Бра́нденбург-Пру́ссія () — федеративна держава у Центральній Європі раннього нового часу. Існувала у 1618–1701 роках на південному сході Балтійського моря, на території історичних Пруссії та Бранденбургу — сучасної північно-західної Німеччини, північно-східної Польщі та Калінінградської області Росії. Складалася з двох частин — Бранденбурзького курфюрства зі столицею в Берліні та Прусського герцогства зі столицею в Кенігсберзі. Керувалася представниками німецької шляхетської династії Гогенцоллернів. Утворилася 1618 року шляхом персональної унії Пруссії і Бранденбургу внаслідок згасання прусської гілки династії. Сильно постраждала у Тридцятилітній війні. За Вестфальським миром 1648 року приєднала Мінденське єпископство і князівство Гальберштадт. 1653 року увібрала до свого складу землі колишнього Померанського герцогства, а 1680 року — Магдебурзького герцогства. 1657 року, за умовами Велявсько-Бидгощського трактату, звільнилася від польського васалітету й отримала Драгейм та Лауенбург. За Сен-Жерменським договором 1679 року приєднала землі в низів'ях Одера. Мала одну з найсучасніших професійних армій, яка брала участь у війнах проти Речі Посполитої, Швеції та Османської імперії. Утримувала власний флот та німецькі колонії в Західній Африці (Гана, Мавританія, Бенін) та Карибському басейні. Основу населення складали німці, поляки, кашуби, євреї. В культурі домінувала німецька мова. Панівною релігією було лютеранство. З 1685 року була притулком для біженців-протестантів з усієї Європи. Централізована за правління курфюста Фрідріха-Вільгельма. 1701 року перетворена на Прусське королівство в зв'язку із проголошенням курфюрста Фрідріха ІІІ королем. Персональна унія Бранденбургу і Пруссії тривала до 1806 року, проте Бранденбург перетворився на адміністративну провінцію Пруссії вже після проголошення королівства.
Назва Бранденбург-Пруссія Бранденбурзьке маркграфство і Прусське герцогство. Бранденбурзьке курфюрство і Прусське герцогство. Бранденбурзьке велике курфюство і Прусське герцогство.
Історія Утворення Політика династії Гогенцоллернів була спрямована на посилення її влади шляхом придбання нових територій. Маркгарфи Бранденбургу намагалися досягти цього за допомогою шлюбних союзів, забезпечуючи претензії на спадщину у разі вимирання правлячих династій. 30 жовтня 1594 року тодішній курпринц Йоганн Сигізмунд одружився з Анною, донькою герцога Альбрехта Фрідріха Прусського з лінії франконських Гогенцоллернів. У 1605 році батько кронпринца, маркграф Йоахім Фрідріх Бранденбурзький, прийняв регентство герцогства Пруссія для прусського герцога після того, як психічно хворий Альбрехт Фрідріх став недієздатним. У 1608 році Йоганн Сигізмунд став новим маркграфом Бранденбурга. Після смерті свого тестя, Альбрехта Фрідріха, останнього герцога Пруссії, Йоганн Сигізмунд офіційно став герцогом Пруссії у 1618 році. З того часу Бранденбург і Пруссія об'єдналися в особистій унії. Герцоги Пруссії були васалами Речі Посполитої, доки бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм під час Шведського потопу не отримав повного суверенітету як герцог Пруссії за Велауським договором 1657 року.
Ще до того після смерті Йоганна Вільгельма, останнього герцога Юліх-Клеве-Берзького, у 1609 році між головними спадкоємцями, бранденбурзьким маркгарфом Йоганнам Сигізмундом та герцогом Вольфгангом Вільгельмом Пфальц-Нойбурзьким, спалахнув спір щодо герцогства Юліх-Клеве-Берзького. Цей спір став відомим як Війна за Юліх-Клевську спадщину. За Ксантенським договором від 12 листопада 1614 року бранденбурзький маркграф отримав Клевське герцогство, графство Марк та Равенсберзьке графство.
