Незалежність Шотландії (; ) — це політичний рух, який виступає за відновлення статусу Шотландії як суверенної держави, незалежної від Сполученого Королівства.
Шотландія була незалежним королівством у Середні віки і вела війни за збереження своєї незалежності від Королівства Англії. Два королівства об'єдналися в особисту унію в 1603 році, коли після смерті англійської королеви Єлизавети I король Шотландії Яків VI також став королем Англії Яковом I. Королівства політично об'єдналися в одне королівство під назвою Велика Британія згідно з Актами про унію 1707 року під час правління королеви Анни. Це об'єднало країни, поклало край війнам за незалежність і створило відносний мир. Політичні кампанії за самоврядування Шотландії почалися в XIX столітті, спочатку у формі вимог гомрулу (самоврядування) в межах Великої Британії. Два референдуми щодо відбулися в 1979 та 1997 роках, і 1 липня 1999 року було створено делегований Шотландський парламент.
Партія, що виступає за незалежність, Шотландська національна партія (ШНП), вперше стала керівною партією делегованого парламенту після , і здобула абсолютну більшість місць на . Це призвело до між шотландським і британським урядами про проведення референдуму про незалежність Шотландії у 2014 році. Виборцям поставили питання: «Чи повинна Шотландія бути незалежною країною?». 44,7% відповіли «Так» і 55,3% відповіли «Ні». Явка була рекордною і склала 85%.
Було запропоновано провести другий референдум щодо незалежності, особливо після того, як Велика Британія проголосувала за вихід з Європейського Союзу на референдумі щодо членства в червні 2016 року, а також після того, як партії, що виступають за незалежність, збільшили свою більшість на . У червні 2022 року Нікола Стерджен, перший міністр Шотландії та лідер ШНП, запропонувала дату 19 жовтня 2023 року для проведення нового референдуму про незалежність, за умови підтвердження його законності та конституційності. У листопаді 2022 року Верховний суд Великої Британії постановив, що Шотландський парламент не має повноважень приймати закони про другий референдум.
Історія
Королівство Шотландія Шотландія виникла як незалежна політія протягом Раннього Середньовіччя, і деякі історики відносять її заснування до часів правління Кеннета МакАльпіна у 843 році. За рівень незалежності шотландського королівства боролися шотландські королі з нормандськими та анжуйськими правителями Англії, які зверталися до Папи Римського та інших іноземних правителів.
Переломним моментом в історії шотландського королівства стала криза престолонаслідування, що спалахнула у 1290 році, коли англійський король Едуард I заявив про право призначати правителя на шотландський трон. Тоді вперше було використано Старий союз Шотландії та Франції проти англійських інтересів, який залишався чинним аж до XVI століття. Війни за незалежність Шотландії завершилися відновленням королівства під владою Роберта Брюса (коронованого у 1306 році), чий онук Роберт II став першим шотландським королем з династії Стюартів.
Унія
З 1603 року Шотландія та Англія мали спільного монарха в особистій унії, коли Якова VI Шотландського проголосили королем Англії та Шотландії, що увійшло в історію як Союз корон. Після того як Якова II і VII було повалено в 1688 році через католицько-протестантські суперечки, а лінія протестантських Стюартів почала вироджуватися (що і сталося у 1714 році), англійські побоювання, що Шотландія обере іншого монарха, що могло б спровокувати конфлікт усередині Великої Британії, а також банкрутство багатьох шотландських дворян через призвели до офіційного об'єднання двох королівств у 1707 році. Це відбулося завдяки та відповідним Актам про унію, що створили Королівство Велика Британія. Шотландський спротив унії з боку якобітів, очолюваний нащадками Якова II і VII, зокрема Красенем принцом Чарлі, тривав до 1746 року.
Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії було утворене Актами про унію 1800 року, які об'єднали Королівство Великої Британії та Королівство Ірландія. Після Війни за незалежність Ірландії (1919–1921) та Англо-ірландського договору, який завершив війну, Ірландія була на дві держави: , яка вирішила стати незалежною (і зараз відома як Республіка Ірландія), та Північну Ірландію, яка — зважаючи на її географічні межі, що зазвичай забезпечували більшість юніоністів — обрала залишитися у складі Великої Британії.
