Московське військо — збройні сили (рать, військо) Великого князівства Московського й згодом Московського царства від правління Івана III до створення регулярної армії Петром I.

Попередня військова організація Велике князівство Московське було наступницею Великого князівства Володимирського, що, в свою чергу, було відпалою частиною розпалої Руської держави. Москва змінила Володимир в ролі політичного північно-східного слов'янського центру лише у другій половині XIV сторіччя. В російській історіографія прийнято розглядати початок московського (рос. русского) війська з середини XIII сторіччя, коли після монгольської навали тут зароджується Володимирське військо.

Монгольська навала призвело до регресу в економіці та військової організації Русі. Протягом другої половини XIII сторіччя монголо-татари багаторазово розорюють північно-східні руські міста, що були торгово-ремісничими центрами. З 1259 року Монгольська імперія (й потім Золота Орда) контролює Волзький торговий шлях, що зв'язував Центральну Азію з Північною Європою. Руйнується стара руська військова організація. Так піші стрілки відслідковуються тут з кінця XII сторіччя й після 1242 року припиняють згадуватися; значення лука в кінних дружинах знову зростає. До другої половини XIV сторіччя завершується почався ще в XII столітті в Південній Русі процес трансформації дружини, делившейся на старшу і молодшу, у двір князя і полк, який виставляється певним князівством. Більшість дослідників вважають міські полки не кінними феодальними ополченнями відповідних князівств, а пішими народними ополченнями відповідних міст, і простежують їх аж до XVI століття. Панує думка про те, що в Куликовській битві центр російського війська був представлений пішим народним ополченням, хоча про поділ сполучених військ на тактичні одиниці за родами зброї (військ) (як у 1185 році, наприклад, коли загальна кількість полків досягало 6 нічого не відомо, всі 5 тактичних полків формувалися з міських полків на чолі з князями відповідних князівств, а при підрахунку втрат виділяються дві категорії загиблих — старші й молодші дружинники.

Організація З другої половини XV сторіччя на зміну дружині і городовим полкам приходять невеликі феодально організовані групи, на чолі яких стояв боярин або служилий князь, а в неї входили діти боярські й дворова челядь. Організація такого війська було дуже складне й побудоване за феодальному принципом. Найменшою тактичною одиницею була «списса» або «спис», якою командував феодальний власник, зобов'язаний вести щорічну військову службу; а складалася вона з його озброєних людей. Така система отримує повний розвиток в XVI сторіччі.Кирпичников А. Н., «Военное дело на Руси в XIII—XV вв.», 1976.

Дана військова система багато в чому склалася завдяки Івану III. Основу війська становили служиві люди. Вони ділилися на дві категорії:

Служиві люди «по отечеству». Це служиві князі й татарські «царевичі», бояри, окольничі, жителі, дворяни й діти боярські. Служиві люди «по прибору». До них відносилися пищальники, а пізніше — стрільці, полкові та городові козаки, гармаші та інші військовослужбовці «пушкарського чину». У воєнний час вони мобілізовували і розподілялися по полицях дворянській раті.

До того ж треба врахувати іноземців на московській службі й народне ополчення.

Виділяють наступні роду зброї (військ):

Піхота. Це стрільці, городові козаки, військовослужбовці солдатських полків, драгуни, даточні люди, а в деяких випадках — спешенні дворяни та їх бойові холопи. Кіннота. До нього належало дворянське ополчення, служиві іноземці, рейтари і гусари нового ладу, кінні стрільці і городові козаки, кінні даточные (збірні) люди. Артилерія. Її складали пушкарі (гармаші) й затинщики, а також інші приборні люди. Військово-інженерні загони. Переважно це були посошні люди, але їх завдання могли виконувати й інші, наприклад — стрільці.

У нашого великого государя, проти його государських недругів, рать збирається многая й незліченна, а строю буває різного:

багато тисяч списових рот влаштовані гусарським ладом; інші багато тисяч списових (копійних) рот влаштовані гусарським, кінним, з вогненним боєм, рейтарським ладом; багато ж тисяч з великими мушкетами, драгунським ладом; а інші багато тисяч солдатським ладом.

Над усіма ними поставлені початкові люди, генерали, полковники, підполковники, майори, капітани, поручики, прапорщики.

Сила Низова, Казанська, Астраханська, Сибірська — теж рать незліченна; а вся вона кінна і б'ється лучним боєм. стрільці в одній Москві (не рахуючи городових) 40000; а бій у них солдатського ладу.

Козаки донські, терські, яїцькі б'ються вогненним боєм; а запорізькі черкаси — й вогненним, й лучним.

Шляхта ж государевих міст б'ються різним звичаєм: і лучним, і вогненним боєм, хто як вміє. У Государевому полку у стільників, стряпчих, Московської шляхти, житців свій звичай: тільки в них бою, що аргамаки (породисті східні коні) жваві, так шаблі гострі; куди не прийдуть, ніякі полки проти них не варті. То у нашого великого Государя ратний стрій

- Опис Московського війська, дане Козімо Медічі, у Флоренції, стольником І. І. Чемодановим (посол у Венеції) у 1656 році.

Ця система була поступово скасована за Петра I, який повністю перебудував військо за європейським зразком. Проте він не зміг відразу організувати боєздатне військо — воно зазнала ряд поразок, як у битві під Нарвою. Тому довелося вдосконалювати нове військо, щоб привести його до перемог, в яких старі війська все ще брали значну участь на початку XVIII сторіччя. Остаточно старі частини були ліквідовані до середини XVIII сторіччя; а городові стрільці в деяких місцях зберігалися майже до кінця XVIII сторіччяБСЭ, статья «Стрельцы».. Козацтво увійшло до складу іррегулярних військ Російської імперії.

