Шве́дська літерату́ра — література, створена шведською мовою у Швеції та ФінляндіїDer Literatur Brockhaus in 8 Bd., Bibliographisches Institut und F. A. Brockhaus AG, Mannheim, 1995, Bd. 7; S. 210.. Шведська література є складовою ширшого поняття «скандинавські літератури».

Літературні епохи Історію шведської літератури прийнято поділяти на декілька літературних епох, назви яких, на відміну від інших літератур, пов'язані радше з політичною історією Швеції, ніж з історією розвитку літературних стилів: Епоха язичництва (до 1100 року); Епоха католицизму (1100—1520); Епоха Реформації (1520—1600); Епоха великодержавності (1611—1718/1721); Епоха свободи (епоха Просвітництва, 1721—1772); Епоха Густава (класицизм, рококо, передромантизм, 1772—1809); Новий державний лад (романтизм, лібералізм, 1809—1880); Рубіж XIX та XX століття (натуралізм, імпресіонізм, символізм та неоромантизм, 1880—1910); XX століття; XXI століття.

Історія

Язичництво

Шведська література, як і інші літератури Скандинавії, починається з рунічних написів, у яких прославлялися славетні діяння пануючих еліт або ж мова йшла про акти власності. Перший літературний текст, з якого бере початок шведська література, викарбуваний на Рьокському рунічному камені, який датується 800 роком. З прийняттям християнства до Швеції потрапляють тексти Святого письма та їхні коментарі грецькою, давньоєврейською та латинською мовами.

Середньовіччя та Кальмарська унія (1100—1520) Окрім рунічних написів, що загалом були короткими текстами, давніми пам'ятками писемності Швеції є закони про землеволодіння (XIII ст.). З поширенням християнства виникає релігійна література, гімни та переклади частин Біблії. З XIV століття з півдня Європи до Швеції приходить куртуазна література. Старошведською мовою було перекладено три лицарські романи (Eufemiavisor). У цей же час з'являється перша шведська хроніка Erikskrönika (Хроніка Еріка) про боротьбу за владу близько 1300 року. Найвидатнішою письменницею шведського середньовіччя вважають Бригіду Шведську, яка в свої Himmelska uppenbarelser («Небесних откровеннях») описує власні візії та полемізує з політичними та релігійними супротивниками. Велике значення для розвитку літератури мали також спільні для шведів, норвезькій, данців та ісландців балади й саги.

Реформація та епоха Великодержавності (1520—1721)

На початку цього періоду закладено основи єдиної літературної шведської мови. 1541 року з'явився новий переклад Біблії Густава Вази, який залишався канонічним аж до 1917 року. Внаслідок Реформації особливого розвитку набула релігійна література, що домінувала весь цей період.

Література Ренесансу постала у Швеції лише в XVII столітті. Головним її представником був Ларс Віваліус, відомий як поет та авантюрист. Його поезія живилася образами й ритмами народних поезій тонічного віршування (Knittelvers). Головні теми його поезій — любов до свободи й природи. Натомість Георг Стернгієльм був радше неокласиком, він намагався надати шведській поезії певного академізму, спираючись на літературні зразки та розміри античності. Його поема «Геркулес» (1658), написана гекзаметром, надихала не одне покоління шведських літераторів. Традицію петраркізму розвивав у Швеції Скугечер Бергбу, який опублікував збірку ста сонетів Wenerid (опубліковано 1680, написано до 1650). Піком розвитку барокової поезії були 1670-ті роки. Тоді з'явилося багато нових релігійних пісень, численних поезій на різні випадки (весілля, похорон, свято).

Епоха свободи

Епоха свободи (1721—1772) почалася зі встановлення в країні вільнішого політичного режиму. Найвизначніший натураліст Швеції Карл Лінней (1707—1778) став відомий насамперед завдяки науковим працям, написаним латиною, проте його ясний, чіткий, образний стиль мав чималий вплив на розвиток літературної шведської мови. Поет та історик Олоф Далін (1708—1763) писав свої твори під впливом сучасних йому французьких та, особливо, англійських письменників (Драйдена, Свіфта). За прикладом Аддіссона та Стіля Далін започаткував щотижневий сатиричний журнал «Шведський Аргус» (1732—1734), який здобув неабияку популярність. Якоб Мерк (1714—1763) є зачинателем жанру дидактичного роману у Швеції («Адальрік і Гетільда», «Текла» та ін.), який розвивався під впливом Фенелонового «Телемака».

