Като́лицька це́рква в Білору́сі — друга християнська конфесія Білорусі. Складова всесвітньої Католицької церкви, яку очолює на Землі римський папа. Керується конференцією єпископів. Існувало 4 діоцезій, які об'єднували церковних парафій. Кількість священиків — (з них представники секулярного духовенства — , члени чернечих організацій — ), постійних дияконів — , монахів — , монахинь — .
Станом на 31 квітня 2013 року в країні налічувалося 4 дієцезії, до яких входила 621 парафія та більше 450 католицьких храмів. У парафіях працювало 407 священників, з яких 168 (41 %) — іноземні громадяни (у тому числі 161 з Польщі). Також діяли дві вищі духовні семінарії у Гродно і Пінську (Берестейська область) та катехитична колегія у Барановичах (Берестейська обл.). Окрім цього існувала одна римо-католицька митрополія.
Католицьке духовенство у країні представлене 6 єпископами та 450 священиками. Загальна кількість католиків римського обряду — 1,4 млн, а візантійського — біля 3 тис. осіб, що складає 15 % населення країни. Найбільше вірян проживає на заході країни (передусім у Гродненській області, де вони становлять більше 60 % місцевого населення), хоча католицькі общини існують по всій території Білорусі.
Історія
Раннє Середньовіччя Появу християнства у цих місцях дослідники пов'язують з варягами, котрі налагодили торговий шлях «із варягів у греки». Імовірно, наприкінці IX століття з'явився ще один шлях, завдяки якому християнство дісталося білоруських земель — з Великої Моравії. У 992 році християнство було введено на території Білорусі у своїй початковій формі, — ще до офіційного поділу на православ'я та католицтво. Західнохристиянські настрої також проникали сюди завдяки місіонерам, торговим та економічним зв'язкам з західноєвропейськими країнами.
Початок поширення християнства латинського зразка іноді відносять до межі X—XI століть.Алесь Жлутка. Пункціры вялікага шляху Згідно з дослідженнями білоруського історика Андрія Котлярчука, хрещення білоруських земель відбулося у 986 році місіонером Торвальдом Мандрівником, уродженцем Ісландії та «повноважним представником Візантії до руських князів у країнах Східної Балтики». У 986 році він прибув до Полоцька (разом з помічником Стевніром Таргельсоном) і заснував храм та монастир св. Йоана Хрестителя «недалеко від місця під горою під назвою Дрофн».
Зокрема у «Сазі про хрещення» (д.-сканд.: Kristni saga), яка описує події приблизно 1000 року, розповідається про подорож Торвальда, який свого часу приніс християнство до Ісландії, в Єрусалим та Константинополь. На зворотньому шляху Торвальд опинився у Полоцьких землях, де незабаром помер та був похований при храмі св. Йоана Хрестителя. В іншій скандинавській сазі також розповідається про те, що Торвальд заснував при храмі монастир, де й помер.
У 1005 році місцевий князь Святополк заснував у Турові храм за латинським обрядом.
На заході Білорусі християнство проповідував Бруно Кверфуртський, вбитий у 1009 році язичниками «на межі Литви і Русі». Але водночас з цим приблизно у 1010-13 роках до Турова прибула місія колобжегського єпископа Райнберна, запрошеного князем Святополком, який був одружений з дочкою польського короля Болеслава І. Дипломатичної підтримки у Папи Григорія VII шукав вигнаний у 1068 році великий князь київський і князь турівський Ізяслав Ярославич, а згодом його син Ярополк 17 квітня 1075 року отримав від Григорія VII буллу на велике княжіння у Києві (події 1075 року зображені у мініатюрах Трірського псалтиря).
Розбрат між Римською та Константинопольською церквами у XI-XII ст. істотно не вплинув на ситуацію на білоруських землях. Зокрема, коли ксьондз Мейнард, який прибув з Бременської дієцезії, у 1186 році попросив дозволу на проповідування християнства серед лівів у полоцького князя Володимира, останній не лише дозволив це, а й обдарував Мейнарда коштовними подарунками.
