Галина Олександрівна Зубченко (19 липня 1929, Київ — 4 серпня 2000, Київ) — українська художниця, громадська діячка, одна з засновниць Клубу творчої молоді Києва.

Життєпис

Народилася в Києві 1929 року в родині вчених. Батько, Олександр Авксентійович Зубченко, кандидат сільськогосподарських наук, автор наукових праць. Мати, Анна Андріївна Скрипчинська, наукова співробітниця Академії наук України.

У 1944–1949 роках навчалася в Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка в художника-педагога Володимира Івановича Бондаренка. 1954 року вступила до Київського державного художнього інституту, де навчалася в майстерні професора Олексія Олексійовича Шовкуненка. З 1956 року почала виїздити на канікули в Карпати. Темою дипломної роботи обрала «Гуцульське весілля». Після закінчення Інституту (1959 рік) продовжувала щоліта подорожувати Карпатами до 1963 року.

У 1962–1964 роках була серед засновників образотворчої секції Клубу творчої молоді Києва. З 1962 року присвятила себе відродженню українського монументального мистецтва. Була членкинею бюро, секретаркою монументальної секції Київської спілки художників.

В 1964 Алла Горська в співавторстві з Опанасом Заливахою, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко створили у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету вітраж «Шевченко. Мати». Створена після цього комісія кваліфікувала його як ідейно ворожий, тому вітраж був знищений адміністрацією університету.

У 1965 Зубченко, як працівниця Академії архітектури, отримала замовлення прикрасити середню школу № 5 у Донецьку. До роботи над ескізами приєдналася Алла Горська. Обсяг роботи був значним: фасадна центральна композиція займала більше 130 кв.м, а вісім бічних — від 10 до 15 м² кожна. Працюючи над ескізами, авторки консультувалися з Григорієм Синицею, який потім приєднався до проєкту і став його керівником. Над проєктом в Донецьку, крім Григорія Синиці і Галини Зубченко, працювали Алла Горська, Віктор Зарецький, Олександр Коровай, Геннадій Марченко, Надія Світлична, Огнєва Л. Перлини українського монументального мистецтва на Донеччіні — Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2008. — 52 с., Іл. .

З 1965 року Галина Зубченко — членкиня Спілки художників України.

В 1967 році одружилася з живописцем Григорієм Пришедько, з яким протягом 10 років працювала над монументальним оформленням споруд у Маріуполі і Києві (зокрема, інститутів Академії наук України). Після смерті чоловіка (1978) продовжувала працювати в монументальному мистецтві.

За цей час створила мозаїчні панно «Квітуча Україна» (місто Жданов (нині — Маріуполь), 1967), «Рух» (Палац спорту АН УРСР у Святошині, Київ, 1969), «Перемога» (Інститут онкології, Київ, 1971), «Ковалі сучасності» (Інститут ядерних досліджень, Київ, 1974), «Майстри часу» (Інститут кібернетики, Київ, 1975), «Тріумф кібернетиків» (Інститут кібернетики, Київ, 1977).Київ: Короткий огляд архітектурних пам'яток і ансамблів, — К., 1978. — С.121.

У 1981 році виконала вітражі «Весна, літо, осінь» для Інституту урології в Києві, мозаїчні панно для санаторію «Діброва» в Желєзноводську: «Легенда про Нарти», «Казки та легенди Північного Кавказу», «Веселе сонечко» і просторово-рельєфна композиція «Водограй».Корчинський В. Згадую … (Спогади про Галину Зубченко) // Журн. Артанія. — Київ, 2009. — № 2. — С.57-63.

Всі наявні ескізи і картони мозаїк були в 2010 році передані в Музей шістдесятництва в Києві.

З 1988 по 1991 рік виїздила в Карпати з донькою Ярославою.

Протягом 80–90-х створила багато полотен на християнську тематику — «Сила Духу», «Почаївська Божа Матір», пейзажі Києво-Печерської Лаври. Написала цікаві центральноукраїнські пейзажі, наприклад, «Ранок над Россю».

