Дрого́бицьке ге́тто — єврейське гетто в період Другої світової війни, створене нацистською Німеччиною в листопаді 1941 року в місті Дрогобичі на території СРСР, окупованій нацистами в результаті операції «Барбаросса». Значна частина євреїв була знищена в період із серпня по листопад 1942 року, зокрема вивезена поїздами Голокосту до винищувального табору БелжецьНариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) Дрогобич, Коло, 2009 рік;— ISBN 978-966-7996-46-8. Остаточна ліквідація гетто в Дрогобичі відбулася у період з початку травня до кінця серпня 1943 року.

Передісторія

Єврейська громада Дрогобича досить тривалий час відігравала значну роль у житті міста. Наприклад, перший із засобів масової інформації в Дрогобичі, німецькомовна «Дрогобицька газета» (), почала виходити в Австро-Угорщині 1883 року за правління Франца Йосифа I. Друкувалась вона гебрейськими літерами в місцевій друкарні єврейського підприємця Арона Жупника й була виразником інтересів юдейської еліти міста.

Зробили свій внесок дрогобицькі євреї і в розбудову Польської республіки 1918—1939 років. Так, наприклад, одним із авторів польської конституції 1921 року та першим міністром-євреєм в історії Польщі став уродженець міста Герман ЛіберманГерман Ліберман (Herman Lieberman) , Дрогопедія.

До початку нацистсько-радянського вторгнення в Польщу 1939 року Дрогобич був провінційним містом Другої Речі Посполитої, центром однойменного повіту (), котрий мав площу 1499 км² і населення близько 194 400 осіб. Повіт належав до Львівського воєводства () південно-східних кресівRozporządzenie Ministra Spraw Wewnętrznych z dnia 14 lipca 1934 r. o podziale powiatu drohobyckiego w województwie lwowskiem na gminy wiejskie . Дрогобич мав значну єврейську громаду, що кількісно переважала й українську, і польську. Для прикладу, у 1939 році населення міста становило 34 600 мешканців, з яких 26,3 % були українці, 33,2 % — поляки, 39,9 % — євреї. Перед початком Другої світової війни в Дрогобичі було, за одними підрахунками — 20, за іншими — 23 синагогиДрогобицька хоральна синагога і дрогобичани , Дрогобич Інфо.

Після вторгнення до Польщі у вересні 1939 року та радянської анексії Західної України, коли територія міжвоєнної Польщі була поділена між нацистською Німеччиною і СРСР, місто було приєднано до СРСР (з входженням до складу УРСР) відповідно до умов пакту Молотова — Ріббентропа.

17 вересня 1939 року, коли Червона армія тільки перейшла східні кордони Польщі, Дрогобич уже захопили війська вермахту й перебували в місті аж до 24 вересня, звільнивши лише перед приходом радянських частин. Та навіть за цей тиждень німецька влада виявила свій антисемітизм, змусивши саме представників єврейської громади прибирати вулиці Дрогобича та гасити пожежі, спричинені німецькими ж бомбардуваннями (Є навіть свідчення сучасника тих подій про проведення у місті спільного параду військ вермахту та Червоної Армії, яке він підтверджує фотографієюБЕРЛИНСКИЕ ЦИРЮЛЬНИКИ (Дрогобыч, лихие годы) .)

Перехід влади в Дрогобичі від адміністрації Другої Речі Посполитої до Третього Рейху, а, згодом, до СРСР, мав свій вплив на демографічні зміни в регіоні. Після початку вторгнення СРСР до Польщі більш ніж 30 тисяч українців залишили Галичину, знайшовши притулок на Закерзонні в Польщі, на західному окрайку етнічних українських земель, що опинилися на другому боці нового радянсько-німецького кордону в рамках Генерального Губернаторства. Разом з тим на території, анексовані СРСР, прибули 100 000 євреїв, які втекли від нацистського терору на окупованій німцями Польщі. Очевидно, що ці зміни частково стосувалися й Дрогобича.