Тридцятирічна війна Коли в 1618 році спалахнула Тридцятирічна війна, землі Гогенцоллернів спочатку були пощаджені. З 1626 року маркграфство Бранденбург дедалі більше зазнавало спустошення від шведських військ внаслідок переходу Бранденбург-Пруссії на бік імператора Священної Римської імперії. Спільно з Саксонією спробував створити третю партію, яка підтримувала б імперську конституцію, на Лейпцизькому конвенті. Проте ця партія одразу ж розпалася після того, як 1631 року імперська армія зруйнувала Магдебург. Коли шведська армія короля Густава Адольфа Вази окупувала Бранденбург після висадки на Узедомі, маркграф-герцог разом із Саксонією знову перейшов на бік шведів. За Празьким миром 1635 року Бранденбург знову перейшов на бік, оскільки хід війни обернувся проти шведів. Потім Брандебург-Пруссія знову була окупована шведами.
За Вестфальським миром 1648 року, як компенсацію за відмову від усієї Померанії та для створення противаги Швеції, монарх зміг отримати Східну Померанію, Магдебурзьке архієпископство (фактично у 1680 році), а також Гальберштадське князівство-єпископство та Мінденське князівство-єпископство, які разом становили площу приблизно 20 000 км². Незважаючи на ці територіальні здобутки, ситуація для курфюрста погіршилася, оскільки різні території були частково ізольовані та значно розділені.
Розбудова Бранденбург-Пруссія тепер була оточена могутніми державами, такими як Швеція на півночі, яка могла будь-коли загрожувати основним володінням; Річ Посполитана сході, сюзерен герцогства Пруссія; та Габсбурзька монархія на південному сході. Таким чином, долі окремих територій дедалі більше перепліталися з долями інших. Тому після війни курфюрст Фрідріх Вільгельм, пізніше відомий як «Великий курфюрст», проводив обережну політику балансування між великими державами, щоб розвивати свої економічно та військово слабкі території. Останні шведські війська вийшли з Бранденбурга через п'ять років після укладення Вестфальського миру, і навіть тоді лише після того, як курфюрст забезпечив їхній відхід за посередництва імператора. У липні 1655 року було укладено лише незначний оборонний союз з герцогами Брауншвейг-Люнебург та Гессен-Касселем. Суверенітет Пруського герцогства був остаточно визнаний в Олівському мирі 1660 року.
Фрідріх Вільгельм провів економічні та військові реформи, чим значно змінив Бранденбург-Пруссію. Також сприяв розвитку бранденбурзького флоту та придбав колонію Гросс-Фрідріхсбург на Західноафриканському Золотому Березі, що знаходиться на території сучасної Гани. Завдяки масштабним заходам щодо населення, тобто залученню та розселенню спеціалістів з багатьох європейських країн (Потсдамський едикт від 29 жовтня 1685 року), Фрідріху Вільгельму вдалося привезти нові знання та робочу силу до технологічно відсталого Бранденбургу. На 1688 рік він перетворив свої землі з роздробленої та безсилої держави, безпорадної у зовнішній політиці, на державу середнього рівня, визнану всіма великими державами того часу. Більше того, Бранденбург-Пруссія стала наймогутнішою територією у Священній Римській імперії після Габсбурзької монархії.
Після смерті Фрідріх Вільгельм 1688 року в порушення законів династії Гогенцоллернів, що діяли з 1473 рокуWerner Schmidt: Friedrich I. Kurfürst von Brandenburg. König in Preussen, Diederichs, München 1996, S. 31 u. S. 85. ISBN 3-424-01319-6, Бранденбург-Пруссія мала бути розділена між п'ятьма синами Фрідріха Вільгельма: старшим сином Фрідріхом та його чотирма зведеними братами. Після тривалих переговорів та ґрунтовних юридичних висновків, включаючи висновки Ебергарда фон Данкельмана, спадкоємцю престолу вдалося до 1692 року перемогти своїх братів і сестер та зберегти єдність країни. Зведеним братам Фрідріха було виплачено компенсацію як маркграфам Бранденбург-Шведтським.
