Національна історична бібліотека України

Національна істори́чна бібліоте́ка Украї́ни (Історична бібліотека, НІБУ) — бібліотека загальнонаціонального значення з питань історії, провідний науково-інформаційний заклад, що здійснює систематичне наповнення, збереження, бібліографування, наукове вивчення та популяризацію фондів документів історичної тематики, рукописних і друкованих пам’яток культури різних епох, співпрацюючи у цих питаннях з багатьма вітчизняними і зарубіжними організаціями та установами.

Бібліотека забезпечує інформаційно-бібліотечне обслуговування користувачів, виконує функції всеукраїнського депозитарію історичної літератури, науково-дослідного й організаційно-методичного бібліотечного центру в галузі історико-краєзнавчої діяльності та наукової бібліографії з історії України. Є єдиною в Україні спеціалізованою книгозбірнею, фонд якої цілеспрямовано комплектується документами з питань вітчизняної та зарубіжної історії, допоміжних історичних дисциплін та історичного краєзнавства.

До 2009 року мала назву Державна історична бібліотека України (ДІБУ). Бібліотека перебуває у сфері управління Міністерства культури. Розташована на території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника.

Фонд бібліотеки становить понад 700 000 одиниць зберігання 52 мовами світу.

Основні напрями діяльності закладу визначає Концепція розвитку Національної історичної бібліотеки України на період до 2021 року.

Історія бібліотеки Бібліотека була заснована 4 вересня 1939 року, коли Народний Комісар освіти УРСР видав наказ № 4740 «Про організацію Державної історичної бібліотеки» на виконання постанови РНК УРСР від 11.07.1939 року № 720. Першим директором книгозбірні був призначений А. Решетніков.

Основу фонду бібліотеки склали бібліотека митрополита Флавіана та більшість бібліотек Музейного містечка: Центрального історичного музею ім. Т. Шевченка, Центрального антирелігійного музею, Музею України (збірка П. Потоцького). Фонд був доповнений виданнями друкарень Києво-Печерської та Почаївської лавр, Львівського братства та ін.

25 грудня було затверджено «Положення про Державну історичну бібліотеку», у якому були визначені: загальні положення та завдання бібліотеки; форми управління; фінансування; особовий склад працівників.

Наприкінці 1939 року бібліотека почала отримувати обов’язковий примірник друкованої продукції УРСР (книги, періодичні видання, географічні карти з історичної тематики та допоміжних дисциплін). Фонд поповнювався виданнями з питань історії різних держав і народів, краєзнавства, розвитку культури і мистецтва, релігії тощо. Були започатковані наукові дослідження у галузі бібліографії історичної літератури.

Для налагодження роботи до бібліотеки були направлені випускники історичного факультету Київського університету: Георгій Вигура, Кирило Лозовик. Вченим секретарем було призначено Н. С. Селівачову, секретарем-друкаркою – К. В. Гусєву, директором – І. М. Льовшина.

16 січня 1940 року у журналі «Комуніст», № 13 надруковано статтю «Створим наукову бібліографію історії України», у якій автори – наукові працівники бібліотеки М. Козиренко, І. Кравченко, враховуючи незадовільний стан у розвитку бібліографії історичних наук, зокрема, історії України запропонували: «При Державній бібліотеці УРСР створити єдиний універсальний опис книг, журнальних і газетних статей і бібліографій з історичних наук і, зокрема, з історії України – центральну універсальну картотеку».

Під час німецької окупації більша частина книжкового фонду, алфавітний і систематичний каталоги та завершена робота «Бібліографія до історії України» були втрачені, будівля бібліотеки була зруйнована. У 1946–1952 роках книжкові фонди відновлювалися завдяки надходженню обов'язкового примірника, зусиллям колективу по поверненню книг з Німеччини, книгообміну з іншими бібліотеками і дарунками від Держфонду СРСР ім. В. І. Леніна, Державної публічної історичної бібліотеки РРФСР, Державної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна, бібліотеки Академії суспільних наук при ЦК КПРС. Загалом, з 50-ти бібліотек країни надійшло понад 200 000 томів.

