче, корону Сицилійського королівства успадкував імператор Священної римської імперії Генріх VI Гогенштауфен.
Утворення королівства 1265 року Карл Анжуйський, брат короля Франції Людовіка IX Святого, отримав від папи Климента IV, що ворогував з імператорами Священної Римської імперії з династії Гогенштауфенів, інвеституру на спадкове володіння Сицилійським королівством, яке було особистим леном Гогенштауфенів і місцем постійного проживання Фрідріха II Гогенштауфена та його синів. 26 лютого 1266 року Карл I Анжуйський розбив війська позашлюбного сина Фрідріха, короля Сицилії Манфреда в битві біля Беневенто (сам Манфред загинув у бою), потім, практично не зустрічаючи опору, зайняв всю територію Сицилійського королівства. Саме Карл I Анжуйський переніс свою резиденцію з острівного Палермо до материкового Неаполя.
Правління Карла I Анжуйського було деспотичним. Всі обтяжливі податки та монополії, введені Гогенштауфенами, було збережено та навіть примножено. Тисячі прибічників Гогенштауфенів були страчені, ув'язнені або вигнані. Всі лени, даровані Фрідріхом II та його синами Конрадом IV і Манфредом, були конфісковані Карлом й відтак надані французьким лицарям. Французи поводили себе в країні як завойовники.
Невдоволення новим королем було найсильнішим на Сицилії. 30 березня 1282 року в Палермо спалахнуло антифранцузьке повстання — Сицилійська вечірня. Упродовж тижня всі французи на Сицилії були перебиті. Карл I Анжуйський висадився з військом на острові і взяв в облогу Мессіну, але його намагання придушити повстання виявились невдалими. В серпні 1282 року на Сицилію прибув зять вбитого Карлом Манфреда, арагонський король Педро III, якого незабаром сицилійці визнали власним королем (як Педро I).
Таким чином, деспотичний та окупаційний режим Карла I Анжуйського призвів до відокремлення Сицилії в окрему державу. Континентальна частина колишнього Сицилійського королівства лишилась в руках Карла I Анжуйського та його спадкоємців, що продовжували носити титул королів Сицилії. Саме ця держава й називається традиційно Неаполітанським королівством.
Зовнішня політика за Анжуйської династії Карл I Анжуйський правив Сицилійським, а згодом Неаполітанським королевством у 1266—1285 роках та став засновником Анжу-Сицилійської династії. Його наступники Карл II (1285—1309), Роберт (1309—1343), Джованна I (1343—1382), Карл III Малий (1382—1386), Владислав (1386—1414) вели активну зовнішню політику, що не завжди корелювала зі скромними можливостями своєї держави.
Східна політика Карла I Анжуйського Карл I Анжуйський серйозно загрожував Візантії, що відродилась після IV Хрестового походу. Його плани із завоювання Константинополя було зірвано лише через Сицилійську вечірню. Саме впливу Карла приписують зміну в 1270 році ймовірного маршруту VIII Хрестового походу (замість Єгипту до Тунісу): Туніс, що лежав навпроти Сицилії, був набагато цікавішим Карлу, ніж далекий Єгипет. Карл вжив титанічних зусиль для встановлення контролю над рештками хрестоносних держав на Сході, в результаті він просто купив (1276—1277) у одній з претенденток правá на корону Єрусалимського королівства. Як король Єрусалима Карл готував новий хрестовий похід, зірваний знову ж таки Сицилійською вечірнею.
Угорське спадкування Карл II, що одружився з Марією, сестрою угорського короля Ласло IV, отримав після смерті шурина права на престол Угорщини, що визначило новий напрямок зовнішньої політики Неаполя. Старший син Карла II Карл Мартелл був коронований у 1291 році папським легатом як король Угорщини, але в самій Угорщині було обрано іншого короля. Після майже двадцятирічної боротьби престол Угорщини вдалось зайняти 1308 року Карлу I Роберту, сину Карла Мартелла. При цьому йому довелось поступитись своїми правами на Неаполь.
За сімейною угодою наступником Карла II 1309 року став його третій син Роберт. Надалі, після припинення угорської лінії Анжуйської династії, королі Неаполя намагались двічі посісти трон Угорщини. Карл III зумів наприкінці 1385 року стати королем Угорщини та співправителем королеви Марії Угорської, але невдовзі був убитий своїми супротивниками.
Син Карла III Владислав у 1401 році був стягом партії, що досягла короткочасного арешту Сигізмунда, але не встиг вчасно прибути до Угорщини. Сигізмунда було звільнено його прибічниками і він розбив послідовників Владислава.
Стосунки з папством Номінально королі Неаполя були васалами папи й були зобов'язані підтримувати свого суверена. Фактично, неаполітанські монархи нерідко добивались контролю над Папською областю. Карл I Анжуйський, Карл II і Роберт, що потребували підтримки папи у боротьбі за Сицилію, за угорське престолоспадкування (два останніх) та в хитрій східній політиці (перший) були лояльними до пап.
Але вже королева Джованна I вступила у відкритий конфлікт з Урбаном VI, підтримавши авіньйонського антипапу Климента VII, що коштувало їй корони й життя.
Її вбивця й наступник Карл III, що захопив Неаполь за прямою вказівкою Урбана VI, невдовзі розсварився зі своїм покровителем. Війна між Карлом III та Урбаном VI завершилась поразкою папи, після чого Карла III було відлучено від Церкви (його було вбито в Угорщині, перебуваючи під відлученням).
