Мистецтво Тибету — це художня творчість, яка розвивалася в різних державах і князівствах, що існували на території Тибету в різних формах з давніх-давен по 1951 рік.

Тибет являє собою величезний гірський масив, з давніх часів оточений трьома великими цивілізаціями — іранською, індійською та китайською, які до моменту появи першої тибетської держави нараховували вже не одне тисячоліття свого існування і розвитку. В силу цього, раннє тибетське мистецтво знаходилося під впливом різних тенденцій цих трьох світових культур.

Найраніші пам'ятники тибетського мистецтва відносяться до епохи неоліту. Саме цим часом (IV—III тисячоліття до н. е.) датуються наскельні зображення тварин — яка, коней, антилоп, зображення птахів і людей, знайдені в Тибеті. Пізніші наскельні малюнки відображають сцени полювання.

З формуванням ранньої тибетської держави, яким правила династія Ярлунг (I—II ст. до н. е. — 846 р. н. е.), з'явилося мистецтво, пов'язане з домінуючою в той час релігією бон. Для померлих правителів цієї династії будувалися кам'яні гробниці, а в похоронних ритуалах використовувалася параферналія, створена тибетськими майстрами — трон з сандалового дерева, золота статуя правителя, яка розміщувалася на ньому, а також срібні домовини для поховання останків. Поруч з гробницями встановлювалися кам'яні статуї левів, в стилістиці яких дослідники вбачають китайський вплив.

Серйозні зміни в тибетському мистецтві відбулися в VII столітті з приходом буддизму. Почали будуватися перші храми і монастирі, які прикрашалися скульптурами і живописом. Майстри, які прибули в Тибет з Індії, принесли з собою більш розвинені технології виробництва предметів мистецтва. Ці технології, а також становлення тибето-буддійського пантеону і оригінальної тибето-буддійської науки, призвели до появи самобутнього тибетського мистецтва. Існує кілька точок зору щодо того, коли буддійське мистецтво Тибету «відділилося» від різних іноземних впливів і стало «самостійним». Найлогічнішим видається думка англійського мистецтвознавця Р. Фішера, який вважає, що самостійне тибето-буддійське мистецтво склалося тоді, коли воно «… досягло ідентичності, відповідної культури», тобто, стало набувати форм, необхідних для задоволення потреб релігійної культури, яка в Тибеті є сумішшю буддизму і місцевих шаманський вірувань. Якщо для зображення буддійських божеств існувала розроблена в Індії іконографія, то для зображення тибетських місцевих божеств, які були включені в буддійський пантеон, іконографія розроблялася безпосередньо в Тибеті. Таким чином, формування оригінального тибетського буддійського мистецтва можна віднести до кінця X століття. Як і будь-яке національне мистецтво, воно було синтетичним і включало вплив різних іноземних традицій.

На відміну від архітектури Тибету, в рамках якої природним чином існують не тільки релігійні, а й світські споруди, образотворче мистецтво Тибету носить виключно релігійний характер; воно ґрунтується на буддійській історії та міфології, а також на історії та міфології релігії бон.

Архітектура

У зв'язку з тим, що на ранніх етапах своєї історії велика частина населення Тибету належала кочовій культурі, базовим елементом архітектури Тибету була кругла кочова юрта. Від періоду ранніх тибетських царів з династії Ярлунг (I—II ст. до н. е. — 846 р. н. е.) збереглися кам'яні гробниці, які також мають круглу форму. Ймовірно, потойбічне житло царів повторювало за формою їхнє прижиттєве. Пізніше тибетські князі, поряд з використанням юрт, будували кам'яні фортеці, що служили надійним захистом в період воєн. З розвитком тибетської цивілізації будівництво знайшло більш різноманітний і ускладнений характер, як функціонально, так і технологічно.

Тибетські архітектурні споруди поділяються за своїми функціями на три основні типи: житло селянина-фермера, світський палац-фортеця, і храм (монастир).

