Перський похід імператора Флавія Клавдія Юліана (Юліана Відступника) — римсько-перський військовий конфлікт, що стався у березні — липні 363 року на території Середньої і Верхньої Месопотамії, ініційований римською стороною як відповідь на систематичні вторгнення перських військ у римські володіння в Передній Азії.

Передумови походу Вторгнення римських військ під командуванням імператора Юліана Відступника на територію Персії було складовою частиною римсько-перських воєн, розпочатих ще в першій половині III ст. н. е. (після приходу до влади в Ірані династії Сасанідів), і, фактично, стало завершальним етапом Римсько-Іранської війни 338—363 рр. З кінця 330-х (з моменту закінчення терміну укладеного в 298 році 40-річного Нісібісського мирного договору) до середини 350-х рр. бойові дії між римською і перською арміями носили локальний характер. Переважно ініціаторами конфліктів в прикордонній зоні були перси, і їх найбільш значним успіхом, якщо не брати до уваги постійних дрібних набігів на римські території у Верхній Месопотамії, стало взяття в 348 році важливої римської фортеці — Сингара. Після цього перська армія повернулася на свою територію.

У наступні роки (до кінця 350-х рр.) Шапур II не робив будь-яких активних великомасштабних військових акцій проти Римської імперії. В цей час всі зусилля царя були зосереджені на організації оборони північно-східних кордонів своєї держави. Шапур, як пише Амміан Марцеллін, «був зайнятий війною з сусідами і відганяв від своїх кордонів дикі народи, які в своєму мінливому настрої часто наступають на нього, а інший раз, коли він йде на нас війною, надають йому допомогу». Противниками персів були хіоніти і кушани.

Римський імператор Констанцій II, в свою чергу, також не мав можливості організувати щодо Персії бойові дії, які могли б спровокувати відповідні дії з боку Шапура — він був поглинений боротьбою з внутрішніми (узурпаторами Магненцієм і Сільваном) і зовнішніми (сарацинами, алеманами, франками, сарматами і квадами) ворогами імперії.

Хоча складна ситуація на Сході не дозволяла Шапуру II вести проти Риму повноцінну війну, перси, тим не менш, протягом 350-х рр. систематично турбували римські прикордонні гарнізони в Месопотамії, тримаючи їх в постійній напрузі. Крім дій, спрямованих безпосередньо проти Риму, Шапур організовував напади і на союзну Риму Вірменію. В цілому антиримські дії персів були дуже успішними, власне, цьому в чималій ступені сприяли самі римляни: їх воєначальники замість організації оборони римських кордонів були зайняті грабунком місцевого населення.

Ситуація в римсько-перських відносинах знову загострилася наприкінці 350-х рр. До цього часу Шапур II переможно завершив війну на східних кордонах Персії, уклав військовий союз з колишніми супротивниками хіонітами і почав підготовку до вторгнення в римські володіння. Бойові дії почалися в 359 році, коли військом Шапура II була взята Аміда. У 360 році перси захопили ще дві римських фортеці — Сингару і Безабду.

Безпосереднім прологом до римсько-перського конфлікту 363 року став прихід до влади в Римській імперії у 361 році імператора Юліана II.

Цілі сторін

Відразу після приходу до влади Юліан розпочинає активну підготовку до походу проти Персії. Запланована експедиція з військово-стратегічної точки зору являла собою, незважаючи на всю її зовнішню агресивність, захід оборонного характеру. Задумане Юліаном вторгнення в Персію було запобіжним ударом, метою якого було на тривалий час убезпечити східні кордони Римської імперії від руйнівних перських набігів. Таким чином, перська експедиція Юліана Відступника була спробою переходу Риму на східному (перському) напрямку від пасивної оборони до активної.

Плани Юліана були надзвичайно амбітними: свої наміри він виклав у 362 р. у листі до св. Василія Великого, де зазначив, що хоче «поставити на коліна» Шапура II, обкласти податками і даниною населення Перської держави, та пограбувати «поселення індусів та сарацинів». Не менш амбітні загарбницькі плани виношував і шаханшах Шапур II Великий, який хотів захопити Месопотамію, Вірменію, і відсунути західні кордони Ірану аж до річки Стримон та Македонії на Балканах.

Важливу роль в організації Юліаном вторгнення на перську територію зіграли і суб'єктивні причини, а саме — честолюбство імператора. Як описує Юлінана Амміан Марцеллін: " Юліана з'їдає жага битви з двох причин: по-перше, тому що він не виносив взагалі спокою і марив бойовими сигналами і битвами, по-друге, тому що … він горів бажанням приєднати до своїх славних військових відзнак титул Парфянского "

Похід Юліана Відступника проти Персії був покликаний вирішити і зовнішньоекономічні завдання: в разі його успішного завершення імперія розраховувала взяти під свій контроль трансєвразійські торгові шляхи на їх Передньоазійському відрізку, боротьба за які взагалі була одним з ключових факторів в протистоянні Риму і його східних сусідів.

Як одна з основних цілей Юліана радянськими істориками середини XX століття висувалося також його прагнення шляхом переможної війни знизити напруження класової боротьби в пізньоримському суспільстві і зміцнити свої позиції.

Підготовка вторгнення Згідно з планом кампанії, розробленим в ставці Юліана, до весни 363 року підрозділи римської армії зосередилися в різних пунктах уздовж східного кордону, чекаючи підходу головних сил на чолі з Юліаном.

