О́сип Миколайович Мики́тка (; 21 лютого 1871, Заланів — серпень або 29 жовтня 1920, Москва) — український військовий діяч, комендант та сотник УСС (1918), генерал-чотар УГА, командир І корпусу УГА (1919), Начальний вождь УГА (1919—1920). Жертва червоних репресій, розстріляний (1920). Учасник Першої світової війни та Української революції 1917—1921 років.
Походив із родини народного вчителя. Після закінчення Перемиської гімназії здобув військову освіту у Відні, служив у частинах австро-угорського ландверу в Санкт-Пельтені та Стрию. Від початку Першої світової війни перебував на фронті, командував ротою і батальйоном, був відзначений австро-угорськими військовими нагородами. У січні 1918 року очолив 1-й полк УСС, з яким узяв участь у поході на Наддніпрянську Україну та боях проти більшовицьких військ, зокрема під Олександрівськом (нині — Запоріжжя).
У складі УГА Микитка командував групою «Старе Село», опісля групою «Північ», згодом реорганізованою в I корпус УГА, який брав участь у боях польсько-української війни, Чортківській офензиві та поході на Київ. Після призначення командувачем УГА діяв у вкрай складних умовах епідемії тифу, відступу армії та політичної кризи. У лютому 1920 року був заарештований більшовицьким ревкомом УГА, ув'язнений у Кожуховському таборі для військовополонених, а згодом розстріляний у Москві.
Життєпис
Походження та військова кар'єра до 1914 року
Народився в селі Заланові Рогатинського повіту. Його батько Микола був народним учителем у рідному селі. Після закінчення Перемиської гімназії Осип Микитка обрав військову кар'єру, що серед галицьких українців того часу не належала до найпопулярніших. У 1902 році завершив навчання у віденській кадетській школі та в чині лейтенанта був скерований на службу до австрійського міста Санкт-Пельтен (). За версією історика Олександра Дєдика, саме під час перебування в цьому гарнізоні він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Францискою.
1 травня 1909 року був підвищений до оберлейтенанта. Через два роки переведений до , розташованого у Стрию. У 1913 році розпочав навчання в корпусній офіцерській школі в Сараєві, яку закінчив 1 серпня 1914 року, на початку Першої світової війни, отримавши звання гауптмана в австро-угорській армії (ц. к.).
Перша світова війна
Служба в 45-й дивізії З вибухом Першої світової влітку 1914 року Осип Микитка очолив сотню 33-го Старосамбірського полку (ландвер) . Цей підрозділ брав активну участь у бойових діях проти російської армії на Східному фронті. У 1915 році полк було передислоковано на Балканський театр воєнних дій, де у складі 3-ї австро-угорської армії він воював на албанському напрямку. Протягом жовтня — листопада 1915 року Микитка брав участь у австрійських, німецьких та болгарських військ, яка завершилася зайняттям територій Сербії та Албанії. Зокрема, його сотня вела під Белградом та на узбережжі Адріатичного моря в районі міста Цетинє (Чорногорія). За виявлену хоробрість, вміле і завзяте командування підрозділом, а згодом і куренем (батальйоном), який більше ніж наполовину складався з українців, Микитка був відзначений Хрестом «За військові заслуги», а також бронзовою і срібною медалями «За військові заслуги».
У боях він завжди перебував безпосередньо серед бійців, розмовляв із ними рідною мовою та відзначався надзвичайно чуйним ставленням до підлеглих. Сучасники описували його як людину високої честі, моральної гідності та принциповості, яка ніколи не схилялася перед вищим начальством, через що часом мав непорозуміння з вищим командуванням, зокрема з командиром дивізії генералом . Показовим став епізод 1916 року, коли Микитка відмовився прибути на службову нараду, яку генерал проводив у храмі, відверто заявивши, що церква існує для молитов, а не для розваг та гри в карти. У листопаді 1917 року, під час на річці П'яве на Італійському фронті, він зазнав поранення і був відправлений у тил, після чого до своєї 45-ї дивізії вже не повернувся.