За розпорядженням Ради Міністрів УРСР № 711 від 27.07.1946 року книгозбірня поновила свою діяльність. Директором було призначено М. Закопайла, який очолив роботу з розшуку і збирання втраченого фонду та відновлення основних функцій закладу. Фонд відновлювали шляхом реституції (у перші повоєнні роки з Німеччини вдалося повернути частину вивезених бібліотечних книжок), книгообміну та дарування книг. Значні книжкові надходження були отримані з кількох обласних наукових бібліотек; історико-краєзнавчих музеїв та інших установ. У цей період багато зусиль для відновлення роботи бібліотеки доклала її довоєнна співробітниця Людмила Павличенко – вчений-історик, українська снайперка часів Другої світової війни.

У 1951 році бібліотека розпочала обслуговування читачів. Було створена ДБА, зокрема, систематичний і генеральний абетковий каталоги. Поновилась робота зі створення наукової бібліографії: у 1955 року започатковано фундаментальний бібліографічний покажчик для наукових працівників «Історія Києва» в 2-х т., 4 вип. (видавався протягом 1958–1963 років). Серед його укладачів – фахівчиня-бібліограф Н. Шеліхова.

На 1 січня 1959 року фонд бібліотеки становив 339 214 томів. Зібрана література охоплювала питання історії, археології, нумізматики, етнографії, мовознавства, літературознавства, мистецтвознавства, філософії, історії релігії та ін. У фондах також зберігається 6 250 томів стародруків.

У 60–70-х роках XX століття бібліотека очолила роботу бібліотек України по бібліотечно-бібліографічному забезпеченню підготовки 26-томного енциклопедичного видання «Історія міст і сіл УРСР»: фахівцями бібліотеки були розроблені інструктивно-методичні матеріали по створенню джерельної бази для авторських колективів цього видання у всіх регіонах країни. Підсумком цієї роботи стала «Зведена картотека матеріалів з історії міст і сіл України» (нині нараховує близько 300 000 описів) та історико-краєзнавчі бібліографічні покажчики, у тому числі про пам'ятки історії та культури всіх областей, міст Києва і Севастополя.

З 1968 року бібліотека розпочала підготовку поточних науково-допоміжних бібліографічних покажчиків — щорічників «Історія України», які стали основою для науково-дослідної роботи істориків, викладачів і краєзнавців. Серед ретроспективних науково-допоміжних посібників широко відомі: «Історія селянства Української РСР 1917–1989 рр.» (1990), «Історія інтелігенції Української РСР 1917–1990 рр.» (1991), «Українська народна декоративно-вжиткова творчість 1975–1985 рр.» (1990), «Історичне краєзнавство в Україні: Питання теорії і практики» (1992); «Репресії 20-30-40-х і початку 50-х рр. на Україні» (1992), «Теорія, методика і практика бібліотечного краєзнавства» (1997) та ін.

За період 1980–1990 років штат книгозбірні збільшився з 115 працівників до 135 працівників. Щорічне поповнення фондів становило, в середньому, 30–40 тисяч примірників документів. Сукупний фонд у 1980 році – 685 063 примірників, у 1990 році – 754 260 примірників. Кількість читачів зросла з 13,7 тисяч (1980) до 16,1 тисяч (1990). Послугами МБА користувалися понад 1 000 абонентів.

У 1989 році бібліотека відзначила 50-річний ювілей, на відзначення якого організувала республіканську науково-практичну конференцію «Краєзнавча робота бібліотек – фактор патріотичного та інтернаціонального виховання населення» (м. Хмельницький) для працівників універсальних наукових, юнацьких і дитячих бібліотек, на якій були обговорені стан, проблеми і завдання бібліотечного краєзнавства в процесі перебудови, демократизації суспільного життя та вироблені рекомендації, які стали основою для подальшого розгортання краєзнавчої діяльності бібліотек України.