Дії римлян мало підтримувати вірменське військо на чолі з царем Аршаком II, який отримав наказ зосередити сили на кордоні Персії та чекати подальших вказівок Юліана. На з'єднання з Аршаком передбачалося направити 30-тисячний загін римлян під командуванням Прокопія і Себастіана. Завданням цього об'єднаного угруповання був захист північної ділянки римсько-перської кордону з метою недопущення раптового переходу персів через Тигр. Крім того, передбачалася можливість повної свободи дій римсько-вірменського війська на території перської Мідії, а також (в разі необхідності) його з'єднання з основними силами Юліана.

Дії сухопутних сил повинен був підтримувати численний — більше 1000 одиниць — флот, який, згідно з розробленим планом, повинен був слідувати паралельно армії по Євфрату і постачати її всім необхідним, а також здійснювати бойову підтримку. Крім того, в створювану річкову флотилію входили спеціальні судна для наведення переправ.

Хід експедиції

І етап (від виступу з Антіохії до облоги Ктесифона) Армія Юліана виступила з Антіохії 5 березня 363 року і незабаром, з'єднавшись з іншими частинами, перейшла Євфрат. 27 березня Юліан був уже в Каллінікомі (нині — місто Ракка в Сирії).

Вийшовши з Каллініка, армія Юліана почала рух на південь, вздовж лівого берега Євфрату; по шляху проходження імператор прийняв посольство місцевих арабських вождів, які надали йому загони для виконання допоміжних функцій Одночасно прибув і римський флот, що складався з 1000 вантажних і 50 військових судів, а також 50 кораблів, пристосованих для наведення переправ — всього більше ніж 1100 одиниць. Відомості Аммиіана дещо розходяться з даними Зосима: за його даними, у Юліана було 600 дерев'яних і 50 бойових кораблів, 500 — для будівництва переправ, і безліч інших, які везли продовольство і облогові пристосування, суден разом, таким чином, — більш 1150 кораблів.

Тепер уже в супроводі флоту Юліан продовжив рух вздовж Євфрату, пройшовши повз міст Керкусій, Зайти і Дара. На початку квітня армія римлян переправилася через річку Аборе (суч. Хабур), ліву притока Євфрату, після чого наведені мости за наказом Юліана були спалені, щоб ніхто з римлян не думав про повернення назад. Далі починалися перські володіння, і війська, прийнявши бойовий порядок, стали просуватися вперед більш обережно. Колона римлян розтягнулася на 10 миль, тобто майже на 15 км. Попереду і з флангів колону супроводжував загін легкої кавалерії чисельністю 1500 вершників, що забезпечували бойову охорону основних сил римлян. Флот слідував по річці паралельно армії.

В середині квітня римляни зустріли першу ворожу фортецю — Анафу, що розташовувалася на острові посеред Євфрату. Її гарнізон, піддавшись на вмовляння і обіцянки сасанідського царевича Ормізда, який знаходився в римській армії погодився добровільно здатися. Командиру гарнізону — персові по імені Пузей — було присвоєно звання трибуна; населення вивезли до Сирії, а саме місто було спалене. Після цього армія Юліана продовжила рух вперед, знищуючи все на своєму шляху. Наступними перськими фортецями на шляху Юліана були Тілута і Ахайяхала. Обидві вони розташовувалися на скелястих островах посеред Євфрату, але, на відміну від Анафи, їх захисники не побажали здатися негайно, а заявили, що якщо римляни, просуваючись вперед, займуть внутрішні області Перського царства, то тоді і вони перейдуть на сторону переможця. Юліан, намагаючись уникнути даремних втрат, рушив далі, пройшовши місцевість під назвою Бараксмальха і місто Діакіру.

Ще через кілька днів відбулася перша сутичка між військами Юліана і персько-арабським загоном, в результаті якої противники римлян відступили. Незабаром римляни підійшли до потужної перської фортеці Пірісаборе. Після кількох днів облоги гарнізон Пірісабори, в руках якого залишилася лише цитадель, вирішив почати переговори про здачу; в результаті 2500 персів на чолі з начальником гарнізону Мамерсідом, отримавши гарантії особистої безпеки, здалися, а сама Пірісабора була розграбована і потім спалена. Весь цей час перси невпинно турбували римське військо раптовими нападами і обстрілами, часто застаючи римлян зненацька Юліан одного разу був змушений навіть застосувати децимації, щоб таким шляхом змусити своїх воїнів бути більш пильними і обережними.

Учасник цих подій Амміан Марцеллін з неприхованою гордістю і задоволенням повідомляє про жорстокість, з якою римляни розправлялися з населенням взятої фортеці:«Разгневанные победители рубили всех, не различая ни пола, ни возраста; некоторые жители в страхе перед неминуемой гибелью, под угрозой огня с одной стороны и меча — с другой, оплакав свой конец, сами бросались вниз со стен… Так большой и многолюдный город, взятый мощной храбростью римлян, превращен был в прах и развалины. После этого славного дела мы прошли по непрерывному ряду мостов…»З усього гарнізону під час штурму фортеці вціліло лише 80 чоловік на чолі зі своїм командиром Набдатом; взятим у полон персам було дароване життя

Після взяття і знищення Майозамальхи римська армія продовжила рух далі на південь, постійно відбиваючи несподівані напади перської кавалерії і втрачаючи при цьому достатньо велику кількість людських та матеріальних ресурсів. Досягнувши Кохи (Селевкії), римляни провели під її стінами два дня з метою відпочинку. Потім римська армія підійшла до пересохлого Каналу Траяна, проритому ще імператором Траяном під час його походу проти Парфії (і відремонтований згодом Септимієм Севером, через який не міг пройти флот, тому в канал була пущена вода, і військо, спорудивши за допомогою кораблів наплавні мости, рушило до Ктесифона, який розміщувався неподалік

Незабаром римська армія вже стояла біля воріт перської столиці.

II етап (від бою під Ктесифоном до початку відступу)