Берингове море  (, )— окраїнне море змішаного материково-океанічного типу (глибини менше 500 м займають половину площі) на півночі Тихого океану, розташоване між північно-східними берегами Азії й північно-західними берегами Північної Америки. Добровольский А. Д., Залогин Б. С. Моря СССР . — М.: Издательство МГУ, 1982. С ил., 192 с. На півночі з'єднується однойменною протокою з Північним Льодовитим океаном; від Тихого океану відокремлюється Алеутськими та Командорськими островами. Середня глибина — 1640 м, найбільша — 4151 м.

Назване на честь данського морського офіцера Вітуса Беринга, який знаходився на російській військово-морській службі.

Через море проходить з північного сходу на південний захід Міжнародна лінія зміни дат.

Фізико-географічне положення

Берингове море одне з найбільших та найглибших на Землі (найбільше й найглибше море Росії). Площа становить 2,315 млн км², об'єм 2315 тис. км². Берингове море має переважно природні кордони. Північна межа проходить південним краєм Берингової протоки (мис Новосильського — мис Йорк), південна — від мису Хабуч через Алеутський архіпелаг до мису Камчатського. Берингове море лежить в межах 66°30' і 51°22' пн. ш., 162°20' сх. д. і 157° зх. д. Загальний малюнок поверхні моря характеризується звуженням контуру з півдня на північ.

Межі Міжнародна гідрографічна організація визначає межі Берингового моря: на півночі. Південна межа Чукотського моря (Полярне коло між Сибіром і Аляскою). на півдні лінія, що проходить від мису Кабуч (54°48′N 163°21′W) на півострові Аляска, через Алеутські острови до південного крайню Командорських островів і далі до мису Камчатка таким чином, що всі протоки між Аляска і Камчатка входять в Берингове море.

Протоки Особливо важливий внесок в становлення природи моря дають протоки, що з'єднують його з Тихим океаном. Сумарна площа їх поперечного перерізу дорівнює приблизно 730 км², а глибини в деяких з них сягають 1000—2000 м, а в Камчатській — 4000, що обумовлює водообмін через них не тільки поверхневих, але й глибинних горизонтів з водами Тихого океану. Площа поперечного перерізу Берингової протоки дорівнює 3,4 км², а глибина всього 42 м, тому арктичні води Чукотського моря практично не впливають на Берингове.

Острови За винятком Алеутської острівної дуги на півдні й групи Командорських островів на заході море бідне на острови: великий острів Карагинський на заході, декілька невеликих островів у східній частині: Святого Лаврентія, Святого Матвія, Нельсон, Нунівак, Святого Павла, Святого Георгія.

Береги Берегова лінія Берингового моря добре розчленована, утворює безліч заток, бухт, півостровів, мисів і проток. Різні за зовнішньою формою і будовою береги Берингового моря на різних ділянках утворюються різними геоморфологічними структурами. Загалом узбережжя моря відносяться до типу абразійних берегів, але зустрічаються і акумулятивні. Море оточують переважно високі скелясті береги, тільки в середній частині західного і східного узбереж до моря підходять широкі смуги пласкої низинної тундри. Більш вузькі смуги низинного узбережжя знаходяться поблизу гирл невеликих річок у вигляді дельтових наносних рівнин або ж вони облямовують вершини бухт і заток Ионин А. С. Берега Берингова моря. — М., 1959..

У західній частині моря на сході півострова Камчатка від Камчатського рогу до Начикінського рогу узбережжя вирівняне абразійно-акумулятивне: затока Озерна, Укінська губа, Кічігінська затока, затоки Анапка і Корфа. Далі на північ абразійно-акумулятивне бухтове узбережжя Карагинської затоки. Від Ільпінського півострова до миса Наварін і бухти Вугільної зустрічаються переважно коренні скелясті береги фіордового типу. Численні хребти Корякського нагор'я підходять впритул до узбережжя й утворюють фіордоподібні бухти: Мочевна, Глибока, Натальї, Анастасії, Дежнєва, Гавриїла. Зустрічаються лагуни: Опука, Маллен. Узбережжя Анадирської затоки вирівняне абразійно-акумулятивне: лагуни Південна, Кейгинпільгин, Глибока, Тимно; виняток становить ділянка від Анадирського лиману до затоки Хреста з вирівняним абразійним узбережжям. Східне узбережжя Чукотського півострова скелясте з численними фіордоподібними бухтами і протоками: бухта Провидіння, бухта Ткачен, протока Сеняєва, Мечігменська затока, затока Лаврентія.

