Двоїна́ — граматична категорія числа, яку вживають, аби позначити дві особи чи парні предмети. Двоїна була відома ще в праіндоєвропейській мові, від якої її успадкувала праслов'янська мова, а від неї — усі слов'янські мови, включно з українськоюДвоїна (з енциклопедії «Українська мова») . .
Двоїна відома у багатьох давніх індоєвропейських мовах: санскриті, староцерковнослов'янській, давньогрецькій, старолитовській. Зараз майже всі індоєвропейські мови втратили цю категорію, двоїна існує лише у деяких слов'янських мовах: чеській, словенській, верхньолужицькій, нижньолужицькій і в деяких говірках української і хорватської. В інших мовних родинах двоїна трапляється в афразійських (іврит, арабська), уральських (хантийська, мансійська, ненецька) і деяких інших (див. «#Двоїна у мовах світу»).
Була в давніх тюркських мовах, зокрема половецькійЧеченов А. А. Половецкий язык // Языки мира: Тюркские языки. — Москва., 1997. — С. 110—116..
Двоїна в українській мові
Давньоруська доба Руйнування двоїни як системи почалося здавна. Вже у найдавніших пам'ятках знаходимо ці порушення, що виявляється у заміні двоїнних займенників множинними: вы (замість ва) небесьная чловѣка єста і под. Але такі відхилення помічаємо лиш у займенників, і водночас в інших частинах мови двоїну вживають там, де це потрібно. Двоїна почала втрачати свої позиції з XIII ст., але навіть тоді вона була живим явищем мови, бо знаходимо мало прикладів заміни її множиною: помози рабомъ своимъ (замість рабома своима) Иоанну и Олексию написавшема книги сия. Проте тільки з кінця XIV ст. відзначається відчутне порушення правильності вживання двоїнних форм.
З усіх східнослов'янських мов лише українська найкраще й неабияк зберегла двоїну, зокрема її південно-західні говори, хоч вона трапляється наразі усюди.
Іменник Двоїна у праслов'янській і давньоруській, як і в інших слов'янських мовах, уже в найдавніші часи, куди лише можна проникнути за допомогою порівняльно-історичного методу, мала три граматичні форми: форма називного відмінка, що збігалася зі знахідним і кличним, форма родового — з місцевим, а форма давального — з орудним. Ця ж особливість була притаманна і праіндоєвропейської мові, форма давального й орудного відмінка в ній також збігалася з формою відкладногоErhart A. Indoevropské jazyky. — Praha: Academia, 1982. — С. 93.Тронский И. М. Общеиндоевропейское языковое состояние. — М.: УРСС, 2004. — С. 66. — ISBN 5-354-01025-X.. Проте відповідно до реконструкції Дж. Меллорі і Д. Адамса (2006) закінчення останніх трьох відмінків були в праіндоєвропейській різними.
Іменники з основою на -ā- мали в називно-знахідному відмінку закінчення , на -jā- — .
Іменники чоловічого роду з основою на *-ŏ-, *-jŏ- мали закінчення -а в твердому, -я в м'якому варіанті. Закінчення двоїни -а в іменників із давньою основою на -ŏ-, -jŏ- аналогічно закінченню родового відмінка однини і теж сходить до ранньопраслов'янського закінчення *-ō. На це вказують дані інших індоєвропейських мов, наприклад, (людина / чоловік) — *čelověka (дві людини / два чоловіки) і (людина) — ἀνθρώπω (дві людини), де літера ο передає короткий [о] (що відповідає праслов'янському *ъ), а ω — довгий [о] (що відповідає *a). Закінчення двоїни -ы іменників із основою на -ŭ- сходить до давнього закінчення *-ū і пов'язане з чергуванням короткого і довгого звука *u; закінчення -и слів з основою на -ĭ- — від давнього *-ī, і теж пояснюється чергуванням довгого і короткого варіантів голосного. Закінчення -ѣ має дифтонгічне походження — від *oi̯, бо на це вказує наявність рефлексів другої палаталізації ().