У складі СРСР Дрогобич став обласним центром створеної 4 грудня 1939 року Дрогобицької області та районним центром Дрогобицького району., В місто прибували прислані на адміністративну роботу працівники радянських органів влади (тільки восени 1939 року приїхали 597 осіб), НКВС, та члени їх сімей. Ще на початку жовтня розпочалися арешти польських високопосадовців, а особливо масового характеру репресії (арешти, тюремні терміни, розстріли, депортація) польського населення досягли наприкінці 1939 року, хоча серед репресованих зустрічались і українці, і євреї. Для утримання заарештованих використовували як внутрішню тюрму НКВС на вулиці Стрийській, так і «дрогобицькі Бриґідки» місткістю 60-300 та 1200 місць відповідно. Лише в квітні 1940 року з території Дрогобицької області депортовано 3628 поляків та євреїв, або 1184 родини. Серед юдеїв, депортованих радянськими каральними органами, були як місцеві мешканці, так і біженці з територій, окупованих гітлерівцями. Частково еміграція дрогобичан здійснювалась також завдяки польському підпіллю, створеному на основі харцерської організації, (так звані «Білі кур'єри», які наприкінці 1939 року та на початку 1940 року нелегально переправили сотні людей з Радянського Союзу в Угорщину через радянсько-угорський кордон в Карпатах).

Починаючи з другого півріччя 1940 року співробітники каральних органів почали місця в камерах заповнювати уже переважно представниками української громади міста та області. За спогадами Альфреда Шраєра «тисячі невинних людей з Дрогобича депортували до Казахстану, на Сибір. До євреїв вони тоді ще ставилися відносно толерантно». Особливо посилились репресії у період від 22 по 29 червня 1941 року, коли органи НКВС масово арештовували дрогобичан та мешканців області, а, відступаючи, знищили заарештованих в'язнів. Убивство людей проводили в обох тюрмах та на єврейському кладовищі (пізніше, після повернення радянської влади, єврейський цвинтар ліквідують, а на його місці збудують Будинок Побуту).

За даними Якова Фрідмана, у передвоєнний час покинути Дрогобич і виїхати на схід СРСР змогли від п'яти до дев'яти тисяч євреїв, як місцевих мешканців, так і біженців з окупованої нацистами Польщі.

Під німецькою окупацією

1 липня 1941 року в Дрогобич увійшли війська гітлерівської Німеччини та її сателіта тисовської Словаччини.

Через тиждень, 7 липня у місто для формування поліції безпеки прибула айнзатцкоманда з міста Радома, так звані «Радом'яни». До її складу, зокрема, входили гауптшарфюрер СС Фелікс Ландау (керівник єврейського відділу гестапо () від липня 1941 по травень 1943 року), Йозеф Ґабріель (керівник єврейського відділу гестапо з травня 1943 року) та Карл Ґюнтер, якого більшість дослідників вважають убивцею видатного дрогобицького художника та письменника єврейського походження Бруно Шульца.

Для ідентифікації населення німецькою адміністрацією зобов'язано всіх мешканців носити при собі посвідчення особи, так звані «кенкарти», на яких були фотографія та відбитки пальців, зазначено прізвище та ім'я, місце народження, місце прописки, місце праці власника. Крім того, кенкарти були різних кольорів й на них великою літерою була вказана національність. Євреї отримували кенкарти жовтого кольору з написом «J» (скорочення від ).

З 27 липня по 2 серпня німецькою адміністрацією проведено перепис населення Дрогобича. Після проведення підрахунків перепису встановлено, що станом на 31 грудня 1941 року, населення Дрогобича становило 34 112 осіб, з них 13 тисяч 339 євреїв, або 39, 10 % від загальної чисельності.

Юденрат

Юденрати ( — «єврейська рада») — єврейські адміністративні органи самоврядування, які за ініціативою німецької окупаційної влади створювалися на території польського Генерал-губернаторства у кожному єврейському гето.

Створення юденрату в Дрогобичі

Наприкінці 1940 року на території Краківського Генерал-губернаторства діяли вже приблизно дві сотні гето й стільки ж єврейських рад з їх управління (юденратів). З початком війни із СРСР німці продовжували утворювати органи керування єврейськими громадами на нових окупованих територіях. Дрогобич, приєднаний до Генерал-губернаторства, відповідав усім необхідним вимогам для створення юденрату та єврейського гето («щоб ці пункти концентрації були розташовані тільки у залізничних вузлах або, принаймні, поблизу від залізниць», не «менш, ніж з 500 душ», а навіть «понад 10 тис. осіб»).

