Ежен Віолле́-ле-Дюк ( 27 січня, 1814, Париж — 17 вересня, 1879, Лозанна, Швейцарія) — французький історик і теоретик архітектури, реставратор низки середньовічних пам'яток архітектури, письменник, менше самостійний архітектор.

Ранні роки і пошуки себе Ежен народився в Парижі у забезпеченій родині. Батьки мали освіту і підтримували французькі культурні традиції, мати мала салон, котрий щосуботи могли відвідувати Сен Бьов, Луї Віте, Проспер Меріме, родич і художник Етьєн-Жан Делеклюз (1781—1863). Батько був інспектором палацових спорудСаваренская Т. Ф. «Западноевропейское градостроительство 17-19 веков», М., Стройиздат, 1987, с. 120.

Хлопчика зі здібностями вважали вундеркіндом і всіляко заохочували до освіти і малювання, готували до кар'єри архітектора. Освітою вдома опікувався дядько-художник Етьєн-Жан Делеклюз, а потім школа Фонтене.

Юнак виробився в особистість з ліберальними поглядами і активною позицією. Звідси критичне ставлення до офіційної академії і академізму і навіть революційні пошуки. Відомо, що молодий Віолле-ле-Дюк брав участь у революційних подіях 1830 року на барикадах.

Молодик відмовився влаштовуватись на навчання у престижну на той час Школу красних мистецтв, а став учнем в архітектурній фірмі Ашиля Леклера.

Відвідини Італії і розчарування Після недовгої праці помічником і учнем в архітектурній фірмі Ашиля Леклера багатий Віолле-ле-Дюк створив подорож до Північної Італії у 1831-1835 рр. і у Сицилію у 1836—1837 рр. Вихований на зростанні моди до готики і національного середньовіччя, на необхідності збереження архітектурних пам'яток як джерел національної ідентифікації після масових руйнацій часів революції 1789—1793 рр. Віолле-ле-Дюк сприйняв провінційну архітектуру Андреа Палладіо, Вінченцо Скамоцці і Сансовіно як копіювальну, несамостійну, безхарактерну. В цьому теж виявилась його гостра і розвинена індивідуальність. У власному листі з Північної Італії він запально писав :

Які конкретно пам'ятки Палладіо чи Скамоцці викликали таку гостру реакцію, невідомо. Відомо, що творчий спадок Палладіо чи Віньйоли століттями був погано доглянутий в італійських князівствах, мав невиправдані добудови і потребував ремонтів. Запальний молодик-парижанин, однак, точно відчув настрій заспокоєності до байдужості італійських пам'яток, їх повінційність і орієнтацію на престижні зразки Стародавнього Риму. Історія французької архітектури, дійсно, набагато багатша на архітектурні образи, на типи храмів, на своєрідні зразки замків і їх дахів, декору і навіть небачених у Італії типів сходинок, ніж у Північній Італії. Важливою особливістю французької архітектури були також різноманітні настрої, що сповіщали готичні чи середньовічні споруди, що і підкреслив у власному листі Віоле-ле-Дюк.

Вже тоді він сформував для себе принцип, за котрим вбачав архітектуру як «напівнауку (інженерну справу), напівпочуття (або настрій)»Саваренская Т. Ф. «Западноевропейское градостроительство 17-19 веков», М., Стройиздат, 1987, с. 122 .

Реставраційно-відновлювальна практика Абатство в місті Везле (базиліка Марії Магдалини) Сен-Шапель, Париж церква Сен-Жермен-л'Осерруа, Париж базиліка Сен Сернен, Тулуза, початок у 1844 середньовічна споруда для бідних стедентів університету, Тулуза Ам'єнський собор початок у 1849 Сент Луї , Пуассі Фортеця Каркассон, базиліка Святого Назарія там само, початок у 1858 Замок П'єрфон, початок у 1858 Палац римських пап, Авіньйон, початок у 1859 Собор Паризької Богоматері, 1864 Нотр Дам, Лозанна, Швейцарія

Теоретичні проблеми Як діяча мистецтв і архітектора Віолле-ле-Дюка хвилювала проблема відсутності у 19 ст. власного великого стилю і власного характеру у будівництві. Він писав —