Іменники з основою на *-ŭ- мали в називно-знахідному двоїни закінчення .
Форми двоїни іменників з основою на -ĭ- засвідчено лише зрідка: дъвѣ лѣторасли свѣтозарьнѣ; на поути; гръстьма обѣма.
У мові східних слов'ян іменники давньої VI відміни (іменники з основою на *-ū-/*-jū-). Поодинокі приклади засвідчують у давньоруських пам'ятках форми двоїни і від іменників основ на *-ū- (*-jū-): създанѣ быста церкъвы; въ обою церквию; не даѩ… бръвьма.
Іменники з основою на приголосний (підтипи на -n-, -s-, -t-, -r-) у формі двоїни мали закінчення . Лише зрідка засвідчено форму двоїни іменників з основою на приголосний: бѣста же дни дъва ишьла; иде же лежаста стою телеси; и по дъвоѭ дьнию; и не вѣдѩхоу мнози тоу лежащю стою страстотьрпьцю телесоу; ωт дочерю Лютову; дъвѣ словеси; повѣда кнѩзю обѣ чюдеси; и нага бѣаста тѣлесьма. Проте від слів око та вухо вживанішими є форми саме двоїни (тому-то вони й витиснили множину — очеса і ушеса): очи; оуши; очью — очию; оушима; въ оуши; прѣдъ очима; оушюма тѧжько слышати [а] ωчима видѣти; бѣльма начѧхъ имѣти въ очию.
Тип на *-āТип на *-ŏТип на *-ŭТип на *-ĭТип на *-ūТип на приголоснийТвердий варіантМ'який варіантТвердий варіантМ'який варіантПідтип на *-nПідтип на *-rПідтип на *-sПідтип на *-ntНазивно-знахіднийРодово-місцевийДавально-орудний
Приклади:
середній рід: миноуста дъвѣ лѣтѣ, сиѩета стаѩ ѩко свѣтилѣ, и лици бѩста свѣтьлѣ, тѣлъмь бѩше красьнъ… плечи велицѣ. знахідний: чоловічий рід: посъла два брата, два варѩга, выдаите волхва та сѣмо, и поставиша стѧга два; середній рід: въ двѣ ѥстьствѣ, и и прѣклони колѣнѣ, огнь на обѣ мѣстѣ…повелѣ наложити; кличний: азь чѧдѣ рекоу вама, поимѣта чадѣ дроуга своѥго и идѣта съ миръмь, чьто сѧ соумьнита чадьци. У родовомк та місцевому відмінках іменники мають закінчення -у, -ю: родовий: чоловічий рід: до дъвою часоу, съказаниѥ и страсть и похвала стою мчнкоу бориса и глѣба, гласа рабоу твоѥю, бѣ бо ω двою ωцю; середній рід: и опѣшенъ отъ крылоу акы птицѧ, и скрьбѧхъ чѧдоу моѥю дѣлѧ, дъвою сѣтованию сѣтоую тоужю. місцевий чоловічий рід: ; середній рід: . У давальному та орудному відмінках іменники мають закінчення -ома, -ема: давальний: чоловічий рід: ; середній рід: . орудний: чоловічий рід: ; середній рід: .
Поодинокі приклади засвідчують у давньоруських пам'ятках форми двоїни і від іменників з основою на *-ŭ-: . В українські мові форма двоїни сыны витіснила форму множини — сынове, проте остання форма досі трапляється в діалектах. Можливо, що так сталося внаслідок морфологічної аналогії; не виключений і вплив знахідного відмінка множини (сыны, меды, домы тощо).
