Полтавське вище зенітне ракетне командне Червонопрапорне училище імені генерала армії М. Ф. Ватутіна (скорочено ПВЗРКЧУ) — вищий військовий навчальний заклад СРСР та України. Здійснював підготовку офіцерів з вищою військово-спеціальною освітою для частин і з'єднань протиповітряної оборони сухопутних військ.

Архітектурний комплекс

Основна територія ПВЗРКЧУ розташовувалася в комплексі будівель колишнього Полтавського кадетського корпусу в центральній частині Полтави, який складає частину єдиного архітектурного ансамблю Круглої площі. Головний будинок зведено у 1835—1840 роках в стилі пізнього класицизму за проєктом архітектора М. І. Бонч-Бруєвича. Це найбільший будинок серед споруд ансамблю площі (довжина головного фасаду — 132 метра).

На території, де пізніше розміщалося училище з 1840 по 1919 рік знаходився Петровський Полтавський кадетський корпус, потім, у 1920 році у будинку розмістилася піхотна школа, в якій у 1920—1922 роках навчався майбутній радянський воєначальник, генерал армії, Герой Радянського Союзу Микола Федорович Ватутін.

У 1954—1957 роках, на території було розташовано Полтавське Червонопрапорне військове училище імені Робітників Червоного Замоскворіччя, яке до цього базувалося у Києві та випускало офіцерів (лейтенантів) для сухопутних військ.

Після його розформування, на його місце, влітку 1957 року, було передислоковано Дніпропетровське артилерійське училище.

З літа 1958 року, в комплексі будівель розташоване Полтавське зенітне артилерійське Червонопрапорне командне училище (ПЗАКУ).

Історія училища Дніпропетровське артилерійське училище (1941—1957 роки) Училище було сформоване в перші дні Великої вітчизняної війни, 30 липня 1941 року на базі Дніпропетровських артилерійських курсів удосконалення командного складу РСЧА. Однак вже 3 серпня курсанти — вчорашні школярі і студенти Дніпропетровських вишів були направлені на передову.

Більше двадцяти днів особовий склад училища відбивав атаки противника, захищаючи місто, стримував наступ німецьких військ на різних ділянках фронту 6-ї армії. За час боїв загинули близько 2850 курсантів та залишилося близько 150 чоловік. За виявлені доблесть і героїзм вчинені в кровопролитних боях серпня-вересня 1941 року орденами і медалями були нагороджені 88 курсантів та офіцерів училища.

23 серпня 1941 року залишки особового складу училища були відкликані з фронту і направлені в Томськ, де училище проіснувало до 15 липня 1944 року. Перший випуск офіцерів відбувся 23 лютого 1942 року.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1942 року «за стійкість і мужність, виявлену в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками» училище було нагороджене орденом Червоного Прапора, а 9 травня 1965 Президія Верховної Ради УРСР нагородила училище пам'ятною медаллю «20 років з дня визволення Радянської України від фашистських окупантів».

Після визволення України, в липні 1944 року училище передислоковане знову в Дніпропетровськ, де до 1958 року продовжувало готувати офіцерів артилеристів: за роки війни в училищі підготовлені 4,5 тисячі офіцерів. Десятеро з них — К. Ф. Бєлошапкін, В. М. Белоус, В. М. Безукладников, О. Д. Галецький, Ф. С. Клейбус, М. В. Лебедєв, М. П. Лопач, О. О. Поздняков, Є. І. Стерин і М. М. Юр'єв удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Полтавське зенітне ракетно-артилерійське (1958—1995 роки) Отже, від 1958 року — Полтавське зенітне артилерійське командне Червонопрапорного училище (ПЗАЧУ).

У 1968 році, у зв'язку зі зміною профілю на підготовку фахівців для військової ППО училище перейменоване у вище зенітно-артилерійське. Разом з цим йому присвоєне ім'я випускника Полтавської піхотної школи, Героя Радянського Союзу генерала армії Миколи Ватутіна. 1971 року на території училища встановили погруддя М. Ватутіну.

23 травня 1973 року наказом Міністра оборони СРСР училище перейменовано в Полтавське вище зенітне ракетне командне Червонопрапорного училище імені генерала армії М. Ф. Ватутіна. Причиною чому став початок підготовки в ньому офіцерів зенітно-ракетного профілю. Освоєння новітніх зразків зенітно-ракетної техніки зробило училище одним з найпотужніших навчальних закладів у системі ППО сухопутних військ. Всього у повоєнні роки училище підготувало понад 12,5 тисяч висококваліфікованих офіцерів, п'ятнадцять генералів. Авторитет училища був настільки великий, що навіть після розпаду СРСР, Росією і Казахстаном висувалися пропозиції про спільне його використання.

Училище розформоване у 1995 році відповідно до Директиви Міністра оборони України № 133 від 25 липня 1992 року. Останній випуск в училищі відбувся 18 липня 1995 року. Бойовий Прапор частини у жовтні 1995 року переданий на зберігання до Національного музею історії України у Другій світовій війні у Києві.

Після розформування училища погруддя М. Ватутіна, що розташовувалося на території училища перемістили на територію Полтавського військового інституту зв'язку. У 2013 році, за ініціативою міської влади та ветеранських організацій погруддя перенесли й встановили на розі вулиць Ватутіна та Соборності. 27 липня 2023 року погруддя Миколі Ватутіну демонтували остаточно.

Техніка і озброєння

Підготовки курсантів ПВЗРККУ велася за двома основними профілями фахівців військової ППО — зенітні артилерійські комплекси і зенітні ракетні комплекси.

Основні види техніки і озброєння, що вивчалися в ПВЗРККУ: 37-мм автоматична зенітна гармата зразка 1939 (61-К); 100-мм зенітна гармата КС-19; Прилад управління артилерійським зенітним вогнем "ПУАЗО-7"; Станція гарматного наведення СОН-9А; Радіоприладний комплекс РПК-1 «Ваза» (1РЛ35М1); Автоматична зенітна гармата С-60; Зенітний артилерійський комплекс С-60 «Ваза»; Рухомий пункт розвідки та управління ППРУ-1 «Овод-М-СВ» (9С80); Зенітна установка ЗУ-23-2; Переносний зенітний ракетний комплекс «Ігла» (9К38); Зенітний ракетний комплекс «Стріла-10М2» (9К35); Зенітний ракетний комплекс «Стріла-1М» (9К31); Зенітний ракетно-гарматний комплекс 2К22 «Тунгуска»; Зенітна самохідна установка ЗСУ-23-4 «Шилка»; Зенітна самохідна установка ЗСУ-57-2; Пункт управління ПУ-12М (9С482).

Відомі випускники Білоус В'ячеслав Олександрович ( 1953) — український військовик, полковник запасу, політик, народний депутат України (1994−1998), голова Спілки офіцерів України (1994—1998; 17.03.2005—24.11.2012), почесний голова Спілки офіцерів України. Максимов Олександр Євгенович (1974—2014) — український військовик, майор (посмертно) Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Чижиков Сергій Григорович ( 1966) — український військовик, капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни, Лицар ордена Богдана Хмельницького III ступеня.

Примітки

Джерела

Посилання