У східній частині моря на острові Унімак береги абразійно-бухтові (бухта Урілія). Далі на північ узбережжя півострова Аляска, південна частина Бристольської затоки, вирівняне абразійно-акумулятивне. Північна ж частина Брістольської затоки має ерозійно-розчленоване узбережжя з численними довгими бухтами між відрогами гір Аклун: Нушагак, Кулакак, Гогіак, Гудньюс. Затока Кускокуїм, в яку впадає річка Кускокуїм, має ріасові береги. Далі на північ від протоки Етоліна до дельти Юкона узбережжя термоабразійне в антропогенових шарах вічної мерзлоти: бухта Хейзен, бухта Берд, бухта Хупер, бухта Кокечік, бухта Скаммон. На північ від затоки Нортон узбережжя півострова Сьюард має вирівняний акумулятивний характер: бухта Нортон, бухта Головіна, бухта Порт-Кларенс.

Геологія і рельєф дна За характером рельєфу дна море поділяється на північно-східну, мілководну, частину (до 200 м) і південно-західну, глибоководну, з глибинами до 4151 м (максимальна). Середня глибина — 1640 м, найбільша — 4151 м на півдні підводного хребта Ширшова. Акваторія Берингового моря займає найпівнічнішу частину Тихого океану, відгороджену від основної, відкритої частини останнього Командорсько-Алеутською дугою, що виникла на початку кайнозою. Від Північного Льодовитого океану відокремлено порогом Берингової протоки, що з'єднує Чукотський і Сьюардський древні масиви і затоплений морем лише у вельми недавній геологічний час. З боку Камчатки і південної Корякії глибоководна частина Берингового моря облямовується лише вельми вузьким шельфом, в той час як уздовж Чукотки і Аляски шельф займає значну площу, що дозволило назвати його «плитою Дежньова». Цей шельф покритий потужним, місцями більше 10 км, осадовим чохлом, тонше на височинах, що відповідають зануренням антиклінорних структур Корякії — височина Наварин, і Аляски — височина Гудньюс, або представляють самостійні ізометричні структури — височина Святого Лаврентія і Нунівак з однойменними островами.

Височини розділені западинами — Анадирською і Наварин із західного боку, Нортон, Бетел, Бристоль — зі східного. Їх заповнення почалося наприкінці крейди і палеогену з накопичення континентальних відкладень і тривало накопичення морських опадів. Уздовж кордону північно-східного шельфу і глибоководної Алеутської улоговини через острови Прибилова прямує офіолітовий пояс, що з'єднує офіолітові пояса Корякії і Аляски. Він відповідає зовнішній крейдяній, невулканічній дузі, в тилу якої розташовані переддугові прогини Наварин і Святого Георгія з потужністю опадів більше 10 км. Ці прогини відокремлюють дугу островів Прибилова від східного продовження Охотсько-Чукотського вулканічного поясу. Перед фронтом дуги Прибилова простягається засипаний опадами глибоководний жолоб, пов'язаний із зоною субдукції, що функціонувала до початку кайнозою, тобто до утворення Алеутської дуги. Аналогічні «історичні» глибоководні жолоби, що розвивалися і в палеогені, відомі вздовж північної Камчатки і південній Корякії.