Командир полку УСС 3 січня 1918 року Осип Микитка очолив 1-й полк Українських січових стрільців. Приводом до усунення колишнього коменданта УСС Мирона Тарнавського з командування дали «антиавстрійські прояви», «ігнорування наказів», а також його виступи «в обороні стрілецької честі перед булавою бригади», та «за підтримку святкування Третього Універсалу». Полк УСС на той час уже мав велику бойову славу, а призначення Микитки підтримали відомі старшини, зокрема Дмитро Вітовський та Сень Горук, які близько знали його. Разом із ним до Легіону прибули 22 стрільці та старшини, які були його земляками з рідного села Заланіва (серед них Василь Бойчук, Іван Мельник, Михайло Чайківський, брати Василь, Гриць і Михайло Коритки та інші).
Перша зустріч нового командира зі стрільцями взимку 1918 року виявилася прохолодною. Стрілецтво та старшини, які надзвичайно любили й поважали свого попереднього отамана Мирона Тарнавського, не бажали його відпускати. Заміна популярного командира викликала серйозне незадоволення серед особового складу. У листі до Центральної Управи УСС у Відні від 25 грудня 1917 року сотник Дмитро Вітовський та поручник Микола Стронський переконливо просили від імені легіону залишити Тарнавського на посаді. Сумний настрій, що панував у підрозділі в день приїзду Осипа Микитки, відобразився навіть у тогочасній стрілецькій пісні-експромті: «Коби Стронський, кінний сотник, / Так зробити міг, / Щоб віз з новим командиром / Десь застряг у сніг». Проте вже за місяць ситуація докорінно змінилася: завдяки своїй рішучості, дисциплінованості та безкомпромісності у піднятті боєздатності полку, Осип Микитка зумів швидко завоювати авторитет, повернути бойовий дух легіону та перетворити його на один із найдисциплінованіших підрозділів.
Після укладення Берестейського миру підрозділ під його командуванням вирушив на Наддніпрянщину (УНР), де діяв у складі австро-угорських військ, що наступали проти більшовицьких формувань. Полк під його командуванням звільняв від більшовиків Одесу, Олександрівськ (нині — Запоріжжя) та Херсонщину. Під час боїв за Херсон підрозділи УСС перебували в резерві й безпосередньої участі в боях за місто не брали, війська Центральних держав змогли упоратися самостійно.
У квітні 1918 року стрільці прибули до району Олександрівська. 13 квітня, під час бою за Олександрівськ Микитка керував підрозділами полку УСС, які в нічний час атакували зайняте більшовиками місто. Попри чисельну перевагу противника, стрільцям вдалося опанувати залізничну станцію. Після прибуття до міста більшовицьких підкріплень та відсутності обіцяної артилерійської підтримки німецьких військ 1-й полк УСС був змушений відступити до Дніпра. Під час відступу Микитка особисто організував оборону, керуючи кулеметним вогнем, що дало змогу стрільцям здійснити посадку на пароплав і залишити поле бою. Бій під Олександрівськом став першим зіткненням полку УСС із більшовицькими військами та останнім боєм формування у складі австро-угорської армії. 16 квітня, німецькі війська відтіснили більшовиків з Олександрівська. Того самого дня УСС увійшли до міста.
Польсько-українська війна
Битва за Львів; комендант групи «Старе Село» Під час битви за Львів Осип Микитка перебував у Пересенківці, де довідався про таємний переворот у стрілецькій команді, здійснений у Старому Селі, а також про недовіру до нього як до австрійського становного старшини. Унаслідок чого утримувався від активної участі в бойових діях. Тоді замість нього командування стрілецькими частинами обійняв поручник М. Баґан, якому тоді прийшлось виконувати наказ наступу на головний дворець. 5 листопада 1918 року Микитка з частинами УСС прибув із Персенківки до Старого Села, де розпочалась реорганізація УСС. Так, командою цієї частини обійняв на бажання старшин Микола Луцький, який за дослідженням Олексія Кузьми «одначе під умовою, щоби рестиутувати сот.[ника] Микитку, якому й передав команду над його куренем». Після цього зі Старого Села прибула до Народного Дому група січовиків під командою Микитки. 10 листопада було відновлено окреме командування над частинами УСС. Його очолив сотник Осип Букшований. Микитка обійняв посаду командира групи Іллі Цьокана, тоді як сам Цьокан виїхав до Золочева.