Заснована на початку XIII ст. Ризька дієцезія здійснювала великий вплив на релігійні стосунки у регіоні. У 1240-60-х роках (або навіть раніше) у полоцьких володіннях вже існували дві дієцезії, підпорядковані з 1255 року митрополичій кафедрі у Ризі: Руське єпископство у Полоцьку та Селонське — у залежній від Полоцьку Селонській землі.
Велике Князівство Литовське У 1250-х роках відбулося перше призначення римо-католицького єпископа на білоруських землях після того, як великий князь Литовський Міндовг прийняв хрещення за католицьким обрядом та королівську корону. Разом з ним хрестилися його дружина Морта та 600 підданих. Новоствореному королівству надавався привілей на підпорядкування єпископства безпосередньо Папі. Межі єпископства відповідали державним кордонам Великого Князівства Литовського, а єпископами призначили та Християна. При Міндовгу було створено інші єпископські кафедри та збудовано декілька костелів, також вступили в силу закони домініканців і францисканців. Але на початку 1260-х років дієцезія припинила своє існування, а єпископ Християн від'їхав до Німеччини. До 1387 року ВКЛ не мало територіальної організації Римо-католицької церкви.
У 1320-х роках німецькі домініканці та францисканці мали по монастирю у Вільні і Новогрудку. Католицькі ченці були при дворах великих князів Вітеня та Гедиміна. У 1360-х роках католицтво прийняв син великого князя Кейстута Товтивіл.
Католицизм почав активно поширюватися у ВКЛ завдяки великому князю Литовському Ягайлу. У 1386 році, згідно з угодою, укладеною з Польщею, він охрестився за католицьким обрядом і прийняв ім'я Владислава, ставши таким чином королем Польщі. Окрім того, у католицтві були передусім охрещені язичники зі знаті Жемайтії та Аукштайтії (зараз Литовська Республіка) і для католиків почали надаватися привілеї. З часом більша частина знаті (шляхти) прийняла католицтво, тоді як більшість простого населення лишилось православним.
Згодом було засновано 7 парафій (у тому числі у Вільні, , Гайні та Креві). У 1387 році було засновано Віленську дієцезію, яку наступного року затвердив Папа. Територія єпископства охоплювала балтійські та велику частину білоруських земель окрім південно-східних з Брестом та Пінськом, які входили до складу Володимирської дієцезії з центром у Володимирі-Волинському. У першій чверті XV століття Віленське та Жемайтійське єпископства (утворене 1417 року) були підпорядковані гнезненському архієпископу у Польщі, а Володимирське єпископство у 1425 році об'єдналося з Луцьким. З 1613 року на східних землях існувало Смоленське єпископство (канонічне у 1636—1798 рр.). До 1430 року виникло ще 20 парафій: у 1772 році у Віленській дієцезії їх було 429, а філіальних костелів та публічних каплиць — 192. Головним патроном Віленського єпископства проголосили святого княжича Казимира.
Наприкінці XV—XVI ст. Католицька церква на території Білорусі переживала кризу і частково втратила свої позиції у період Реформації. Для подолання кризи було проведено церковну реформу, яка зародилась у чернечому товаристві, була підтримана Ватиканом і санкціонована Тридентським собором. Найбільше уваги приділялося питанням підвищення рівня освіченості священиків та дисципліни. У парафіях ксьондзи мали вести метричні книги, організовувати паломництва, створювати католицькі братства, шпиталі, початкові школи та бібліотеки. У 1596 році було укладено Берестейську унію. Після цієї події, а також після розширення привілеїв для католиків та появі у Речі Посполитій єзуїтів, кількість навернутих до католицтва збільшилась. Єзуїти організовували школи, які давали якісну освіту для дітей усіх конфесій. У Великому князівстві Литовському єзуїти також вдавалися до місіонерської діяльності (переважно серед магнатів і шляхти), організовували публічні виступи, диспути та різні театральні вистави.Іванова Л. Рэлігійнае і культурнае жыццё // Гісторыя Беларусі: у 6 тт. Т. 3.: Беларусь у часы Рэчы Паспалітай (XVII—XVIII стст.). — : Экоперспектива, 2004. — С. 45-46..