Житло фермера — це зазвичай кам'яний будинок в три поверхи, в нижній частині якого розміщували худобу, на другому поверсі — сховище продуктів і корму для худоби, а на верхньому жили люди. До верхнього поверху часто прибудовувалася веранда або балкон, який своєю легкістю контрастував з масивними стінами будинку. У фермерського будинку зазвичай було кілька маленьких вікон і плаский дах. Перед фронтоном будинку розташовувався двір (іноді він був досить великий і оточував будинок з усіх боків).

Фортеці, які будували тибетські князі, як правило, зводилися на схилах гір і мали декілька поверхів. Ці фортеці одночасно служили для тибетської аристократії палацами. Шедевром такого типу споруди є знаменитий храм Потала в Лхасі, зведений в XVII столітті — він служить одночасно фортецею, монастирем і палацом для Далай-лам. Тибетські палаци-фортеці мають лаконічну прямокутну форму, трохи звужену догори; вважають, що їхня архітектура розвинулася з простого фермерського будинку. Такого типу архітектуру тибетці зводили століттями, нічого по суті в ній не змінюючи.

Будинки тибетських монастирів в архітектурному відношенні також мають прямокутну, звужену догори форму. Їх будували з каменю або із висушеної на сонці цегли, з вузькими вікнами, закритим двориком і стінами, пофарбованими в білий колір. Незважаючи на те, що буддизм в Тибет прийшов одночасно з Індії та Китаю, архітектура монастирів Тибету відрізняється від індійських і китайських прототипів, несучи в собі все ту ж матрицю звичайного фермерського будинку. Однак каркаси будівель мають подібні риси з китайською архітектурою періоду Тан (618—907), а дерев'яні різьблені колони всередині храмів походять з індійської храмової архітектури.

Буддійська архітектура Тибету в свою чергу ділиться на три основних елементи: два функціональних і один символічний. Всі три прийшли з Індії, вплив науки і мистецтва якої на ранніх етапах поширення буддизму в Тибеті був дуже великим. Першим функціональним елементом буддійської архітектури є місце для молебнів і медитацій ченців (чайтья), другим — місце, де безпосередньо жили самі ченці (віхара). Третім (символічним) елементом є чортен, який представляє собою тибетський різновид індійської ступи (або далекосхідної пагоди). Чортен є предметом поклоніння, це спорудження куполоподібної форми, в яке ставили волосся Будди або якісь інші священні буддійські реліквії (в більш пізній час у чортенах ховали видатних ченців). Чортени мали найрізноманітніші розміри, від невеликих настільних статуй — до величезних архітектурних споруд, навколо яких відбувався ритуальний обхід.

Традиційний тибетський монастирський комплекс, особливо в ранній період, у своєму наземному плані слідував схемі мандали. Симетричний план архітектури монастирів був відображенням космологічних уявлень про вселенську гармонію з горою Меру в центрі світу. У XVII—XVIII століттях конфігурація мандали поступилася місцем ієрархічній системі, де верхні поверхи мали більш важливе значення — вони були місцем проведення найважливіших ритуалів, а двір призначався для другорядних церемоній, таких, наприклад, як ритуальні танці. Надалі злиття релігійної та світської влади, що відбулося з об'єднанням Тибету під владою ордена Гелуг, призвело до синтезу палацового і монастирського зодчества, що й, власне, знайшло відображення в архітектурі храму Потала в Лхасі.

Найраніші екземпляри тибетської буддійської архітектури, створені першими царями династії Ярлунг, не збереглися (принаймні, у своїй первісній формі). Найраніші зі збережених храмів — Сам'є і Рамоче (Лхаса) також мало містять в собі від початкових форм. Ранні храми на заході Тибету знаходяться в зруйнованому стані (наприклад, від великого монастирського комплексу Тхолінг, побудованого близько 1000 року, збереглося тільки дві будівлі). Більшість монастирів Тибету було безжально зруйновано в ході китайського вторгнення і «культурної революції» 1960-тих років (за оцінками західних фахівців — понад 90 %).