Віолле-ле-Дюк як письменник

Dictionnaire raisonné de l'architecture française du XIe au XVIe siècle(в перекладі «Словник французької архітектури з 11 до 16 ст.»), друк у 1854-1868 рр. «Бесіди про архітектуру», друк у 1858-1868 рр. «Словник французького меблярства», друк у 1858-1870 рр. «Історія одної фортеці» (Histoire d'une Forteresse)

Праця в галузі відновлення й реставрації пам'яток середньовічної архітектури наблизила його до вивчення особливостей національної середньовічної архітектури. З роками зміцніла можливість систематизації власних знань. Наслідком було створення монументального «Словника французької архітектури з 11 до 16 ст.» з описом пам'яток. В «Словнику…» (поширена тоді назва замінника енциклоедії) Ежен Віолле-ле-Дюк використав збірку власних замальовок, поземних планів, фасадів і розрізів середньовічних споруд, цікаві деталі і навіть власні реконструкції цих споруд. Увагу Віоле-ле-Дюка привернули не тільки споруди французького відродження (з помітними домішками середньовіччя), а і архітектура доби готики, а згодом і романської доби. Це помітно розширило межі вивчення історії архітектури окрім традиційно шанованих і престижних давньоримської античності і споруд італійського відродження.

Як фахівець по відновленню старовинних споруд він почав використовувати і середньовічні технології будівництва. Його проєкти по відновленню середньовічних споруд сприяли зміцненню історичних стилів в будівельній практиці середини 19 ст. і, зокрема, стилістики неоготики.

Віолле-ле-Дюк як науковець

Вивченням середньовічної архітектури Ежен Віолле-ле-Дюк не обмежувався. Діячі мистецтва Франції діяльно сприяли вивченню, а головне, сприяли рятуванню різноманітних пам'яток національного і європейського середньовіччя, куди включили меблі, килими і арраси, різьблену слонову кістку, зразки старовинного шитва і ткацтва, деталі архітектурних споруд, середньовічні вітражі (навіть їх уламки) і стародавні надгробки. Ежен Віолле-ле-Дюк був на вістрі такого вивчення і його популяризації і пропаганди.

Віолле-ле-Дюк був не першим в цьому мистецько-рятувальному русі. Перші колекції середньовічної старовини виникають в збірках французьких науковцівСборник «Труды Государственного Эрмитажа», № 18, Ленинград, 1977, с.5-14. Доброї пам'яті заслуговував Александр Ленуар. Ще в роки руйнацій французької революції 1789-1793 рр. його налякали велетенські масштаби втрат національних пам'яток історії і культури. Він не тільки жахався, а почав активно рятувати те, що можна було врятувати. Александр Ленуар дістався до революційного уряду і вніс проєкт створення Музею французьких пам'яток. Революційний уряд проєкт нового закладу прийняв, а Александр Ленуар отримав посаду зберігача цього музею, котрий розмістили у спорожнілому паризькому монастирі Пті-Огюстен. Ленуару і його помічникам вдалося врятувати і перевезти у новостворений музей більше десяти тисяч (10 000) рештків, уламків, фрагментів скульптурних і архітектурних пам'яток, котрих чекала доля сміттєзвалища. Александр Ленуар відомий ще тим, що дав проєкти відновлення і реставрації визнаної пам'ятки архітектури, відомої нині як музей Клюні.

Накопичення різноманітних колекцій в Музеї французьких пам'яток логічно потягло за собою бажання систематизувати описи і отриманні знання. Александр Ленуар почав з описів окремих пам'ятокA. Lenoir. Musee des monuments francais Paris 1800—1803. Справа введення нових творів мистецтва в наукову історію закінчилася у А. Ленуара створенням його варіанту Історії середньовічного мистецтва ФранціїA. Lenoir. Monuments des arts liberaux mecanicques et indastriels de la France Paris 1840. А. Ленуара на посаді директора Музею французьких пам'яток замінив авторитетний Домінік Віван-Денон (1747—1825). Науковці і колекціонери Дю Соммерар та Дебрюж-Дюменіль активно розшукали і врятували від загибелі низку шедеврів середньовічного мистецтва (, що визнало і наукове товариство), а їх колекції прикрасили збірки провідних музеїв у різних країнах.

Шляхом цих попередників і йшов Віолле-ле-Дюк.

