Історія філософії — це систематичне вивчення розвитку філософської думки. Вона зосереджується на філософії як раціональному пізнанні, що ґрунтується на аргументації, хоча деякі теоретики також включають до неї міфи, релігійні традиції, та народну мудрість.

Західна філософія виникла із дослідження фундаментальної природи космосу в Стародавній Греції. Подальший розвиток філософії охоплював широкий спектр тем — від природи реальності та розуму до питань про те, як людям слід діяти та як досягати знання. У середньовічний період головна увага приділялася теології. Епоха Відродження ознаменувалася відновленням інтересу до давньогрецької філософії та виникненням гуманізму. Для нового часу було характерне посилення уваги до того, як створюються філософські й наукові знання. Нові ідеї цього періоду стали основою для Просвітництва, коли традиційні авторитети почали ставити під сумнів. Впливовими напрямами XIX—XX століть були німецький ідеалізм, прагматизм, позитивізм, формальна логіка, лінгвістичний аналіз, феноменологія, екзистенціалізм і постмодернізм.

Арабо-перська філософія зазнала сильного впливу давньогрецьких мислителів. Її розквіт припав на період Золотої доби ісламу. Однією з головних тем була взаємодія розуму та одкровення як двох сумісних шляхів до істини. Авіценна розробив всеосяжну філософську систему, що поєднувала ісламську віру з грецькою філософією. Після Золотої доби ісламу вплив філософських досліджень послабився — частково через . У XVII столітті створив метафізичну систему, засновану на містицизмі. виник у XIX—XX століттях як спроба поєднати традиційні ісламські доктрини з модерністю.

Індійська філософія вирізняється поєднанням інтересу до природи реальності, шляхів пізнання та духовного питання про те, як досягти . Її коріння сягає релігійних писань, відомих як Веди. Подальший розвиток індійської філософії зазвичай поділяють на ортодоксальні школи, тісно пов'язані з вченнями Вед, і неортодоксальні школи, такі як буддизм та джайнізм. Впливовими напрямами, що базуються на цих традиціях, були індуїстські школи Адвайта-веданта та , а також буддійські школи Мадг'яміка та Йогачара. У новий час обмін ідеями між індійською та західною думкою спонукав різних індійських філософів до створення всеосяжних систем, метою яких було об'єднати й узгодити різноманітні філософські та релігійні вчення.

Центральними темами китайської філософії були належна соціальна поведінка, управління державою та . У ранній китайській філософії конфуціанство досліджувало моральні чесноти та те, як вони сприяють гармонії в суспільстві, тоді як даосизм зосереджувався на взаємозв'язку між людиною та природою. Подальший розвиток охоплював впровадження та трансформацію буддійських вчень, а також появу шкіл та неоконфуціанства. Для нового часу в китайській філософії було характерне її зіткнення із західною філософією, зокрема з марксизмом. Іншими впливовими традиціями в історії філософії були , та філософії.

Визначення та суміжні дисципліни

Історія філософії — це галузь дослідження, що вивчає історичний розвиток філософської думки. Її метою є подання систематичного й хронологічного викладу філософських понять і доктрин, а також філософів, які їх сформулювали, і шкіл думки, до яких вони належать. Це не просто збірка теорій, а спроба показати, як вони взаємопов'язані. Наприклад, деякі школи думки спираються на попередні теорії, тоді як інші відкидають їх і пропонують альтернативні пояснення. Суто містичні та релігійні традиції часто виключають із історії філософії, якщо їхні твердження не ґрунтуються на раціональному дослідженні та аргументації. Проте деякі теоретики трактують цю тему ширше, включаючи до неї філософські аспекти традиційних світоглядів, релігійних міфів і народної мудрості.

Історія філософії має як історичну, так і філософську складову. Історична складова зосереджується на тому, як філософська думка розвивалася протягом століть. Вона досліджує, які філософи дотримувалися певних поглядів і як на них впливали соціальний та культурний контексти їхньої епохи. Філософська складова, своєю чергою, оцінює розглянуті теорії з погляду їхньої істинності та обґрунтованості. Вона осмислює аргументи, що підтримують ці позиції, і аналізує їхні приховані припущення, роблячи філософську спадщину доступною для сучасної аудиторії, одночасно оцінюючи її подальшу актуальність. Деякі історики філософії зосереджуються переважно на історичному компоненті, розглядаючи історію філософії як частину ширшої дисципліни — інтелектуальної історії. Інші ж наголошують на філософській складовій, стверджуючи, що історія філософії виходить за межі інтелектуальної історії, адже її предметом є не лише історичний аспект. Залишається дискусійним питання, якою мірою історію філософії можна розглядати як окрему дисципліну, відмінну від самої філософії. Деякі теоретики вважають, що історія філософії є невід'ємною частиною філософії. Наприклад, неокантіанці, такі як Вільгельм Віндельбанд, стверджували, що філософія за своєю природою є історичною і що неможливо зрозуміти філософську позицію, не збагнувши, як саме вона виникла.

Тісно пов'язана з історією філософії історіографія філософії, яка досліджує методи, що їх застосовують історики філософії. Вона також цікавиться тим, як із часом змінювалися панівні погляди в цій галузі. Для вивчення історії філософії використовуються різні методи та підходи. Деякі історики зосереджуються переважно на філософських теоріях, підкреслюючи їхні положення та сучасну актуальність, а не історичну еволюцію. Інший підхід розглядає історію філософії як еволюційний процес, припускаючи поступальний розвиток від одного періоду до іншого, коли ранні теорії уточнюються або замінюються пізнішими, досконалішими. Інші історики прагнуть зрозуміти минулі філософські теорії як продукти своєї епохи, зосереджуючись на поглядах, яких дотримувалися давні мислителі, та на причинах, що стояли за цими поглядами, часто не переймаючись їхньою актуальністю сьогодні. Такі дослідники вивчають, як історичний контекст і біографія філософа вплинули на їхній філософський світогляд.