У називному, знахідному і кличному відмінках в іменниках твердої групи було закінчення -ѣ-, м'якої — -и-: називний (кличний): роуцѣ твои сътвориста мѧ; оутвърдиста сѧ ѥмоу нозѣ; слоузѣ и проповѣдателѧ ѩвиста сѧ; обѣ Марии; дъвѣ отроковици бѣста; и придоста двѣ оуноши красна; знахідній: дъвѣ женѣ, пълъци на обѣ сторонѣ, дамь… в гривьнѣ, имаши и самъ сестрѣ, и поѩ собѣ в сестреници. У родовому і місцевому відмінках іменники твердної групи мали закінчення -у-, м'якої — -ю-, -у-: родовий: не оумыѥши ногоу моѥѭ,весла ωт роукоу спадоща, повѣсити ѥдинаго оу ногоу ѥѩ а дроугааго оу мышьцю ѥѩ; місцевий: …аште бы гнои дрьжѧль въ роукоу своѥѭ, падъ на ногоу царю рече, написахомъ на двою харатью. У давальному і орудному відмінку іменники твердої групи мали закінчення -ама, м'якої -ѩма, -ама: давальний: не сльзы ли въдовици по ланитама текоуь, повелѣ дъвѣма слугама, горе нама грѣшьницѧма, рече дрѣводѣлѧма; орудний: своима ногама пъхашети, мѣстѣ, ногама босыма сиа на пламени.
Займенник Форми двоїни займенників починають руйнуватись одними з найперших, починаючи з XI ст.
Особові займенники Відмінювання особових займенників 1-ї, 2-ї та 3-ї особи у формі двоїни (ми двоє, ви двоє, вони двоє): ОсобаНазивний — КличнийРодовий — МісцевийДавальний — ОруднийЗнахідний1вѣнаюнама, нана, наю2ваваювама, вава, ваю3она (чол.р.) онѣ (жін. і сер.р.)ѥюимаона (чол.р.) онѣ (жін. і сер.р.) У називнім (кличнім) відмінку займенники засвідчено лише зрідка: . Форму ж займенника 2-ї особи не знайдено. У знахіднім відмінку знаходимо лише поодинокі випадки з на, ва: . Але замість форм двоїни знахідного відмінку вживанішими подекуди є форми родового відмінку двоїни: . На відміну від інших, у родовім-місцевім досить часто зустрічаємо форми з наю, ваю: . Проте звичайними для давньоруських пам'яток є форми давального-місцевого відмінку: .
Неособові займенники Праслов'янські відмінкові форми: Називний-знахідний відмінок: Чоловічий рід — корінь, подовжений детермінатив -ŏ- або -jŏ-, без флексії: *tō → *ta → д.-р. та; Жіночий та середній рід — корінь, детермінатив -ŏ- або -jŏ- (сер.р.), -ā- або -jā- (жін. р.), наросток множини -i-, без флексії: *t-o-i → *toḭ → *tĕ → д.-р. тѣ; Родовий-місцевий відмінок: корінь, детермінатив -ŏ- або -jŏ-, наросток множини -i- та флексія -u: *t-ŏ-i-u → *toḭu → *toju → д.-р. тою; *mo-jŏ-i-u → *mojŏḭu → *mojeḭu → *mojeju → д.-р. моѥю; Давальний-орудний відмінок: Чоловічий і середній рід — корінь, детермінатив -ŏ- або -jŏ-, наросток множини -i- та флексія -ma: *t-ŏ-i-ma → toḭma → tĕma → д.-р. тѣма; Жіночий Відмінювання присвійних і вказівних займенників: ГрупаТвердаМ'якаВідмінокТойТакийУсякий—МійСвійЧийВашЧ.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Н. Зн. К.татѣтакатакѣвьсѩкавьсѧкѣоваовѣмоѩмоисвоѩсвоичьѩ (чиѩ)чьи (чии)вашавашиР. М.тоютакоювьсѧкоюовоюмоѥюсвоѥючьѥю (чиѥю)вашєюД. Ор.тѣматакѣмавьсѧкѣмаовѣмамоимасвоимачьима (чиима)вашима Відмінювання означальних займенників: ВідмінокСейУвесьЧ.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Н. Зн. К.сисиивьсивьсѣР. М.сєювьсєюД. Ор.симавьсєма У називному і знахідному відмінках неособові займенники чоловічого роду закінчувалися на -а, жіночого й середнього роду — -ѣ, -и: . У родовому і місцевому відмінках неособовим займенникам притаманне закінчення -у (-ю): . Давальному й орудному відмінкам властиве закінчення на -ма: .