Скульптура

Тибетська скульптура створювалася з найрізноманітніших матеріалів: пресованої землі (пісе), глини, дерева, каменю, металів, іноді з кістки, і покривалася золотом, прикрашалася дорогоцінним камінням, розписувалася фарбами і візерунками. Металева скульптура виготовлялася зі сплаву міді, цинку і латуні в різних процентних співвідношеннях (у деяких випадках в сплаві використовувалося до п'яти і більше металів — для дотримання правил символіки, оскільки кожен метал мав символічний сенс). Поряд з круглою скульптурою в Тибеті були поширені барельєфи, вирізані з каменю.

Для тибетської скульптури характерні різні розміри: в храмах встановлювалися гігантські статуї Будди, а також статуї божеств і святих розміром в людський зріст (вони ліпилися з глини або вирізалися з дерева, потім розписувалися художниками і вписувалися в загальну систему розписів залу; храмові скульптури також відливалися з металу); для приватних медитацій і молитов виготовлялися портативні статуетки божеств, як правило, з металу або дерева, які легко і зручно можна було перевозити — ця традиція була завезена в Тибет ченцями з імперії Пали. Скульптурні зображення божеств були підпорядковані строгим правилам іконометрії — співвідношення пропорцій всіх частин тіла, які у різних розрядів божеств були різними.

Окремим і вкрай оригінальним тибетським жанром є так звана масляна скульптура, яка розвинулася з підношень, — Торма (її робили буддійським божествам у свята). Технологія виробництва такої скульптури існує до цих пір. Вона виготовляється з масла молока яків, яке змішують з цампою, отримуючи еластичне тісто, в яке додають різні натуральні барвники і ліплять не тільки фігурки божеств, але навіть цілі скульптурні композиції. Ця вкрай оригінальна скульптура виставляється в храмах взимку і тільки вночі, так як в інший час вона може розтанути — тому вона й служить символом швидкоплинності й ілюзорності буття. Своїм виглядом вона нагадує воскові фігури, а найтрадиційнішими її сюжетами є житіє Будди і прибуття в Тибет китайської принцеси Веньчен.

Коротка історія

Незважаючи на те, що до прийняття буддизму в Тибеті існувала місцева скульптурна традиція (наприклад, гробниці ранніх тибетських царів прикрашали скульптури кам'яних левів-охоронців), більш-менш послідовна її історія починається з приходом буддизму. Цар Сронцангамбо (627—649) об'єднав розрізнені частини Тибету в одну імперію і ввів в Тибеті буддизм. Він одружився з двома принцесами-буддистками — китайською та непальською, кожна з яких привезла з собою статуї буддійських божеств. Одна з них — статуя Будди Шак'ямуні збереглася й досі і є найшанованішою тибетською святинею. До найраніших прикладів тибетської скульптури відноситься також глиняна розписана статуя Сронцангамбо в храмі Потала, в Лхасі, виконана бл. 830 року в реалістичному стилі.

Після падіння династії Ярлунг (842 р.) в Тибеті настав довгий період хаосу і міжусобних воєн, який закінчився тільки на початку XI століття. У цей час почався другий період поширення буддизму, який ознаменувався появою нових буддійських орденів і будівництвом нових монастирів. У X—XIII століттях стиль тибетської скульптури формувався під сильним впливом художньої традиції Кашміру і правлячої на сході Індії династії Пала, яка захищала буддизм.

Скульптура західного Тибету демонструє більший вплив кашмірських майстрів (наприклад, бронзова статуя Будди Шак'ямуні з Клівлендського музею мистецтва, виконана бл. 1000 року, має напис про приналежність Нагараджі — синові Еше О), а скульптура центрального Тибету — вплив майстрів пальських (Будда Майтрейя з монастиря Нартханг, пров. Цанг, виконана бл. 1093 р.). Важливими художніми центрами були центрально-азійські князівства, такі як Хотан або Хара-Хото. У деяких тибетських скульптурах XII—XIII століть простежується певний вплив Хотана, зокрема в моделюванні вбрання Будди та інших божеств (статуя Будди в монастирі Іванг, центральний Тибет, кін. XII ст.). Кашмір, Тибет і Хотан в цей період мали тісні взаємні контакти, і цим пояснюється вплив хотанських майстрів.