Бабухі́в — село в Україні, у Рогатинській міській територіальній громаді Івано-Франківського району Івано-Франківської області. Населення Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська113999.47%російська40.35%білоруська10.09%інші/не вказали10.09%Усього1145100%
Географія
Село Бабухів розмістилося на правому березі річки Гнила Липа на відстані 5 кілометрів на південь міста Рогатина. Через село проходить автомагістраль Львів-Рогатин-Галич-Івано-Франківськ. У селі струмок Бабухів впадає у річку Гнилу Липу.
Відомі люди
Народилися Андрій Чепіль (1994—2023) — український громадський активіст, музикант, мультиінструменталіст, пластун, військовослужбовець.
Померли Андрій Радьо (1909 —1967) — греко-католицький священник, капелан УПА.
Історія
Усні перекази Перша згадка про село Бабухів прилягає на 3 січня 1441 року у книгах галицького суду. Про походження назви села є декілька легенд. Одна з них, що зберігалася в пам'яті людей, походить від слів «баби ховалися». А ховалися нібито в комишах під час набігів татар.
Достовірною легендою про походження назви села є те, що вона є присвійно-прикметниковою формою з суфіксом — ов, Бабухов, утвореною від особового імені Бабух. Існування такого Імені засвідчено писемними пам'ятками. Так, мабуть, називався засновник або власник поселення. Не виключена можливість, що це ім'я якимось чином пов'язане із відомим божеством. А. Шнайдер виводить назву села з назви потоку.
Люди села зберегли пам'ять про те, що перші хати були збудовані під Збіркою, так називається південна частина села над потоком. На північ від поселення на горбі, що зветься Байковою горою, був монастир. Про це засвідчують знахідки. Під час забудови даної території було знайдено хрест з розп'яттям Ісуса Христа і захоронення монахів. За декілька десятків метрів на північний захід від монастиря був цвинтар. Зараз там глинища, звідки люди беруть глину. У верхній частині глинищ можна побачити ями для захоронення померлих. Такі відомості дав старожил Микола Скибак. Доля монастиря невідома. Напевно, він був зруйнований татарами, які весь час нападали на нашу землю.
У часи польського панування в Україні в селі поселився пан, заснував фільварок на території, де зараз розміщена тваринницька ферма селянської спілки «Бабухівська»… І забрав всі поля, де граничать від села Вербилівці, Путятинці, поза ріку до села Лучинці, ген аж на південь до села Обельниці. Дальше від Обельниць на захід село Конюшки, ген на захід ще село Явче, поля якого граничуть з Радванівкою, Городькови і аж до Залужжя… (Із записів старожила Андрія Гоя).
Частина села, що розміщена на захід автомагістралі, почала швидко заселятися, бо вона була придатна до будови і там була добра родюча земля. У другій половині XIX ст. селяни почали осушувати і східну частину, щоб там оселитись. Вони викопали і пустили річку Гнила Липа більше на схід прямішим руслом. Ще до сьогодні видно старе русло річки, а вулиця, що проходить попри старе русло, називається Кривулею.
Із брошури «Матеріали до історії міст і сіл Рогатинщини», виданої 1991 року відділом народної освіти райвиконкому, є деякі дані про село.
"Інвентар Бабухова записано в Галицькі громадські акти 4 березня 1717 року. В ньому опис двору. На краю села-винниця, у ній 2 котли для куріння горілки, третій випний і всяке броварне начиння. Біля гостинця-корчма «хворосту, недобра». Млин на один камінь, другий млин пустий, бо сакси на переправу розідрали".
підданих у Бабухові 35 чвертланових господарств, з них 19 тяглових, що тримали по 2-4 воли, 1-2 коней і робили панщини 4 дні зимою, 2-3 дні літом, платили чинш 2 зл. в рік, 8-18 мочок зерна, цю категорію господарства представляли статечні ґазди: Іван Балацко, Гриць Жигун, Василь Федоришин, Федь Романів і інші.
«16 піших господарств робили по 2 дні літом і 1 зимою, але не давали чиншів. Дронь Лисий, Іван Драгун, Грицько Кравець, Федь Худелик зимою і літом працювали по одному дню в тиждень. Податок від рогатої худоби на користь двору платили однаковий-від вола і корови –1зл., від коня-1зл.,15гр., від ялівки-15гр.»