Класифікація

Ядро московського війська становило кінне помісне військо, що складалося з дворян й боярських дітей. У мирний час вони були поміщиками, оскільки за службу вони отримували землі в умовне тримання, а за особливі відмінності — й у вотчину. У воєнний час вони виступали з великим князем чи з воєводами. Одним з основних недоліків помісного війська був його довгий збір. До того ж — відсутність систематичних військових навчань й озброєння на розсуд кожного воїна. Окремою проблемою була неявка деяких поміщиків на службу. Але, в цілому, помісне військо відрізнялося хорошою боєздатністю, а окремі поразки пов'язані, зокрема, з помилками воєвод. Наприкінці XVI сторіччя загальна чисельність дворян й боярських дітей не перевищувало 25000 осіб. З урахуванням того, що з 200 чвертей землі поміщик повинен був приводити одну озброєну людину (а при більшій ділянці — додатково по одній людині з 100 чвертей), загальна чисельність дворянського ополчення могла досягати 50000. У середині XVII сторіччя їхня чисельність зросла: так, за «Сметою будь-яких служилих людей» 1651 року всього було 37 763 дворян й боярських дітей, а оціночна чисельність їх бойових холопів — не менше 40000 осіб.В.Волков. «Войны и войска Московского государства»

Згадки про пищальників в Московському війську відносяться до початку XV сторіччя, більш докладні відомості про них є на початок XVI сторіччя. Це були досить великі загони, озброєні ручною вогнепальною зброєю за державний кошт. Спочатку важливу роль грали новгородські й псковські пищальники, що виставлялися з міських дворів. Пізніше їх повинні були озброювати вже за свій рахунок, що було одним з недоліків, хоча деякі отримували озброєння від держави. Збиралися вони лише на час походів. Тому Іван Грозний організував постійне стрілецьке військо. У нього вступали вільні люди за бажанням. Пізніше стрілецька служба стає спадковою повинністю й утворюється своєрідний стрілецький стан. Якщо спочатку стрільців було 3000, то до кінця XVI сторіччя їхня чисельність зросла приблизно до 20000 стрільців. Вони ділилися на прикази у 500 осіб, якими управляли стрілецькі голови (до того були сотники, п'ятидесятники та десятники), а ними — Стрілецький приказ. На відміну від помісного, в стрілецькому війську проводилися навчання стрільби, а у XVII сторіччі — й військовому строю.

Особливий розряд складали служиві люди пушкарського чину. До них відносилися пушкарі (гармаші), що стріляли з гармат, затинщики — з гаківниць (рос. затинные пищали), а також ті, хто виготовляв і ремонтував гармати, й служителі-кріпаки. Їх чисельність на місто могло коливатися від 2 — 3 до 50 й більше осіб, загальна ж чисельність невідома, але в XVI сторіччі вона досягала не менше 2000 осіб. У 1638 році у Москві було 248 гармашів й затинщиків. У разі облоги штатним артилеристам допомагали городяни, селяни й ченці, яким це наказувалося особливими приписами. За службу їм платили гроші. А управління перебувало у віданні Пушкарського приказу, а також Новгородської й Устюзької Чвертей, Казанського й Сибірського приказів; в бойовому відношенні — Розрядного приказу. У містах спочатку вони підпорядковувалися городовим прикажчикам, а з кінця XVI сторіччя — осадним головам. Московські артилеристи відрізнялися влучною стрільбою, про що, зокрема, свідчили іноземці. Регулярно влаштовувалися огляди, участь у яких вимагало систематичної підготовки.

Козацтво почало формуватися у XIV сторіччі. У XV — на початку XVI сторіччя вони селилися на «украйнах» — на степових кордонах Московської держави або за ними. Хоча вони були вільним народом, але уряд хотів залучити їх до виконання прикордонних функцій, що вдалося в першій половині XVI сторіччя. До того ж козаки супроводжували каравани й здійснювали набіги на ворожі держави. Москва у вигляді платні, переважно видавала їм боєприпаси. Окремим розрядом були служиві козаки, що входили у військову організацію Московського царства з другої половини XVI сторіччя. Вони жили у прикордонних містах в козацьких слободах з організацією, як у стрілецькому війську. Вони набиралися з числа людей, що знали умови служби, але в окремих виняткових випадках — з простих селян. В 1651 році чисельність городових козаків становила 19 115 осіб.

Під час великих воєн важливу роль виконував простий народ — міське та сільське населення, а також монастирські люди. Військова повинність складала до 1 особи з 1 — 5 дворів й визначалася «сохою», що залежить від приналежності та якості землі. Таке ополчення називалося «посошна рать», що споряджалася й утримувалося населенням. Вони виконували допоміжні функції й часто брали участь в цих роботах. Загалом їх завдання були досить різноманітні й пов'язані, головним чином, з військово-інженерними роботами, транспортування гармат, боєприпасів, обслуговуванні гармат і допомоги людям пушкарського чину. Іншим завданням була охорона міст. Наприклад, в Полоцькому поході 1563 року посошних людей було близько 80900 осіб при війську 43000; в Лівонській війні 1577 року у «наряді» брало участь 8600 піших й 4124 кінних посошних людей; а у 1636 році у 130 містах несли службу 11294 посадських й повітових людей. У числі їх озброєння було не тільки холодна, але й вогнепальна зброя — у кожного п'ятого містянина й шостого селянина. Уряд добивався того, щоб все міське населення було озброєне, і мало хоча б пищаль та рогатину. Сільському населенню теж бажано було мати озброєння, наприклад, бердиші, й, по можливості — вогнестріл. Це було пов'язано з важливою роллю народного ополчення під час воєн, що відбувалися в Московській державі.