На білоруських землях головну роль у поширенні католицтва відігравали чернечі ордени. Орденських священиків було більше, аніж дієцезійних; також вони представляли усі групи чернечих організацій. У 1772 році на території Білорусі діяли монастирі 27 орденів (19 чоловічих і 8 жіночих), а найбільше ченців було у жебрацьких орденах (августинці, цистерціанці, домініканці, кармеліти, францисканці). У XVI—XVIII ст. з'явилися нові ордени: боніфратри, єзуїти, маріани, місіонери, піари, тринітарії тощо. Більшість монастирів знаходилася у містах. Також діяло близько 150 уніатських базиліанських монастирів та близько 160 католицьких. Визначним осередком чернечого життя було Вільно, яке у 1772 році посідало перше місце у Речі Посполитій за кількістю орденських священиків (774 особи) і третє — за кількістю монастирів (22). Наприкінці XVIII ст. близько 80 % населення Білорусі були уніатами і близько 15 % — католиками.
Діяльність Римо-католицької церкви на території Білорусі поширювала вплив традицій західної Європи і залишила помітний слід у історії та культурі країни: сприяла розвитку навчальних установ та книгодрукування, формуванню наукових кадрів. У галузі мистецтва вона принесла культуру бароко, розвивала традицію шкільних театрів, григоріанських співів, вокально-інструментальної музики. З ченців походили й такі науковці та діячі культури, як Францішек Богомолець, Ян Хризостом Богомолець, , Альберт Коялович, Зігмунт Лауксмін, , , Мартин Почобут-Одляницький, Мацей Сарбевський, Єронім Стройновський, Станіслав Шадурський, Станіслав Боніфацій Юндзіл та інші.
Російська імперія Після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році до Російської імперії відійшла територія, на якій проживало близько 100 тисяч римо-католиків. 22 листопада 1773 року російська імператриця Катерина II без узгодження з Римом створила Білоруську дієцезію з центром у Могильові, поставивши на її чолі єпископа Станіслава Богуша-Сестренцевича. Цій дієцезії підкорялися усі парафії Російської імперії. У результаті довгострокових перемовин зі Святим Престолом замість Білоруської дієцезії 17 січня 1783 року була створена Могильовська архідієцезія, затверджена буллою Папи Пія VI від 15 квітня 1783 року.
Станом на 1791 рік на території Великого князівства Литовського (без східних районів, включених до складу Російської імперії) католики латинського обряду становили 38 % населення, а греко-католики (католики грецького обряду) — ще 39 %. Найбільше римо-католицьких парафій знаходилось у повітах (за новим адміністративним поділом): Ошмянському (62), Гродненському (49), Брестському (40), Новогрудському (29), Лідському (24) та Мінському (20), а найменше — у Мозирському (2), Річицькому (2) та Пінському (3).Марозава С. Рэлігійнае становішча // Гісторыя Беларусі: у 6 тт. Т. 3.: Беларусь у часы Рэчы Паспалітай (XVII—XVIII стст.). — : Экоперспектива, 2004. — С. 302—304.
Після третього поділу Речі Посполитої у 1795—1798 рр. замість скасованої Віленської діяла Інфляндська дієцезія з центром у Вільні. У 1798 році Віленську дієцезію було відновлено; до її юрисдикції входили західні білоруські землі. У 1795—1798 рр. здійснювалася спроба створення Пінської дієцезії, згодом скасованої папським нунцієм як неканонічно утвореної; 1798 року було створено . Загалом станом на 1798 рік у Російській імперії було 6 римо-католицьких дієцезій, три з яких — Віленська, Могильовська та Мінська — охоплювали територію Білорусі. Уряд Російської імперії не визнав розпуску ордену єзуїтів у 1773 році, тому колегіуми в Полоцьку, Могильові, Мстиславлі та Орші продовжували працювати.Марозава С. Рэлігійнае становішча // Гісторыя Беларусі: у 6 тт. Т. 3.: Беларусь у часы Рэчы Паспалітай (XVII—XVIII стст.). — : Экоперспектива, 2004. — С. 308—309.