Представниками французького впливу в Швеції були також Гедвіга Нурденфлікт (1718—1763), Філіпп Крейц (1731—1785), Густав Фредрік Юлленборг (1731—1808). Великий вплив на шведську літературу цього періоду мав данський письменник Людвіг Гольберг (1684—1754), комедії якого, в перекладах шведською мовою, були широко відомі й часто наслідувалися. Найбільшим національним поетом на рубежі цієї та наступної епохи був Карл-Мікаель Бельман (1740—1795). У поезії Бельман був особливо уважний до краси природи, його твори вирізняються віртуозністю й оригінальністю форм. Найбільшу популярність здобула його збірка епічних та ліричних віршів «Послання Фредмана». У другій половині епохи свободи (1753) королева Луїза Ульріка Прусська заснувала Королівську Шведську академію книжності, історії та давнини. Виникло декілька приватних гуртків, що мали на меті сприяти розвитку красного письменства.

Епоха Густава (1772—1809) За часів царювання короля Густава III французький вплив у культурному житті Швеції досяг свого апогею. На початку епохи Густава було засновано шведську «Музичну академію» та «Королівський театр». Сам король, у співпраці з наближеними, писав драми та тексти для опер. Головним співавтором короля та водночас типовим представником свого часу був Йоган Генрік Чельгрен (1751—1795), який особливо захоплювався Вольтером.

З Кельгреном суперничав Карл Густав Леопольд (1756—1829), особливо відомий своїм оповіданням «Eglé och Annette», в якому легковажне столичне життя протиставляється простому сільському. Своїми критичними статтями Леопольд чимало сприяв розвитку літературного смаку у своїх сучасників. Найпопулярнішою письменницею цієї епохи була Анна Ленгрен (1755—1817), яка черпала свої сюжети переважно з сімейного життя різних прошарків суспільства: «Den glada Festen» («Веселе свято»), «Eklog», «De smaa paa landet» («Малюки в селі»), «Pojkarne» («Хлопці»), «Buketten» («Букет»).

Представником романтичного напрямку в шведській літературі, близького до німецького «Періоду Бурі й Натиску», був Томас Турільд (1759—1808), який виступав за близькість до природи, свободу почуття та думки й був засуджений за твір «Om det allmänna förstaandets frihet» («Про свободу думки») на 4-річне вигнання. Спорідненим з Торульдом за духом був Бенгт Ліднер (1759—1793), найкращими творами якого вважають «Grefvinnan Spastaras död» («Смерть графині Спастара») та «Aaret 1783» («Рік 1783»).

Письменник і військовий діяч Георг Адлерспарре видавав у цю епоху журнал «Läsning i blandade ämnen», в якому співпрацювали найкращі сили літератури.

Новий державний лад (1809—1880)

Після державного перевороту 1809 року в шведській літературі відбулося оновлення. 1810 року було проголошено доволі широку свободу друку. Під впливом німецької романтичної школи, у шведській літературі визначилися дві головних течії: неоромантизм та єтицизм. Прихильниками першої течії, що мали прізвисько «фосфористи» (за назваою журналу «Фосфор»), були студенти Уппсальського університету. Ще 1803 року в Уппсалі утворилося товариство любителів красного письменства, після розпаду якого 1807 року 17-річним студентом Аттербумом була заснована «Спілка Аврори». У цій спілці формувалися літературні погляди молоді, які потім знаходили своє вираження в журналах: «Поліфем» (Стокгольм, 1809—1812) та «Фосфор» (Уппсала, 1810—1813). Поетичні твори фосфористів друкувалися в «Поетичному Альманасі», що видавався Аттербомом (1812—1822), критичним органом школи був «Svensk litteraturtidning» (1813—1824).

