Макси́м Олексі́йович Антоно́вич (, Білопілля Харківської губернії, нині Сумської області— , Санкт-Петербург) — український і російський філософ, публіцист, літературний критик і природознавець.

Життєпис Максим Антонович народився у сім'ї дяка. Закінчив Охтирське духовне училище, Харківську духовну семінарію (1855) та Петербурзьку духовну академію зі ступенем кандидата богослов'я (1859). Під час навчання відвідував лекції в Харківському університеті.

У Петербурзі захопився філософією, літературою і журналістикою. Під впливом філософії Л. Фейєрбаха, праць В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова та природничих наук вийшов з духовного сану (1862).

Від 1859 року — активний співробітник журналу «Современник». Після смерті Добролюбова (1861) – провідний літературний критик журналу, після арешту Чернишевського (1862) – один із його керівників. Після заборони журнала (1865) присвятив себе природничо-науковим дослідженням та перекладам праць з англійської, французької та німецької мов. Одночасно друкував критичні статті у виданнях «Тифлисский вестник" («Тифліський вісник», 1875—1876), «Горный журнал» («Гірничий журнал», 1878), обіймав посаду критика в журналах «Слово» (1878) та «Новое обозрение» («Новий огляд», 1881).

У 1862–1865 роках формально числився чиновником військового міністерства.

У 1881—1882 роках працював у правлінні Лібаво-Роменської залізниці, у 1883 поступив на службу до Державного банку.

У 1888—1916 написав низку спогадів про співробітників «Современника», зокрема М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Некрасова.

Творча та наукова діяльність Антонович розробляв філософську концепцію, близьку до класичного французького Просвітництва XVIII століття, на основі матеріалістично сприйнятого антропологічного принципу, ідеї всемогутності розуму, заперечення теології, метафізики, містицизму і спіритуалізму. У гносеології виступав за сенсуалізм у дусі І. Сєченова, поборник емпіричної філософії природи.

Виступав проти ідеалізму, апріоризму та агностицизму І. Канта, гегельянства М. Страхова та Б. Чичеріна, шеллінгіанства А. Григор'єва, релігійно-містичної філософії С. Гогоцького та П. Юркевича, слов'янофільства, еклектизму П. Лаврова та М. Михайловського. Критикував релігійно-філософські ідеї збірки «Вехи» (1909).

У літературній критиці відстоював принципи революційно-демократичної естетики, критикував теорію «чистого мистецтва», підтримував реалізм М. Чернишевського і М. Добролюбова, різко оцінював твори І. Тургенєва та Ф. Достоєвського.

Як природознавець займався дослідженнями геологічної будови Балтійського регіону і Фінляндії, написав праці «Льодовикова гіпотеза та льодовикові явища у Фінляндії та Повенецькому повіті», «Чарльз Дарвін та його теорія» та інші.

Філософія Антоновича базувалася на переконанні, що страждання людства зумовлене невіглаством, а прогрес — розвитком знання, заперечував владу забобонів, виступав за демократію і соціалізм, покращення матеріальних умов життя, освіти та політичних свобод, обґрунтовував необхідність радикальних змін соціальних порядків і європеїзацію Росії. Марксизму симпатизував, але не визнавав його.

Праці

Современная философия. 1861 Два типа современных философов. 1861, О гегелевской философии. 1861 Современная физиология и философия. 1862 Современная эстетическая теория. 1865 Единство физического и нравственного Космоса. 1864 Ледниковая гипотеза и ледниковые явления в Финляндии и Повенецком уезде. 1878 Чарльз Дарвин и его теория. С.-Петербург, 1896; Из воспоминаний о Н. Г. Чернышевском // Памяти Н. Г. Чернышевского. С.-Петербург, 1910; Шестидесятые годы: Воспоминания. Москва; Ленинград, 1933; Избранные статьи. Философия. Критика. Полемика. Ленинград, 1938; Избранные философские сочинения. Москва, 1945; Литературно-критические статьи. Москва; Ленинград, 1961.

Примітки

Джерела та література