1848 скасовано панщину в Галичині. На честь події бабухівські селяни поставили кам'яний Хрест біля гостинця в центрі села. На ньому викарбувані слова, коли була скасована панщина і коли було встановлено цей пам'ятник. За більшовицьких часів пам'ятник руйнували, ламали. Тільки 1991 за церковні гроші встановлено новий хрест, довкола нього зроблено загороду. Старі люди розповідають, що чули розповіді очевидців встановлення цього пам'ятника, що глибоко під ним закопані кріпацькі кайдани, віз документи, зібрані з селян, пов'язані із кріпацькою неволею. Так хоронили ненависне кріпацтво галицькі селяни.
З початком першої світової війни, молоді хлопці вступають до лав січових стрільців. Багато хлопців із села пішли у січові стрільці. Це Богда Василь, Височанський Федір, Балацький Петро, Гриців Федір, Галушка Микола, Гелемий Іван, Гелемий Іван, Гелемий Іван, Галушка Іван, Галушка Федір, Гриців Степан, Богда Іван, Гой Микола, Зарейко Микола, Івасик Степан, Копцюх Іван, Копцюх Дмитро, Копцюх Гаврило, Матвій Онуфрій, Пилипів Федір, Пархуць Яків, Поперека Тимофій, Скробач Микола, Співак Іван, Сас Федір, Сас Андрій (хорунжий), Скробач Федір, Співак Петро, Скробач Іван, Сас Василь, Сас Микола, Снігур Степан, Троянівський Онуфрій, Хариш Іван, Поперека Михайло, Пилипів Петро, Богдан Петро Антонович, Іванців Петро Степанович. Всього 39 чоловік.
Деякі — Балицький Петро, Поперека Тимофій і Снігур Степан — дожили до глибокої старості. Щойно помер Балицький Петро Гаврилович. Це був майстер «золоті руки». без нього не покрилась ні одна хата в селі. Своїми руками він змайстрував з дерева олійню. З навколишніх сіл приїжджали люди били олій. А ступка, щоб зопіхати пшеницю на кутю, придатна ще й сьогодні, хоч майстер вже спочиває вічним сном. Це була дуже мудра людина. До останніх днів свого життя в нього збереглася добра пам'ять. В останні роки до нього приїжджали багато вчених людей. Одні за спогадами про ті давні стрілецькі події, інші, щоб записати давні пісні, колядки, гаївки яких старенький знав безліч. Заходили до нього вчителі та діти місцевої школи, бо вже дуже цікаво вмів розповідати Балицький. Побував у нього і наш галицький письменник шановний пан Роман Коритко, записав спогади у старого січового стрільця, які були опубліковані в журналі «Літопис Червоної калини» ч. 1-1991 р.
"Коли позаду прожите життя і фізична неміч усе більше сковує тіло, а розум і пам'ять залишаються свідомими, людина переважно віддається спогадам…
Донедавна своє минуле я згадував лише в думках. А якщо розповідав дещо, то тільки рідним і близьким. Такі були часи. І не вірилося, що вони можуть змінитися. І раптом сталося чудо!… До мене почали приїжджати представники районної влади, активісти організації «Меморіал» кореспонденти. Приходять й односельці, діти словом усі, хто цікавиться Історією Січових стрільців. І мої, колись безмовні спомини зазвучали уголос. А розповісти є про що. Бо так склалася моя доля. Я чимало пережив, багато, багато бачив, не раз дивився смерті у вічі. Повірте, ще й сьогодні хвилює моє серце «ота слава стрілецька»…
Не знаю, чим керувався тоді я, сімнадцятирічний юнак, який за власним бажанням пішов боротися за волю України. Чи почуттям обов'язку? Чи пробудженням свідомості? Чи спалахом молодечого романтизму? Чи потягом до незвичайних пригод? Чи бажанням прославитись? Мабуть, усім тим, що я перечислив. Правда, його можна назвати коротше: почуття національного патріотизму. Так як би там не було, у березні далекого 1916 року я і три мої товариші, такі ж безвусі сільські хлопці, Василь Богда, Юкро Височанський та Микола Галушка потайки від родичів записалися до Січових Стрільців.