Прикметник Прикметники здавна вже почали втрачати свої двоїнні форми. Уже пам'ятки XIII—XIV ст., а особливо XV ст. дають немало прикладів заміни їх множиною. Відмінювання у давньоруській мові.
Нечленні прикметники Нечленні прикметники у давньоруській мові відмінювалися так: ГрупаТвердаМ'якаВідмінокДобрийНовийСинійЧ.р.С.р.Ж.р.Ч.р.С.р.Ж.р.Ч.р.С.р.Ж.р.Н. Зн. К.добрадобрѣновановѣсинѩсиниР. М.добруновусинюД. Ор.добромадобрамановомановамасинѥмасинѩма Називний-знахідний відмінок: и печална быста ω семь велми Мьстиславъ и Юрьи за свое безоумье; тако и вы живѣта чѧдѣ мои, да и ваѫ бъ оублажить и длъголѣтна ѩвить и сътворить. Родовий-місцевий: не мини очью просьливоу. Давальний-орудний: о преданьи града изиидоста слезнама очима и ωслабленомь лицемь.
Членні прикметники Членні прикметники у давньоруській мові відмінювалися так: ГрупаТвердаМ'якаВідмінокДобрийНовийСинійЧ.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Н. Зн. К.добраѩдобрѣиноваѩновѣисинѩѩсинииР. М.добрую (-ою)новую (-ою)синюю(-ѥю)Д. Ор.добрыима (-ыма)новыима (-ыма)синиима (-има) У називному, знахідному і кличному відмінках членні прикметники чоловічого роду мали закінчення -аѩ, -ѩѩ, середнього й жіночого — -ѣи, -ии: Чоловічий рід: наслажениѥ приимъша, нѣпрестаньно приподобнаѩ и истинбнаѩ пастыря; окова чюдодѣинаѩ и достохвальнаѩ… гроба, рада бывъша чьстьнаѩ родителѩ, два кнѧзѧ Половѣцкаѩ Соутоевича Котѧнь и Самогоуръ поткоста на пѣшьцѣ и оубьена быста еонѧ под ними; Жіночій і середній рід: нозѣ тихо стоупаюшти а оумньнѣи; приимъши телечи ваю чьстьнѣи; волочахоу чьстьнѣи рацѣ; обѧ чистѣи нозѣ; очи ѩснѣи. У родовому і місцевому відмінках членні прикметники мали закінчення -ую (-ою), -юю (-ею): ωт чюжюю роуку; ωт безаконьною ѥго роукоу; до ωкоуѥть сребръмь и золотъмь стѣи рацѣ чьстьною и стою хвоу мчикоу. У давальному і орудному відмінках членні прикметники мали закінчення -ыма, -има: прѣславныма оучителема; иди къ женама сима дьрьзыма же и вѣрьныима; разоумьныма оушима. Джерела не дають досить підстав, аби твердити про те, що форми двоїни родового-місцевого відмінку -ую, -юю були ознакою живого мовлення. Замість них частіше вживали -ою, -ею.
Ступені порівняння Відмінок—ВужчийЧ.р.Ж. і с.р.Ч.р.Ж. і с.р.Н. Зн. К.мъножаишамъножаишиужьшѩужьшиР. М.мъножаишоуужьшюД. Ор.мъножаишємамъножаишамаужьшемаужьшѩма
Числівник