Глибоководна частина Берингового моря підводними хребтами Ширшова та Бауерса підрозділяється на три улоговини, глибина яких сягає 3,7—4,0 км; всі вони мають у підмурівку кору океанського типу. Найбільша з них — Алеутська улоговина, що займає східну половину глибоководної акваторії. Потужність опадів становить 4 км в центральній частині улоговини, збільшуючись до її бортів. У межах улоговини виявлена система лінійних магнітних аномалій меридіонального простягання, спочатку датованих як М13 (беріас-валанжин) на сході до М1 (Барр) на заході поблизу хребта Ширшова. Це дало підставу вважати, що ложе Алеутської улоговини представляє релікт літосферної плити Кула, що колись займала північ Тихого океану, але потім в своїй більшій частині разом зі спрединговим хребтом, що відокремлював її від Тихоокеанської плити, була поглинена в Алеутській зоні субдукції за часів тріасу.

Новітні дослідження показали, що хоча Алеутська улоговина могла спочатку підстилатися докайнозойською корою плити Кула, в еоцені вона зазнала процесів розтягування, які створили височину Вітус і носили задуговий характер по відношенню до Алеутської дуги, що виникла на той час. Тоді ж Алеутська улоговина могла бути пересічена субширотними розломами, ймовірно, що продовжують великі аляскинські зрушення. До південного закінчення хребта Ширшова близько примикає північно-західне закінчення іншого підводного хребта Берингового моря — хребта Бауерса, що утворює круто опуклу на північний схід дугу і супроводжуваний з цього боку засипаним опадами жолобом. Цей хребет відділяє від Алеутської улоговини улоговину Бауерса, обмежену на південному заході західним сегментом Алеутської дуги. Потужність опадів трохи вище, ніж у Командорській улоговині, а тепловий потік трохи нижче, що може свідчити про більш ранній вік. За своїм походженням це, швидше за все, тильнодуговий басейн. Командорсько-Алеутська острівна дуга, що відокремлює Берингове море від Тихого океану, простягається від півострова Камчатка до півострова Аляска на відстань ~ 2000 км із загальною опуклістю на південь і на всьому цьому протязі супроводжується глибоководним жолобом. Закладення дуги належить до палеоцену, а її активний розвиток почалося в еоцені. Про енсиматичне походження дуги свідчить склад ксенолітов, але в Командорській ланці у верхньопалеогенових конгломератах присутня екзотична галька сіалічних порід. Склад вулканитів загалом змінюється від толе-базальтових до вапняно-лужних, але в деталях історія розвитку дуги досить складна і вона складалася по-різному в різних її сегментах, розділених поперечними розломами. Особливо відрізняється від інших сегментів найзахідніший, Командорський сегмент, позбавлений проявів сучасного вулканізму. Після зміни напрямку зміщення Тихоокеанської плити, що настав в середньому еоцені, Командорська ділянка стала розвиватися в умовах зміщення, з обмеженням з обох сторін зрушеннями, що, очевидно, і пояснює припинення активного вулканізму.

Береги, острови і дно Берингового моря характеризуються значним вулканізмом.

Клімат Основі риси клімату Берингового моря визначаються його географічним положенням і розмірами. Воно майже повністю знаходиться в субарктичній кліматичній зоні, і тільки його частина північніше 64° паралелі належить до арктичної кліматичної зони, а частина південніше 55° широти належить до помірного кліматичного поясу. Влітку переважають помірні повітряні маси, взимку — полярні. На північ від 55—56° північної широти, особливо в прибережних районах, помітно виражені риси континентальності. Південніше 55—56° північної широти клімат м'який, типово морський: невеликі добові і річні амплітуди температури повітря, велика хмарність, велика кількість опадів. Відносно тепла зима з нестійкою штормовою погодою, відносно прохолодне літо. Внаслідок сильнішого вихолоджування і меншого прогріву прилеглої до моря частини азійського континенту, ніж американського, західні райони моря холодніше за східні.

Протягом року над Беринговим морем постійно діють Полярний і Гонолульский максимуми, положення і інтенсивність яких непостійні від сезону до сезону, відповідно й вплив на погоду. Відчувається вплив і сезонних баричних утворень: Алеутського мінімуму, Сибірського максимуму, Азійської та Ніжньоамериканської депресій. Складна взаємодія цих атмосферних утворень зумовлює сезонні особливості погоди над Беринговим морем: зима м'яка на півдні і холодна на півночі, прохолодне похмуре літо.

Зима