Новохо́ртиця — село в Україні, у Софіївській селищній громаді Криворізького району Дніпропетровської області.
Населення — 97 мешканців.
Село Ной-Хортиця засноване у 1872 р., коли колонія Хортиця започаткувала дочірню колонію Баратов (до складу входили села Ной-Хортиця (сьогодні Новохортиця) та Гнаденталь (сьогодні Маяк)). Більшість колоністів прибули на нові землі із села Хортиця, назвавши нове село іменем свого попереднього поселення. Ной-Хортиця була запланована у традиційний менонітський спосіб: головна вулиця із садибами по її обидва боки. Подвір’я з одного боку виходили до струмка. З південного боку струмка селяни збудували греблю, що забезпечувало їм можливість накопичувати воду. Спочатку у селі було утворено 36 господарств, кожне з яких розташовувалося на 50 десятинах землі.
Окрім головної, село мало й бічну вулицю, що проходила неподалік від центру села. На ній, у місці перетину головної вулиці, розмістилися церква, школа та сільський магазин. По інший бік від струмка жили безземельні мешканці Ной-Хортиці. Школа у селі почала діяти з 1873 р. У 1890 р. її будівлю значно розширили. Богослужіння спочатку відправляли у приватних будинках та стодолах, аж поки у 1908 р. не збудували нової споруди церкви. Вона діяла до 1929 р., коли влада зробила в ній школу. У селі працював вітряний млин та магазин. У 80-х роках ХІХ ст. Генріх Дік збудував у Ной-Хортиці новий потужний паровий млин. Наступний подібний млин звів Петер Ремпель. Обидва млини були побудовані з каменю.
У 1898 р. населення Ной-Хортиці налічувало 390 осіб, а у 1918 р. зменшилося до 300. Загальна площа сільських угідь становила 1 895 десятин. Після 1928 р. усю землю конфіскували та націоналізували. Тут був організований колгосп «Надія». Сьогодні село називається Новохортиця. Збереглося лише кілька менонітських споруд. Нагробки старого менонітського цвинтаря використані новими господарями під будівництво фундаментів. Однак не всі. Ідентифіковано кілька нагробних плит, на яких можна прочитати прізвища.
Перші роки поселення План розвитку передбачав заснування села в долині струмка. Ной-Хортиця складалася з тридцяти шести «нових» фермерів.
На кожного селянина мало припадати 50 десятин, решта 94 десятини відводилася як запас землі для створення майбутніх дочірніх колоній. До Новохортиці здебільшого переселилися селяни з Хортиці. Заявка для тих, хто бажав переселитися в майбутню дочірню колонію, передбачала початковий внесок або депозит.
Існує згадка, що Якоб Епп, чоловік з обмеженими фінансовими можливостями, хвилювався, чи вистачить його вкладу. 1 листопада 1871 року всі майбутні поселенці зібралися для жеребкування місця розташування садиб і внесення початкового внеску за землю. Після цього мешканці обирали старосту свого села.
Дітріх Тіссен став першим старостою Ной-Хортиці. Додатково було обрано трьох чоловіків, які допомагали землеміру Пітеру Регієру встановлювати межі села між іншими населеними пунктами, а також між садибами мешканців. Межі між володіннями розмічали одноборозним плугом.
У березні 1872 року потенційні поселенці зі своїм майном почали переїжджати у будинки. Вони почали орати, сіяти, випасати худобу, заготовляти корм і опалювальний матеріал на зиму, зводити будівлі. Деякі поселенці будували тимчасові будинки (землянки), які наполовину закопували в землю, щоб було тепло взимку.
На першу зиму частина поселенців була змушена переїхати у Кам’янку (єврейське село), щоб діти могли продовжити навчання. Але все-таки завдяки тому що, будівельна програма Ной-Хортиця була досить просунутою, більшість перших переселенців залишилися на місці у першу зиму. Навесні поселенці інспектували ґрунт на предмет однорідності й оглядали поля, готуючись до посіву. Дещо відчувалися труднощі з пошуком питної води: лише одна десята частина криниць мала воду, придатну для худоби. Кращу воду знайшли відразу за селом.Земля між струмком і головною вулицею мала ґрунти з високим вмістом солі, що впливало на ріст садів і городів. У деяких районах були ґрунти з таким високим вмістом солі, що навіть стійкі до солі рослини не могли вижити. Здавалося, що земельні інспектори, які вибирали місце для села, можливо, не знали про засоленість ґрунтів і вплив на ріст і продуктивність рослин.
У перші роки оброблялися лише невеликі поля. Їх засівали вручну, восени урожай косили ручною косою, зв’язували в снопи, а потім молотили важким рифленим каменем на току біля хліва.
Шкільне навчання та церковні служби в початковий період проводилися в домівках. Було створено Менонітську церкву Ной-Хортиці й обрано місцевого лідера. Хрещення та причастя відслужив ельтестер (старійшина) із колонії Хортиця. Деякі з поселенців були пасторами (наприклад, Якоб
Паеткау, Антон Зудерман і Ґергард Енс у Ной-Хортиці).
Серед перших поселенців Ной-Хортиці: Дітріх Тіссен (перший староста), Петер Блац, Йоганн Барґен, Гайнріх Нойфельд, Йоганн Андрес, Якоб Савацький (помер 5 червня 1872, перша смерть), Даніель Янцен, Йоганн Дік, Ґергард Тіссен, Клас Тіссен, Дайтріх Браун, Якоб Нойфельд, Йоганн Вір, Пітер Каспер, Джон Вілер, Пітер Блок, Пітер Епп, Абрам Ісаак Пітер Пітерс.
Освіта Під час безладу після Першої світової війни відзначалося 50-річчя його заснування колонії. Прогрес перших 50 років був приємним. Але війна і наступна революція багато знищили, і перспективи на майбутнє були похмурими, тому що переможні комуністи були налаштовані на силову страту свого режиму.