Зубченко створила окремий цикл Кримських акварелей протягом 1997–1999-х років. У 1999 році на запрошення посольства Хорватії в Україні була в Хорватії, Загреб, з персональною виставкою.Halina O. Zubcenko. Galerija» Viseslav «. [Matica hrvatska] NIN. [Zagreb,] 1999.

Брала участь у всесоюзних та республіканських виставках. Мала п'ять персональних виставок. Авторські твори Зубченко увійшли до збірок Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини, Маріупольської картинної галереї ім. Куїнджі, Кіровоградського художнього музею, Сімферопольського художнього музею , Севастопольської картинної галереї, Музею Івана Гончара, а також мистецьких галерей і приватних колекцій США, Канади, Аргентини, Японії, Австралії, Тайваню, Німеччини, Хорватії…

Померла у Києві 4 серпня 2000 року.

Художня діяльність

Гори завжди уявляються нам чимось недосяжним, незвіданим і таємничим. Недарма вершини гір у багатьох народів світу стали символом величі людського духу: вони кличуть до себе відважних шукачів, спраглих таїни. І особливо тонко поклик гір відчувають художники.

Мистецько-духовне сходження Галини Зубченко відбувалося в українських Карпатах, краю дивовижних казкових гір і бурхливих річок, у якому все дихає праісторією українських горян. Перша зустріч Галини з горами була сповнена вражень і незвіданих досі відчуттів. Дивовижний край одразу полонив душу й серце художниці, і цю любов вона пронесла через все своє життя, створивши великий малярський цикл «Українські Карпати».

Галина Зубченко, корінна киянка, зростала в міському середовищі. Дитинство провела на Великій Житомирській, у вихорі столичного життя. У пам'яті закарбувалися контрасти того часу: шеренги «святкових» демонстрацій і безкінечні ряди матерів з опухлими від голоду дітьми; нищення національних святинь і засилля бездушної більшовицької культури; заборона рідної мови і панування «общедоступного великорусского язика»; помпези соцреалізму, мракобісся 30-х… Донині перед очима художниці сталінські репресії, адже одного її діда, священника Андрія Скрипчинського, було заарештовано, а другого, Аксентія Зубченка, господаря-землероба, розкуркулено. На її очах зруйновано духовний оберіг Києва — Михайлівський золотоверхий собор, натомість зведено потворні архітектурні форми. Блукаючи руїнами історичних пам'яток, Зубченко інтуїтивно відчувала подих славного минулого; її душу огортав глибинний біль, адже то були рани на тілі рідної України. Так іще дитиною вона пізнала життєві протиріччя: тисячолітню велич минувшини й суцільну фальш того часу.

Значний вплив на формування Зубченко мали її батьки, котрі добре знали і шанували українське мистецтво, хоч і не були професійно з ним пов'язані, а також коло їх друзів. Тато був високоосвіченою людиною, гарно малював, вчився деякий час у Василя Кричевського, полюбляв бойчукістів. Добрим приятелем родини Зубченків був художник-бойчукіст Охрім Кравченко. До війни він часто навідував їхню хату, навчав Галину малюванню: «Він вчив мене мислити узагальнено, але я тоді ще не розуміла цього. Мене цікавила натура, вона ще довго сиділа в мені». Продовжила мистецьке навчання Галина в художній студії при Палаці дитячої творчості у Єлизавети Піскорської, учениці Федора Кричевського та Михайла Бойчука. Згодом, коли вона працюватиме в декоративному стилі, ця наука стане їй у пригоді.

Початок шляху

Упродовж 1944–1949 року Галина навчається в Республіканській художній школі імені Тараса  Григоровича Шевченка, де їй пощастило студіювати рисунок та живопис ще в одного учня Федора Кричевського — Володимира Бондаренка, прекрасного художника й педагога, котрий для своїх вихованців був справжнім духовним батьком. Він влаштовував для дітей цікаві лекції-екскурсії, розповідав про заборонених на той час художників, вивозив їх на етюди за місто, на розливи Дніпра, організовував шевченківські вечори. Середовище, в якому виростала Галина, формувало її самосвідомість: «Я була скритною зовні, але мала внутрішню силу вкраїнського». Далі було навчання в Київському державному художньому інституті, де доля дарує Галині зустріч із ще одним чудовим художником-педагогом Олексієм Шовкуненком, в майстерні якого вона здобуває професійного малярського вишколу.