Юденрат у Дрогобичі створено на вимогу німецького коменданта міста вже у липні 1941 року. Дрогобицький юденрат, як і юденрати в Львові, Станіславі та Тернополі, утворені одними з перших після німецької окупації Західної України.

А 25 липня у Львові відбулися збори представників юденратів Львівщини, зініційовані старостою Львова Ю. Полянським та представником німецької поліції. За їх словами, ціллю створення юденратів, наділених обмеженою автономією, було «регулювання внутрішнього життя єврейських общин», а до функцій відносилось: організація соціального забезпечення євреїв; постачання їх продовольством; створення єврейських робочих команд, готових працювати там, де їм вкажуть представники відділів праці та військових комендатур.Державний архів Львівської області, ф. р-24, оп.1, д. 390, л.1-5; ф. р-2042, оп. 1, д. 155, л. 60 Фактичним завданням юденрату на той момент було організація дешевої, а, точніше, безкоштовної робочої сили для місцевих потреб німців.

Керівництво Указ Рейнгарда Гейдріха № Р/11-288/39 від 21 вересня 1939 року підпорядковував єврейські ради айнзатцкомандам та поліції безпеки, а указ генерал-губернатора Ганса Франка від 28 листопада 1939 року — районним та міським адміністраторам, тобто цивільній адміністрації генерал-губернаторства. Фактично юденрати виконували розпорядження й одних, і других, а на практиці безпосереднє керівництво діяльністю єврейських рад здійснювали представники німецької поліції та гестапо. Власне саме вони і визначали основні цілі й завдання, котрі юденрати мали виконувати, а саме: Крім того, керівництво єврейських рад повинно було розв'язувати питання забезпечення існування єврейських громад (розселення людей, котрих переселяли в гето, організації охорони здоров'я, постачання населення харчовими продуктами, виховання та освіти молоді, проведення культурних заходів, поховання померлих), організацію виробництва продукції для потреб німців, збір накладених на членів громади податків, платежів та контрибуцій, збір теплих речей для потреб німецької армії тощо.

Існують різні списки керівництва Дрогобицького юденрату.

За даними книги «Нариси з історії Дрогобича…» та статті «Юденрати в Західній Україні» Якова Хонігсмана () Дрогобицький юденрат очолив доктор Ісаак (за іншими даними — Аврагам) Розенблат. Формально його заступником, а фактично керівником кагалу, став Маврицій Рурберґ. До складу правління, створеного під кінець липня-на початку серпня, також ввійшли доктор А. Герстенфельд, Я. Берман, М. Грінтауз, К. Ковалек, А. Крігель та інші (). Голови юденратів та члени правління єврейських рад часто мінялись у зв'язку з їх смертю або відправленням гітлерівцями в концентраційні табори чи табори смерті. Але й смерть рідко наставала внаслідок природних причин. Набагато частіше вони здійснювали самогубство або були розстріляні німцями. Тому, наприклад, головами єврейської ради у Дрогобичі, крім Розенблата, були також Яків Герстенфельд та Йосиф Бергман ().

Інтернетівська енциклопедія про Дрогобич під назвою «Дрогопедія» з посиланням на іншу книгу того ж Якова Хонігсмана () подає два списки керівництва юденрату, котрі відносяться до різних періодів його діяльності.

До першого складу, який очолював доктор Яків Розенблат, увійшли доктор Гайнріх Бараль, Ійохим Бодіан, Бернард Грінхут, Зеліг Ліберман, Абрам Лямпенфельд та Йосиф Фішер. Усі члени керівництва цього складу були згодом розстріляні гітлерівцями або вивезені до концентраційних таборів.

До іншого складу, що був орієнтовно в 1942 році, входили доктор Йосиф Боргман, доктор Моріц Грінгаут, Конрад Кавалек, Авраам Крігель та Герман Кроніш, а керував ними 52-річний доктор Яків Герстенфельд.

Єврейська поліція