Ще однією важливою методологічною особливістю є використання періодизації, що передбачає поділ історії філософії на окремі періоди, кожен із яких відповідає одній або кільком філософським течіям, характерним для свого історичного відрізку часу. Традиційно історія філософії зосереджувалася переважно на західній філософії. Однак у ширшому розумінні вона охоплює й багато незахідних традицій, таких як арабо-перська філософія, індійська філософія та китайська філософія.

Західна

Західна філософія охоплює філософські традиції та ідеї, пов'язані з географічним регіоном і культурною спадщиною західного світу. Вона виникла у Стародавній Греції, згодом поширилася на Римську імперію, пізніше — на Західну Європу, а з часом охопила й інші регіони, зокрема Північну Америку, Латинську Америку та Австралію. Західна філософія, історія якої налічує понад 2500 років, бере свій початок у VI столітті до н. е. і продовжує еволюціонувати донині.

Античність

Західна філософія виникла у Стародавній Греції у VI столітті до н. е. Цей період умовно вважають завершеним у 529 році н. е., коли академію Платона та інші філософські школи в Афінах було закрито за наказом візантійського імператора Юстиніана I, який прагнув придушити нехристиянські вчення.

Досократики

Перший період давньогрецької філософії відомий як досократична філософія, який тривав приблизно до середини IV століття до н. е. Вивчення досократичної філософії може бути складним, оскільки багато оригінальних текстів збереглися лише у фрагментах і часто потребують реконструкції на основі цитат, знайдених у пізніших працях.

Ключовим нововведенням досократичної філософії була її спроба дати раціональні пояснення космосу як цілісності. Такий підхід контрастував із панівною грецькою міфологією, яка пропонувала теологічні інтерпретації — наприклад, міф про Урана та Гею — щоб підкреслити роль богів і богинь, яких продовжували шанувати навіть тоді, коли грецька філософія вже розвивалася. Досократики були одними з перших, хто поставив під сумнів традиційну грецьку теологію, прагнучи натомість запропонувати емпіричні теорії, що пояснюють, як виник світ і чому він функціонує саме так.

Фалес (), якого часто вважають першим філософом, прагнув описати космос у термінах , або . Він вважав цим первинним джерелом усього сущого. Анаксімандр () запропонував більш абстрактне пояснення, стверджуючи, що вічна субстанція, відповідальна за створення світу, перебуває поза межами людського сприйняття. Анаксімандр визначав архе як апейрон, що означає «безмежне».

Геракліт () розглядав світ як такий, що перебуває у стані постійного руху, стверджуючи, що не можна двічі ввійти в ту саму річку. Він також наголошував на ролі логоса, який розумів як внутрішній порядок, що керує як внутрішнім світом людини, так і зовнішнім світом. На противагу йому, Парменід () вважав, що істинна реальність є незмінною, вічною та неподільною. Його учень Зенон Елейський () сформулював кілька парадоксів на підтримку цієї ідеї, стверджуючи, що рух і зміна є ілюзіями, як це показано в його парадоксі Ахілла і черепахи.

Іншою значною теорією цього періоду була атомістика Демокріта (), який стверджував, що реальність складається з неподільних частинок, які називаються атомами. Серед інших видатних досократичних філософів — Анаксімен, Піфагор, Ксенофан, Емпедокл, Анаксагор, Левкіпп, а також софісти, зокрема Протагор та Горгій.

Сократ, Платон і Арістотель Філософія Сократа (469—399 рр. до н. е.) і Платона (427—347 рр. до н. е.) спиралася на досократичну традицію, але також внесла значні зміни у фокус і методологію філософського пізнання. Сам Сократ нічого не писав, і його вплив значною мірою зумовлений враженням, яке він справив на сучасників, особливо завдяки своєму підходу до філософського дослідження. Цей метод, що часто здійснювався у формі сократичних діалогів, розпочинався з простих запитань, покликаних дослідити тему та критично осмислити приховані ідеї й припущення. На відміну від досократиків, Сократ менше цікавився метафізичними теоріями і більше зосереджувався на моральній філософії. У багатьох його діалогах досліджується питання про те, що означає вести доброчесне життя, розглядаючи такі чесноти, як справедливість, мужність та мудрість. Попри те, що Сократа вважають великим учителем етики, він не проголошував конкретних моральних доктрин. Натомість його метою було спонукати співрозмовників мислити самостійно та усвідомити власне невідання.

Більшість відомостей про Сократа походить із творів його учня Платона. Праці Платона подані у формі діалогів між різними філософами, що ускладнює розмежування, які з висловлених ідей належать самому Сократу, а які є власними поглядами Платона. Платона стверджує, що справжня сутність реальності полягає в абстрактних і вічних формах чи ідеях, таких як форми краси, справедливості та . Фізичний і мінливий світ чуттів, за Платоном, є лише недосконалим відображенням цих ідей. Ця теорія мала тривалий вплив на подальші погляди на метафізику та епістемологію. Платона також вважають одним із засновників психології. Він поділяв душу на три частини: розум, дух і , кожна з яких відповідає за різні психічні явища й взаємодіє з іншими в різний спосіб. Крім того, Платон зробив вагомий внесок у розвиток етики та політичної філософії. Також саме Платон заснував Академію, яку часто вважають першою в історії установою вищої освіти.