У 90-х роках XX століття бібліотека спільно з науковими інституціями та громадськими організаціями провела ряд наукових та науково-практичних конференцій: «Роль бібліотек монастирів, соборів та інших установ у розвитку культури України» (1993), «Бібліотеки у розвитку історичної науки в Україні» (1994), «Бібліотечне краєзнавство у відновленні історичної пам'яті народу України» (1997), «Історія наукових бібліотек в контексті історії, культури, освіти в Україні» (1999). Бібліотека є співорганізатором ряду міжнародних та державних та культурно-просвітницьких акцій — Нестеровських та Могилянських наукових читань. Для проведення таких заходів фахівці ДІБУ надають науковцям певний спектр послуг: виставки видань з проблематики читань, покажчики, списки літератури, каталоги виставок та інші документи.

У 2000-х роках бібліотека розпочала й дотепер продовжує роботу з відбору документів до Державного реєстру національного культурного надбання згідно з інструкцією «Про порядок відбору рукописних книг, рідкісних і цінних видань з бібліотечних фондів до Державного реєстру національного культурного надбання» (зареєстрована в Міністерстві юстиції України 12.12.2001 року за № 1027/6218) та наказом Міністерства культури України від 14.06.2016 року № 437 «Про затвердження Порядку відбору рукописних книг, рідкісних і цінних видань до Державного реєстру національного культурного надбання», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 08.07.2016 року за № 936/29066.

Науковий аналіз та прогнозування розвитку історико-краєзнавчої бібліотечної діяльності — один з головних напрямів роботи бібліотеки як методичного центра з цих питань. З 2003 року бібліотека отримує обов'язковий безоплатний примірник видань історичної тематики. На основі моніторингу краєзнавчої діяльності бібліотек НІБУ видала методичний посібник «Краєзнавча діяльність бібліотек» (2002); організувала електронні бази даних: «Краєзнавчі бібліографічні ресурси бібліотек України», «Теорія, методика і практика бібліотечного краєзнавства» та ін.

У вересні 2009 року указом Президента України бібліотеці надано статус національного закладу.

Будівлі бібліотеки

Історія Спочатку історична бібліотека розміщувалась у корпусах № 1 та 5 «Музейного містечка» на території Києво-Печерської лаври. Під час Другої світової війни будівлі бібліотеки було зруйновано.

Після війни книгозбірню тимчасово розмістили у двох приміщеннях Державного республіканського історичного музею (нині – Національний музей історії України) на вул. Володимирській 2 загальною площею 198 км².

Згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 08.12.1951 року № 3631 «Про розміщення Державної історичної бібліотеки УРСР» книгозбірні було надано приміщення у перебудованій споруді загальною площею 564 км² колишнього Олександрівського костелу (відновленого на початку 1990-х років як Катедральний собор Святого Олександра) на розі вул. Костельна і Трьохсвятительська.

У 1960 році Державна історична бібліотека УРСР отримала приміщення – частину корпусу № 29 (нині № 85) – у музеї-заповіднику Києво-Печерська лавра, а 13 березня 1962 року відповідно до постанови ЦК КПУ та Ради Міністрів УРСР № 267 «Про заповідник Києво-Печерська лавра», додатково одержала приміщення у корпусі № 24. У будівлі колишнього Олександрівського костелу залишались деякі підрозділи, найдовше до 1992 року, функціонував абонемент бібліотеки.

У 1970 році з обладнанням нових читальних залів на 110 місць завершилися остаточний переїзд і освоєння нового приміщення бібліотеки – корпусу № 24 на території Києво-Печерської лаври.

У 1992 році фонди відділів депозитарного зберігання та абонемента розміщено у корпусах № 23 та 35 музейного об’єднання «Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник».

На даний час бібліотека орендує 4 корпуси площею 3 189,3 м² у Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, а саме: корпус № 23 (площа 276 м²), корпус № 35 (площа 411 м²), частину корпусів № 24 (площа 2 152,3 м²) та 85 (площа 350 м²). Будівлі є пам’ятками архітектури національного та місцевого значення.

Будівлі