Щоб запобігти загрозливому розпаду Бранденбурга-Пруссії в будь-який час через поділ спадщини, новий курфюрст продовжував ідею підвищення рангу з 1691 року, щоб об’єднати розрізнені території Гогенцоллернів і забезпечити згуртовану дужку. Він завершив цей проект у 1701 році своєю королівською коронацією. Проте імператор Леопольд I поставив умову, щоб Фрідріх не міг застосовувати королівський титул, якого він прагнув, до курфюрства Бранденбурга, а лише до герцогства Пруссія, яке знаходилося за межами Священної Римської імперії. Новому королю також дозволялося називати себе «королем в Пруссії». З точки зору внутрішньої політики, королівська коронація сприяла єдності територій Гогенцоллернів, які були географічно далеко одна від одної та дуже відрізнялися економічно. Відтоді посли правителя, влада та армія називалися «королівськими» і носили кольори та герб Пруссії. Назви «Пруссія» та «прусський» були перенесені протягом XVIII століття на всі території ГогенцоллернівEdelgard Abenstein, Elisabeth Moortgat: PreußenJahrBuch – Ein Almanach, Erschienen anläßlich des Projektes Preussen 2001. Hrsg. MD Berlin, in Zusammenarbeit mit dem Landesverband der Museen zu Berlin und dem Museumsverband des Landes Brandenburg, Nova Concept, H. Heenemann GmbH & Co., Berlin 2000, S. 29. ISBN 3-930929-12-0.
Територія і населення У 1688 році землі Гогенцоллернів охоплювали загальну площу 112 660 км² з населенням 1,5 мільйона (порівняно з приблизно 1 мільйоном у 1640 році).
Устрій Новопридбані території спочатку залишалися географічно, політично та економічно ізольованими від маркграфства Бранденбург як центральної держави. Окремі території були пов'язані лише через правлячу династію Гогенцоллернів. За часів маркгарфа-герцога Георга Вільгельма не існувало спільної регіональної ідентичності чи єдиної державної політики. Натомість окремі території зберегли власні конституції, традиції, структури та регіональні елітиIngo Materna, Wolfgang Ribbe, Kurt Adamy: Brandenburgische Geschichte, Berlin 1995, S. 292. ISBN 3-05-002508-5.. Державне керівництво Бранденбурга-Пруссії складалося переважно з протестантських радників, а також з монарха-кальвініста та католицького канцлера Адама фон Шварценберга.
Під час Тридцятирічної війни у 1620—1630-х роках монарх переважно мешкав у Кенігсберзі (герцогство Пруссія), призначаючи до Бранденбургу, графств Марк і Равенсберг, герцогства Клеве своїх штатгальтерів, внаслідок центральна монарша влада в цих володіння суттєво послабилася. Лише маркграф-герцог і курфюрст Фрідріх Вільгельм, почав перетворювати клаптикові ділянки територій на централізовану державу, створюючи спільні інституційні структури. Стани були позбавлені своєї влади на користь абсолютистської центральної адміністрації, що дозволило йому все більше ефективно об'єднувати території.
Таємна рада після 1648 року вийшла за межі своєї початкової функції як державного органу Бранденбурга та набула ширшого значення. Згідно з збереженими записами, з 1654 року Таємна рада, що почала фактичну діяльність у 1651 році, займалася питаннями, що стосувалися небранденбурзьких територій держави. Таким чином, вона стала верховною владою Бранденбург-ПруссіїIngo Materna, Wolfgang Ribbe, Kurt Adamy: Brandenburgische Geschichte, Berlin 1995, S. 326. ISBN 3-05-002508-5.. Ландколегія Бранденбургу була центральним органом монаршої влади Бранденбурга-Пруссії. Ландколегії інших територій дедалі більше підпорядковувалися Таємній раді Бранденбурга.
Найпотужнішою установою на територіях залишалися уряди станів (Landständische Regierung, що називалися Oberratsstube у Пруссії та Geheime Landesregierung у Марку та Клеве), які були найвищими урядовими органами щодо юрисдикції, фінансів та управління. Курфюрст намагався збалансувати уряди станів, створюючи палати Amtskammer для управління та координації володінь курфюрста, податкових доходів та привілеїв. Такі палати було запроваджено в Бранденбурзі в 1652 році, в Клеве та Марку в 1653 році, в Східній Померанії в 1654 році, в Пруссії в 1661 році та в Магдебурзі в 1680 році. Також у 1680 році Kreditwerk, що раніше підпорядковувався ландтагу, перейшов під владу маркграфа-герцога.
У 1689 році було створено нову центральну палату для всіх бранденбурзько-прусських територій під назвою Geheime Hofkammer (Таємна Придворна палата), що отримала більше значення як адміністративна організація на рівні всієї держави. Інші органи влади на рівні всієї держави, що базувалися в Берліні, включали Ленну канцелярію (Lehnskanzlei), Таємну канцелярію (Geheime Kanzlei) та Камеральний суд (Kammergericht).