Однак навчання в інституті не було легким для Зубченко. Вже перша її студентська робота «Скидають Перуна» викликала хвилю космополітичного обурення серед викладачів. :

І от улітку 1956 року Зубченко вперше приїздить у Карпати (на Лемківщину) на студентську практику. Тут вона відкриває для себе світ, сповнений краси й гармонії, у якому люди живуть за законами природи: вирощують льон, тчуть полотно, вишивають, майструють… В умовах географічної ізольованості, в єдності з природою сформувався самобутній світ горян із його легендами, міфами, піснями й танцями. Їх нескорений дух виявився у різнобарв'ї місцевих звичаїв та обрядів, у творах народного мистецтва.

Саме тут віднаходить художниця те, чого так довго прагнула її мистецька душа:

Радості Галини не було меж: вона жила серед природи, ночувала в колибах, спілкувалася з горянами, входила в атмосферу дивовижного, але рідного їй життя. Малювала все, що потрапляло в поле її спостережливого зору: збирання льону, збивання масла, роботу вишивальниць, гру музик; замальовувала типажі мешканців та краєвиди села Либохора… Свіжістю вражень сповнені олійні етюди на картоні «В місячну ніч», «Сільська вулиця», «На подвір'ї», «Ритми стріх», «Згрібання отави», «Похорон лемка» та інші.

Це був період навчання. Як зізнається сама мисткиня, то було швидше емоційне захоплення, прагнення душі передати враження від побаченого, аніж раціональний пошук форм і композицій. Перед нею не стояло питання, як це зробити, якими засобами вона швидше уболівала за «достовірність» переданих відчуттів, їх автентичність, правдивість. Вона вивчала нове для неї життя, відчувала його лад, умиротворення і прагнула відобразити це у своїх невеликих за розмірами, але щирих роботах. На основі етюду та ескізів, зроблених під час святкових вечорниць в лемківській хаті, Галина створює картину «Аркан»: дерев'яна рублена хата, тьмяно освітлена, попід стінами сидять дівчата й хлопці у вишиванках, виграють музики, а в центрі у обрядовому вихорі кружляють легіні. У всьому відчувається динаміка танцю, енергія молодості, спадкоємність давніх традицій.

Карпати не відпускають.

Наступного, 1957 року Галина знову їде в Карпати до села Річка поблизу Косова. Живе в гуцульській родині, тонко відчуваючи, як і раніше, щирість людських очей і непідкупну доброту сердець. І знову з-під її пензля виходять сповнені сонячного світла портрети горян, краєвиди. Юна мисткиня створює й ряд завершених полотен, серед яких «Портрет дівчини з села Річка», краєвид «Верби коло плоту». Побувавши на одному з місцевих свят, вона пише картину «Не було би музик не було би свята». Тут спостерігаємо пошук композиційного вирішення, початок компонування групами. Усе зображення пронизане сонячним промінням, яке розсіюється стовбурами дерев, створюючи своєрідну гру світла й тіней, від чого картина має м'який, ніжно-сріблястий колорит. Як у постановці фігур, так і в колориті відчувається вплив художника Володимира Бондаренка.

Маючи неспокійну, енергійну вдачу, Галина не засиджується довго на одному місці. Вона багато мандрує і зрештою дістається полонини високо в горах, на кордоні з Румунією. Там, у піднебессі, де літують вівчарі, і оселилася молода художниця. Сповнена нових вражень, вона пише серію етюдів: побут вівчарів, гірські пейзажі тощо. Вдень малювала, а увечері сиділа біля ватри в колі гуцулів, жадібно вслухаючись у химерні бувальщини, дивовижні перекази, запальні коломийки… Серед небагатьох картин того часу, які збереглися донині, є робота «Там, де живуть гірські ведмеді». Твори цього літнього періоду написані, як і раніше, в реалістичній манері, хоч і відчувається вже вправніша рука мисткині. Вона глибше обдумує композиції картин, пише широким пастозним мазком; її всеосяжність спрямовується не в ширину, а в глибину', увага фіксується виключно на головному.