Рух за самоврядування Рух за «гомрул» (самоврядування) на підтримку створення Шотландської асамблеї вперше був піднятий у 1853 році , організацією, близькою до Консервативної партії. Ключовим елементом у цьому русі було порівняння з Ірландією. Початковий рух розширив свою політичну привабливість і незабаром почав отримувати підтримку від Ліберальної партії. У 1885 році було відновлено посаду та для просування інтересів Шотландії та висловлення її проблем перед парламентом Великої Британії. Однак у 1886 році ліберальний прем'єр-міністр Вільям Еварт Гладстон представив . Цей законопроєкт не розглядали як безпосередній конституційний пріоритет, особливо після того, як він зазнав поразки в Палаті громад.
Безпосередньо перед Першою світовою війною ліберальний уряд на чолі з Гербертом Генрі Асквітом підтримав концепцію «всебічного гомрулу» (Home Rule all round), згідно з якою шотландське самоврядування мало слідувати за ірландським гомрулом, запропонованим у Законі про уряд Ірландії 1914 року. Асквіт вважав несправедливим, що складові частини Великої Британії могли об'єднуватися для спільних цілей, але не мали змоги вирішувати внутрішні питання, які не потребували згоди по всій Великій Британії. Це не була націоналістична філософія, натомість Асквіт діяв із переконанням, що федералізм є «справжньою основою союзу», і що централізація влади у Вестмінстері є політичною помилкою. Законопроєкт про шотландський гомрул був уперше поданий до парламенту в 1913 році, але його просування швидко припинилося, оскільки парламент зосередився на надзвичайних заходах, зумовлених Першою світовою війною.
На відміну від Ірландії, яка підняла Великоднє повстання та вела Війну за незалежність, Шотландія не чинила опір центральному правлінню. Однак вимога щодо шотландського самоврядування залишалася наполегливою. У 1930-х роках Шотландський офіс було переведено до в Единбурзі. був петицією до уряду Великої Британії з проханням про самоврядування. Вперше він був запропонований у 1930 році і офіційно написаний у 1949 році. Зрештою петицію «підписали два мільйони людей» (населення Шотландії за переписом 1951 року становило 5 100 000 осіб). Однак ковенант був проігнорований основними політичними партіями. У 1950 році Скунський камінь був викрадений із Вестмінстерського абатства групою шотландських студентів-націоналістів.
Питання повної незалежності, чи менш суперечливого самоврядування, не поверталося до політичного мейнстриму до 1960 року, після відомої консервативного прем'єр-міністра Гарольда Макміллана. Ця промова ознаменувала початок швидкої деколонізації в Африці та кінець Британської імперії. Велика Британія вже зазнала міжнародного приниження під час Суецької кризи 1956 року, яка показала, що вона більше не є наддержавою, як це було до Другої світової війни. Для багатьох у Шотландії це підірвало один із головних сенсів існування Сполученого Королівства (), а також символізувало кінець популярного імперіалізму та імперської єдності, яка колись об'єднувала тоді ще впливову . Після цього рівень підтримки Юніоністської партії почав неухильно знижуватися.
Перший референдум щодо деволюції 1979 року Шотландська національна партія (ШНП) здобула своє друге місце в Палаті громад у 1967 році, коли несподівано перемогла на . Раніше це було надійне місце Лейбористської партії, і ця перемога вивела ШНП на національну арену, що призвело до ухвалення Едвардом Гітом у 1968 році та створення . Відкриття нафтових родовищ у Північному морі біля східного узбережжя Шотландії в 1970 році ще більше пожвавило дебати щодо незалежності Шотландії. ШНП організувала дуже успішну кампанію під назвою «», підкреслюючи, як відкриття нафти може допомогти економіці Шотландії, що страждала від деіндустріалізації, та її населенню. На загальних виборах у лютому 1974 року було обрано сім депутатів від ШНП. Загальні вибори призвели до створення «підвішеного парламенту» (ситуація, коли жодна партія не має більшості), тому прем'єр-міністр Гарольд Вільсон скликав другі вибори на жовтень 1974 року, коли ШНП показала ще кращий результат, здобувши 11 місць і отримавши понад 30% усіх голосів у Шотландії.