Легко сказати «записалися»… Записатися можна будь-куди, тільки не на війну. Поштовхом до прийняття нашого рішення послужив приїзд у відпустку, чи як тоді казали, на «урльоп» чотирьох наших односельчан героїв битви на горі Маківці Онуфрія Матвіїва, Микола Зарейка, Федора Гриціва і Степана Івасика. Цій четвірці з нашого села першими пощастило влитися в ряди Січових Стрільців ще під час відомого серпневого відбору у місті Стрию 1914 року.
І ось, овіяні славою кривавого бою, у якому зуміли проявити себе за що були відзначені командування, січовики приїхали у рідне село. Боже мій, що тоді творилося! За стрільцями натовпом бігла дітвора, їм посміхалися всі сільські дівчата, поважні ґазди при зустрічі першими знімали капелюхи. Ну, а такі як я заздрили… Вагань не було жодних. Змовившись, ми з товаришами смерком, щоб хтось не запримітив і не доніс батькам, таємно зібралися на околиці села і полями і лісами подалися пішки у Свистільники, де знаходилася «Стрілецька кадра». Село Свистільники лежить у трикутнику між Рогатином, Бережанами і Бурштином. Йти довелося кілометрів з дванадцять.
Після прискіпливої медичної комісії, члени якої чомусь дуже довго між собою сперечалися, нас нарешті було визнано гідними до військової служби. Ми наївно сподівалися, що негайно одержимо зброю, уніформу і підемо в бій. Тим паче, що лінія фронту проходила зовсім близько, на території Берижанського повіту і яким було наше розчарування, коли нас чотирьох добровольців відправили на вишкіл у сусіднє село Нижню Липицю. Довго там ми не пробули. З огляду на те, що близько проходив фронт, кадру переправили у село Черче, а вже звідти-аж у Розвадів, що біля Миколаєва на Львівщині. Спати приходилось на глиняній, застеленій соломою долівці. В хаті було холодно, і ми не раз з гумором згадували теплу мамину перину, жартували над побутом «бравих вояків». Але жодного разу ніхто не покаявся, не пошкодував, що зробив необачно, вступивши до Січових Стрільців.
Тільки через рік, у лютому 1917 року мене з товаришами було зачислено до піхоти сотні і відправлено на російський фронт. Бойове хрещення відбулося біля села Куропатники на Тернопільщині. Саме село знаходилося в руках росіян, наші позиції тягнулися узліссям напроти Куропатник аж до села Баранівки, що межує з Конюхами. Лінія фронту проходила через річку Ценівку, яка тече оболонею попри Куропатники. Всього нас налічувалося чотири сотні, які, у свою чергу об'єдналися в курінь. З командирів пам'ятаю сотника Василя Дідушка і Четаря Івана Цяпку.
Три місяці ми просиділи в окопах. Якщо перші дні були насичені боями, стріляниною, частими сутичками, які не раз переростали в рукопашні бої, то потім раптом настала тиша. Правда, інколи артилерія та скоростріли нагадували, що ми на фронті. І все ж на російському боці творилося щось незрозуміле. Вечорами звідти доносилися українські пісні. Незабаром ми дізналися, що нам протистоїть військова частина, яка майже повністю складається з українців. Ми зрозуміли, що твориться абсурдна несправедливість, що українці змушені вбивати.
Причина затишшя на фронті, як виявилося пізніше, крилася в тому, що в Росії відбулася революція і було скинуто царя. Почалося братання. Особливо тепло воно проходило під час релігійних свят. Запам'ятався мені солдат з російської армії, українець за національністю, на імення Петро. Він дуже любив співати українські народні пісні. Щоразу при зустрічі Петро говорив, що Велика Україна і Галичина — землі єдиного українського народу, який століттями змушений терпіти чуже ярмо. Закликав нас скинути свого цісаря, як це вже відбулося в Росії, і братися за будову самостійної держави. Петро вірив, що на обломках двох Імперій-Російської і Австрійської-створиться незалежна Україна. Від Петра ми вперше чули, що в Києві організовувалася Центральна Рада, яка починає формувати національну армію.
Одна така зустріч під час Великодніх свят закінчилася трагічно. Коли січовики і наддніпрянці, зійшовши у видолинку, вітали одні одних зі святом, провокатор з російського боку відкрив кулеметний вогонь. Загинуло кілька чоловік з обох сторін.