Для прогресивних фермерів-менонітів новий порядок був кроком назад.
Освітні заклади колонії Баратов знаходилося на відносно високому рівні. У кожному селі працювало по два добре підготовлених учителя; їх гідно підтримали батьки вихованців. Відвідуваність була задовільною.
У Гнаденталі деякий час була також середня школа зі спеціальним учителем. Школа призначалася для хлопців, які бажали підготуватися до вищих шкіл. Ті, хто продовжив навчання, відвідували Центральну школу в Хортиціі. Особливу увагу приділяли релігійному навчанню, а також викладали історію менонітів. Термін тривав вісім-дев'ять місяців, а курс - вісім-дев'ять років. Після закінчення курсу навчання учні були екзаменовані з предметів, які вони вивчали, як з російської мови, так і з німецької мови та з релігії. Тим, хто склав, видавали два сертифікати; один для німецької мови та релігії був виданий керівниками громади та вчителем. Для покращення викладання вчителі менонітських сіл збиралися на конференцію приблизно раз на місяць в одній зі шкіл.
Оскільки комунізм ставив за мету винищити релігію, а селяни-меноніти виступали проти примусової колективізації, значна частина поселення Баратів емігрувала до Канади в 1923 році, де вони знайшли хороший дім.
Ті, хто залишився, зазнали багато страждань. Багато, особливо заможніші фермери, загинули у вигнанні, а церковне життя було жорстоко перешкоджено. У 1929 році тисячі менонітів втекли на еміграцію через Москву; серед яких були і баратівські переселенці. Немає чітких цифр щодо тих, хто прибув до Парагваю та Канади.
Менонітська церква Менонітська церква в Ной-Хортиці (Ново-Хортиця) була організована в 1872 році в поселенні менонітів Баратов, як дочірня церква менонітів Хортиці. Коли в 1874 році по сусідству було засновано поселення Шляхтин, його села також увійшли до складу менонітської церкви Ной-Хортица.
У 1905 році кількість членів складала 1045 осіб, а загальна кількість населення становила 2569 осіб. Якоб Петкау служив старійшиною збору в 1910-1918 роках.
Його наступником на посаді старійшини став Дж. А. Ремпель 1920-1929, який був останнім старійшиною збору.
Іншими служителями з датами висвячення були Петер Классен (1890), Якоб Епп (1852), Герхард Дейк (1856), Герхард Енс I (1860), Антон Зудерманн (1870), Герхард Енс II (1870), Дітріх Епп ( 1872), Корнеліус Ремпель 1879), Якоб Классен (1900), Abr. Пеннер (1880), Генріх Дейк (1884), Клаас Вібе (1884), Аарон Варкентін (1890), Пітер Пеннер (1890), Якоб Берг (1892), Абрахам Крегер (1897), Дітріх Гьорцен (1898) і Вільгельм Савацький (1905 рік).
Конгрегація мала місця поклоніння в Ной-Хортиці та Грюнфельді (с.Зелене поле, Криворізького р-ну). Під час революції та за часів керівництва Сталіна громада сильно постраждала. У 1923 році 500 осіб із цього збору іммігрували до Канади.
Старійшина Дж. А. Ремпел був дуже активним у своїй громаді, а також представляв менонітів в уряді. Він обслуговував багато громад по всій Російські імперії. У 1925 році його делегували для участі в першій всесвітній конференції менонітів у Базелі, Швейцарія. У 1929 р. був відправлений на заслання, де й загинув у 1941 р. У 1930 р. також був засланий співслужитель Петро Функ.
Богослужіння були припинені. Під час німецької окупації (1941-1943) релігійне життя дещо пожвавилося. Старійшиною тоді був Джейкоб Фрізен, який пізніше емігрував до Канади. Церковні документи громади (за словами племінниці старця Якова Петкау) були спалені за радянської влади. Більшість членів менонітської церкви Ной-Хортица були вивезені до Німеччини разом з відступаючою німецькою армією в 1943 році. Однак лише частина з них дісталася Канади та Південної Америки, більшість була відправлена назад російською армією.
Якоб Арон Ремпель (Jakob Aron Rempel) Старійшина Яків Арон Ремпель був, мабуть, однією з найважливіших особистостей серед менонітів Російської імперії 20-го століття, як з точки зору його богословської освіти, так і за своєю неординарною особистістю та громадською діяльністю. У 1929 році був заарештований ОДПУ (Об’єднане державне політичне управління СРСР) за релігійні переконання. Наступні дванадцять років він провів на засланні та у в’язниці, аж до його страти в 1941 році.
Раннє життя: Батько та предки Ремпеля були фермерами, його батько зайнявся бізнесом, і деякий час був власником млина. Однак у 1893 році він збанкрутував і занурився в жахливу бідність. Старший син у сім’ї з 13 дітьми, Якоб був найнятий до місцевого фермера конюхом після закінчення свого навчання в сільській школі. Незважаючи на ці труднощі, Якоб самостійно вивчився і став учителем. Завдяки стипендії заможного власника млинів (Джон Тіссен, Катеринослав) він зміг шість років навчатися в Базелі. У 1912 році Ремпель повернувся до Росії і почав викладати в різних школах у Хортиці, Юзівці (Донецьк), Нікополі та Катеринославі. Він також служив проповідником менонітської церкви в Катеринославі. Навесні 1920 року Ремпель був призначений професором німецької мови в Московському університеті. Тоді ж був обраний громадою Нової Хортиці старостою. Він прийняв посаду з великим ентузіазмом і був висвячений 2 травня 1920р. Це стало початком жвавої діяльності в його місцевій конгрегації та в сусідніх громадах.