У січні 1974 року уряд консерваторів замовив підготовку Звіту Маккрона (McCrone report), який написав професор Гевін Маккрон, провідний урядовий економіст, для оцінки життєздатності незалежної Шотландії. Він дійшов висновку, що завдяки нафті незалежна Шотландія мала б одну з найсильніших валют у Європі. У звіті також зазначалося, що чиновники радили міністрам уряду, як «вибити ґрунт з-під ніг ШНП». Поширеним міфом щодо звіту є те, що після передачі його новому лейбористському уряду він був засекречений через побоювання лейбористів щодо зростання популярності ШНП, і документ став надбанням громадськості лише у 2005 році, коли ШНП отримала його відповідно до Закону про свободу інформації 2000 року. Сам Маккрон відкинув це твердження.
Лейбористська партія під керівництвом Гарольда Вільсона виграла загальні вибори в жовтні 1974 року з дуже невеликою перевагою — лише у три місця. Після обрання до парламенту депутати від ШНП наполягали на створенні Шотландської асамблеї — позиція, якій додали авторитетності висновки Комісії Кілбрандона. Однак опоненти вимагали провести референдум із цього питання. Хоча і Лейбористська партія, і Шотландська національна партія офіційно підтримували деволюцію, всередині обох партій відбувся розкол. Лейбористи розділилися на тих, хто виступав за деволюцію, і тих, хто хотів зберегти повноцінний центральний уряд у Вестмінстері. У ШНП був розкол між тими, хто бачив у деволюції крок до незалежності, і тими, хто побоювався, що вона може відвернути від цієї кінцевої мети. Відставка Гарольда Вільсона з посади у 1976 році привела до влади Джеймса Каллагана, але його незначна більшість була розмита кількома втратами на довиборах, і уряд ставав усе більш непопулярним. Були укладені угоди із ШНП і Плайд Кемри про проведення референдумів щодо деволюції в обмін на їхню підтримку, що допомогло продовжити життя уряду.
Результатом референдуму в Шотландії стала незначна більшість на користь деволюції (52% проти 48%), але умовою референдуму було те, що 40% усіх виборців мали проголосувати «за», щоб він був визнаний дійсним. Проте явка склала лише 63,6%, тому тільки 32,9% виборців відповіли «Так». Унаслідок цього Закон про Шотландію 1978 року було скасовано в березні 1979 року голосуванням у парламенті (301 проти 206). Після референдуму прихильники законопроєкту провели кампанію протесту під гаслом «Шотландія сказала "так"» (Scotland said yes). Вони стверджували, що правило 40% було недемократичним і що результати референдуму виправдовували створення асамблеї. Кампаністи за голос «Ні» заперечували, кажучи, що перед референдумом виборцям пояснили, що неявка на голосування дорівнює голосу «Ні». Тому було б неправильно робити висновок, що відносно низька явка була зумовлена виключно апатією виборців.
На знак протесту ШНП відкликала свою підтримку уряду. Згодом консерватори внесли , який підтримали ШНП, ліберали та Ольстерська юніоністська партія. 28 березня 1979 року вотум був ухвалений із перевагою в один голос, що змусило провести загальні вибори в травні 1979 року, які виграли консерватори на чолі з Маргарет Тетчер. Прем'єр-міністр Каллаган назвав рішення ШНП повалити лейбористський уряд «індиками, що голосують за Різдво».Hansard, House of Commons, 5th series, vol. 965, col. 471. Представництво ШНП скоротилося з 11 депутатів до 2 на загальних виборах 1979 року, а проти деволюції виступали консервативні уряди на чолі з Маргарет Тетчер та Джоном Мейджором.
Другий референдум щодо деволюції 1997 року