У Західній Європі 19 ст. виникають нові приватні колекції не стільки престижного живопису, скільки середньовічного декоративно-ужиткового мистецтва, куди потрапляють врятовані пам'ятки з контор, закритих чи напівпоруйнованих старих споруд у французьких провінціях і в столиці. По всіх усюдах в країні ще стояли поруйновані або понівечені в революцію 1789-1793 рр. замки і храми, не оминаючи столичних Сен-Жермен-л'Осерруа і собору Паризької Богоматері. До відновлення двох останніх доклав зусиль і Віоле-ле-Дюк, чим привернув увагу широких кіл суспільства.

Галерея

Критика методів Віолле-ле-Дюка Критика методів Віолле-ле-Дюка у відновлювально-реставраційних роботах розпочалася ще за життя реставратора. Він виходив з принципа вигаданої (ідеальної) моделі, котру створював у власній уяві про середньовічну пам'ятку. Чи відповідала ця вигадана модель задумам середньовічних архітекторів-авторів перевірити було неможливо.

Це надавало Віолле-ле-Дюку можливість відновлювати пам'ятку не на певний історичний період (котрий мала сама пам'ятка), а на зразок умовної пам'ятки, покращений, причепурений і наново декорований реставратором. Неробам, що нічого конкретно не робили для реального рятування історичних споруд, він дав привіди для критики, несхвального ставлення і образ. Відновлювальні роботи Віоле-ле-Дюка отримали назву варварських реставрацій. виваженою і логічною, навпаки, була критика з боку серйозних істориків і теоретиків мистецтвознавства, особливо британця Джона Раскіна, котрий засуджував додані деталі і новітній декор реставратора, серед котрих губилися оригінальні частини і деталі самої пам'ятки. На цих же позиціях стоять і реставратори 20 ст. Віолле-ле-Дюк опинився таким чином під вогнем критики з двох боків.

Він таки виборов визнання як митець, що практично врятував низку середньовічних споруд Франції, покинутих і практично приречених до знищення ще в 19 ст. В 20 ст. відновлювально-реставраційні втручання Віолле-ле-Дюка критично переглянуті, а частка пам'яток наново реставрована на засадах 20 ст. і на період до викривлених втручань Віолле-ле-Дюка.

Останні роки Останні роки архітектора-реставратора важко назвати спокійними, незважаючи на стабільний фінансовий стан. Він брав участь у обороні міста Париж під час Франко-пруської війни 1870—1871 рр. Участь у військових операціях відбилася пізніше у створенні книги «Історія одної фортеці» (Histoire d'une Forteresse). Як письменник він подав військову історію вигаданої фортеці Ле Рош-Пон.

1871 року столиця Франції зазнала, що таке Паризька комуна. Віолле-ле-Дюк як багатій і особа наближена до королівського двору, зазнав вигнання. Він емігрував спочатку до міста Гент (Бельгія), а потім до Італії і мешкав у Флореції і Венеції. Згодом він перебрався у місто Лозанна, Швейцарія, де розробив проєкт реставрації катедрального собору. Він встиг побудувати і власний будинок в Лозанні, де доживав віку (будинок Віолле-ле-Дюка в Лозанні давно поруйнований). Він помер в Лозанні 17 вересня 1879 року.

Увічнення пам'яті В стилістиці історизму було створено монументи на честь уславленого реставратора і архітектора. Серед них монумент у вигляді стародавнього паломника до Святого Якова в каплиці замку-фортеці П'єрфон.

Джерела Эжен-Эммануэль Виолле-ле-Дюк. ( 1990). Основы архитектуры . Нью-Йорк: Джордж Бразиллер. П. 195. Сборник «Труды Государственного Эрмитажа», № 18, Ленинград, 1977 Саваренская Т. Ф. «Западноевропейское градостроительство 17-19 веков», М., Стройиздат, 1987 Кирпичников А. Н. Виолле-ле-Дюк. Жизнь, деятельность, творчество. // В кн.: Виолле-ле-Дюк. Жизнь и развлечения в средние века. СПб.: Евразия, 2003.

Примітки

Посилання

Див. також Академізм Неоготика Еклектизм Домінік Віван-Денон Паскаль Косте Медієвістика Епіграфіка Музей Клюні Реставрація (мистецтво)