Коли війська УГА залишили Львів, підрозділи січовиків та інші частини, що тоді зайняли південну ділянку підльвівського фронту, сформували групу «Старе Село». Її командиром став Осип Микитка. Уже з 25 листопада підрозділи львівської залоги розпочали випади на південь і схід у пошуках слабких відтинків української оборони. Перші наступи в напрямку Підбірці — Старе Село за оцінкою Миколи Литвина були «легко відбиті» спільним зусиллям Микитки і Зенона Носковського. Під час Грудневого наступу на Львів частини Микитки, згідно з планом операції, діяли спільно з підрозділами Букшованого та Андрія Долуда наступаючи на місто зі сходу. Упродовж наступу його група брала участь у боях у Давидові, Сихові, Зубрі, Козельниках і Солонці.
Командир I корпусу УГА У січні 1919 року очолив групу «Північ» УГА, яка того місяця була реорганізована у I корпус УГА. 11 січня 1919 року, під час нового наступу на Львів, частини Микитки були задіяні в боях під Скниловом. Того дня Військо Польське захопило цей населений пункт, відтіснивши частини УСС. Однак частини Микитки здійснили маневр у фланг противника, захопивши околицю міста — Пересенківку, чим змусили противника відступити. Перед цим його група обороняла Козельники, де він відзначився як командир, що згодом сприяло успішному здобуттю Персенківки. Однак через відсутність своєчасного підкріплення група Микитки не змогла втримати зайняті позиції.
У ході Вовчухівської операцїі 17 лютого корпус Микитки спільно із частинами 1-ї бригади УСС, 2-ї Коломийської та 7-ї Львівської бригад вийшли до залізниці Перемишль — Львів із північного напрямку. Залізниця опинилася під обстрілом УГА, рух поїздів припинився, і як наслідок, Львів було відрізано від Перемишля. Згодом, частини Микитки увірвалися на околиці Белза, нарощували зусилля у боях за Раву-Руську і після її зайняття просунулися до Судової Вишні. За лютий 1919 рік бригади цього корпусу за оцінкою Миколи Лазаровича «утримували один з найбільш важливих фронтів», а саме: Белз — Рава-Руська — Немирів (нині — Яворів) — Янів (нині — Івано-Франкове). 18 березня, під кінець операції, бригади Микитки з великими труднощами зупинили противника. Після березневої невдачі УГА перейшла до пасивної оборони. 24 березня I корпус відступив з Немирова, а 26 числа — з Янова. Після втрати Янова Осип Микитка зміг зупинити наступ польського війська завдяки перекиданню підкріплень на лінію Забір'я — Липник — Кам'яна Гора — Старичі.
На початку травня Осипу Микитці вдалося стабілізувати фронт по лінії Карів — Забір'я — Гійче — Лавриків — Магерів — Крехів — Майдан — Бірки. 14 травня 1919 року на правому крилі українсько-польського фронту потужне угруповання під командуванням Юзефа Галлера, у складі якого діяли 27-тисячний корпус генерала , 5-тисячна група генерала , перейшло в наступ. Після напруженого тривалого бою Військо Польське прорвало оборону корпусу Микитки в районі Белза та захопило Кристинопіль (нині — Шептицький). Коли група Карницького вийшла до берегів річки Стир, а львівська дивізія полковника завдала удару зі Львова на Жовкву, полковник Микитка наказав своїм 5-й Сокальській, 10-й Яворівській, 9-й Углівській і 6-й Равській бригадам відступити до Красного. Врешті-решт увечері 14 травня польські війська захопили Куликів, а 16 травня — Жовкву. Попри це, за оцінкою Миколи Литвина та Кіма Науменка «Галлеру не вдалося виконати своє першочергове завдання — розгромити Перший галицький корпус. Частини Осипа Микитки з боями організовано відходили на південь, зберігаючи сили».