Син Карла III Владислав, також відлучений Урбаном VI, примирився з його наступником Боніфацієм IX, потім окупував Папську область, змусивши Григорія XII визнати короля сувереном Риму.
Фіналом складних взаємовідносин між Анжуйською династією та папами стала війна між Владиславом й пізанським антипапою Іоанном XXIII. В ході цієї війни Владислава було вибито з Риму, розгромлено в травні 1412 року під Рокка-Секкою, потім він підкорився Іоанну XXIII, потім знову відновив бойові дії та взяв Рим в червні 1413 року.
Балканська політика Принци з родини Карла II, що надзвичайно розрослась, зуміли посісти трони в ряді дрібних хрестоносних держав на Балканах. Четвертий син Карла II Філіп (1278—1332) став за шлюбом князем Ахейським та номінальним латинським імператором Константинополя. П'ятий син Карла II Іоанн (1294—1336) став герцогом Дураццо (нині Дуррес — в Албанії).
Боротьба за Сицилію Після Сицилійської вечірні й воцаріння на Сицилії короля Арагону Педро III, неаполітанські монархи вживали неодноразових спроб повернути собі владу над островом й продовжили носити пустий титул королів Сицилії.
1283 року Карл I Анжуйський вирушив до Провансу, щоб набрати там нові армію та флот. Його намісником в Неаполі лишився спадкоємець престолу — майбутній Карл II. 1284 року сицилійський адмірал Руджеро Лаурія обманним відступом виманив неаполітанський флот з гавані й розбив його. Карл II опинився у полоні.
По смерті Карла I Анжуйського (1285) його син Карл II був проголошений королем, все ще перебуваючи в ув'язненні на Сицилії. Лише 1287 року вдалось досягнути згоди, за якою Карлу II повертали свободу в обмін на відмову від претензій на Сицилію. Папа, наполягаючи на своєму суверенітеті над Сицилією, відмовився підтвердити угоду, в результаті договір було зірвано. Внаслідок Карл II все ж був звільнений, але в травні 1289 року він був коронований папою як король Сицилії, що знову призвело до відновлення війни.
1295 року було вжито чергової спроби примирити Неаполь та Арагон. Відповідно до угоди король Арагону та Сицилії Хайме II відмовлявся від корони Сицилії на користь Карла Валуа, зятя Карла II. Карл Валуа, у свою чергу, відмовлявся від титулу короля Арагона, який він отримав від папи Мартина IV у 1284 році. Цього разу сицилійці відмовились підкоритись угоді, укладеній без їхнього відома, й коронували Федеріго II, брата Хайме II.
У 1302 році Карл II та його зять Карл Валуа спільно вторглись на Сицилію, але через голод та епідемії, що спалахнули потім, були змушені припинити свій рух вглиб острова. В серпні 1302 року було укладено мир, що завершив двадцятилітню війну за Сицилію між Анжуйською та Арагонською династіями. Федеріго II був визнаний довічним королем Сицилії й одружився з дочкою Карла II Елеонорою. За умовами угоди після смерті Федеріго II Сицилія мала знову повернутись під владу Карла II та його нащадків. На практиці ця остання умова так і не була ніколи виконана. Ряд істориків вважають саме 1302 рік роком утворення самостійних одне від одного Неаполітанського та Сицилійського королівств.
За наступників Федеріго II королівська влада в Сицилії послабшала, низка районів острова контролювалась майже незалежними від центральної влади баронами. Цим спробували скористатись королева Неаполя Джованна I. Після багаторічної війни у 1372 році король Федеріго III визнав Джованну I королевою Сицилії та склав васальну присягу їй і папі. Федеріго III при цьому зберіг владу над островом з титулом короля Тринакрії (стародавня назва Сицилії).
Заколот, що розпочався у Неаполі 1381 року, та тривала боротьба між принцами, що сперечались один з одним за корону Неаполя, не дали змоги неаполітанським монархам досягти реального контролю над Сицилією.
Боротьба за трон Упродовж цілого століття Неаполітанське королівство, хоч і управлялось чужоземною, французькою за походженням, династією, лишалось цілісною сильною державою, що мала вагу як в італійській, так і, в цілому, середземноморській політиці. Починаючи з 1370-х років розпочинається глибока криза, що призвела до економічного послаблення держави, втрати впливу в міжнародних справах і втрати незалежності.
Криза Неаполітанського королівства виявилась пов'язаною з порушенням природного порядку престолоспадкування й появою на арені двох династій, що мали приблизно одинакові права на престол. 1369 року бездітна королева Джованна I обрала своїм спадкоємцем з численних родичів Карла Дураццо (праонука Карла II), одружила його зі своєю племінницею (і його двоюрідною сестрою) Маргаритою.
1380 року Джованна I змінила рішення й всиновила французького принца Людовика I Анжуйського (прапраонука Карла II жіночою лінією). Римський папа Урбан VI, що відлучив Джованну I від Церкви, визнав Карла Дураццо королем Неаполя й допоміг йому захопити Неаполь у 1381 році. Джованну I було взято у полон і 22 травня 1382 року задушено. Карл Дураццо зайняв престол Неаполя під ім'ям Карла III.
Людовік I Анжуйський тим часом був визнаний королем Неаполя авіньйонським папою Климентом VII й у 1382 році вторгся до Неаполю із сильним найманим військом, щоб відвоювати спадщину своєї названої матері. Упродовж 1382—1384 років два короля вели на території Південної Італії війну, що завершилась поразкою Людовіка, вигнанням його армії та несподіваною смертю останнього.