Найвидатнішим письменником-фосфористом був сам Пер Даніель Аттербум, який почав свою діяльність під впливом Вільгельма Тіка та Фрідріха Шеллінга. Він прагнув поєднувати у творчості романтичну стилістику з натурфілософськими роздумами. Його поема-казка «Lycksalighetens ö» («Острів блаженства») вважається вершиною шведського романтизму. Ідея цієї алегоричної поеми — співвідношення між життям у мріях, у світі фантазії та дійсним життям. Видатним представником фосфоризму був також Фредерік Пальмблад (1788—1852), що був як письменником, так і видавцем.

Друга течія письменників, об'єднана в «Спілку готів», мала на меті не лише суто літературні, а й загальнокультурні цілі. Як і фосфористи, «готи» були прихильниками романтичної школи з виразним національним духом. Серед членів спілки були люди з великим поетичним хистом. Засновником спілки «готів» був Гудмунд Йоран Адлербет, син талановитого перекладача латинських класиків. З 1811 року «готи» стали видавати власний журнал «Ідуна». 1844 року Адлербет помер і спілка розпалався.

До «готів» належали два майбутніх світила шведської літератури — Есаяс Теґнер (1782—1846) та Ерік Геєр (1783—1847). Ці два автори вважаються найбільшими національними поетами Швеції. Обидва вони були професорами університетів: Геєр викладав в Уппсальскому, а Теґнер — в Лундському університеті. Ерік Геєр був водночас поетом, філософом, композитором та видатним істориком. Приєднавшись спершу до табору романтиків, він згодом став першим поборником ліберальних ідей. Есаяс Теґнер згодом прилучився до неокласичного, академічного напрямку.

Зі «Спілки готів» вийшли ще два видатні письменники — Арвід Афцеліус (1785—1871), збирач шведських народних пісень, переказів та перекладач на шведську мову стародавньої «Едди», а також Пер Лінґ (1776—1839), засновник «Шведської гімнастики».

Дещо осторонь згаданих угруповань стояв Ерік Юхан Стагнеліус (1793—1823), твори якого позначені містичним характером та неперевершеною віртуозністю.

Рубіж XIX та XX століття (1870—1914)

Август Стріндберг та Сельма Лагерлеф є найвидатнішими письменниками цього періоду. 1879 року Август Стріндберг здобув загальне визнання своїм романом Röda rummet (Червона кімната), після чого він створив цілу низку менших за формою творів й перейшов на драматургію. Завдяки п'єсами Fadren (Батько , 1887) та Fröken Julie (Фрекен Жулі, 1888), а також творам, написаним у руслі символізму, Ett drömspel (Гра снів, 1902) та Spöksonaten (Соната привидів, 1907) Стрінберг став широко відомий навіть за межами Швеції. Лауреатка Нобелівської премії з літератури Сельма Лагерлеф заявила про себе 1891 року романом Gösta Berlings saga (Сага про Єсту Берлінґа). Інший видатний твір Лагерлеф Nils Holgerssons underbara resa genom Sverige (Дивовижна подорож Нільса Гольгерсона з дикими гусьми по Швеції, 1906—1907) був задуманий як шкільний посібник-гра з географії. Так само для шкільного вжитку була задумана історична читанка іншого нобелівського лауреата Вернера фон Гейденстама Svenskarna och deras hövdingar (Швеція та її правителі), яка була опублікована 1909 року. Вернер фон Гейденстам разом з Густавом Фредінгом були найпримітнішими ліриками 1890-х років.

Шведський Fin de siècle найяскравіше репрезентує Яльмар Седерберг, доробок якого сповнений песимізму щодо людини і водночас стилістичного блиску. Улюблені герої Седерберга — розчаровані лиходії. 1895 року він опублікував свій перший роман Förvillelser (Замішання), за яким опублікував свій перший шедевр — роман Doktor Glas (Доктор Глас), публікація якого призвела до справжнього скандалу в Швеції. 1912 року з'явився його роман Den allvarsamma leken (Серйозна гра), який вважається класикою любовного роману.

Народження науково-фантастичного напрямку в шведській літературі пов'язують з іменем Класа Лундіна. 1878 року він опублікував перший шведський науков-фантастичний роман «Кисень та Аромазія».

Найвизначнішим поетом цього часу був символіст та модерніст Вільгельм Екелунд.

XX і XXI століття

Міжвоєнний час (1914—1945)