Сингаї́ — село в Україні, в Коростенському районі Житомирської області. Населення становить 3000 осіб.
Назва села та її походження За милозвучність назву села Сингаї та річки Синявка пов'язують з прикметником «синій»: сині гаї (сингаї), синє небо, що віддзеркалювалось у водах річки.
Дослідник назв селищ на витоках річок України Костянтин Тищенко припускає, що назви села Сингаї та річки Синявка, ймовірно відходять до кельтських ойконімів і мають загадкову основу Син-, пов'язану з апелятивом кімр. sinach — «неужиток, непридатна земля», «суха ділянка на болоті; смуга неораної землі, особливо як межа» .
Польські дослідники-укладальники Географічного словника Королівства Польського (1880—1902) вказують на татарське походження назви села — Synhaj — «втрата, пустота», яке трансформувалось в Synhaje. Можливо це було пов'язане з місцем сплати данини при в'їзді до столиці древлян Іскоростеня, так як на давніх мапах саме через село пролягала дорога до міста. Про тюрське походження назв села та річки можуть свідчити також назви річок та поселень, що й на сьогодні існують за Уралом на території Російської Федерації, як то Сынгай — Сунай — Сунгай.
На топографічних картах 1868 року село згадується під назвою Сингайhttp://fileshare246.depositfiles.com/auth-128749795310cc38dedd18d8aa43c50c-77.120.243.146-11827743-63083802-guest/FS246-8/016-a.jpg
В оперативному зведенні від 17 листопада 1943 року Радянського Інформбюроhttp://download.pobeda-info.ru/download.ashx?orderdate=30.06.2011&DocUNC_ID=10464&Token=keDMRs4axN3Lpm1JPCGOrw==&PartNum=1&Quality=2 Известия від 18.11.1943 № 272 щодо наступальних операцій Радянської Армії село згадується під назвою Сынгай.
Сучасна назва села українською мовою — Сингаї, у транслітерації англійською мовою — Synhai, у латиничній транскрипції — [syngaji].
Постаті Камінський Петро Григорович (1950—1995) — український вчитель, поет, журналіст. Васи́ль Луки́ч Юхимо́вич (12 липня 1924 — 20 липня 2002) — радянський та український поет і журналіст. Заслужений діяч мистецтв України (1999). Шленчак Володимир Володимирович (1976—2014) — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Шутенко Роман Юрійович (1984-2022), військовослужбовець Збройних сил України, стояв на захисті України. 04 липня 2022 року посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою Коростенської міської територіальної громади «За МУЖНІСТЬ та ВІДВАГУ», посмертно.
Розташування
Село розташоване на історичній древлянській землі Житомирського полісся, за 5 км на схід від районного центру м. Коростеня, у невеликій низині по обидва береги чарівної річки Синявки, у верхній течії якої, через дорогу, воно межує із селом Грозине.
Історія
Точна дата заснування села невідома, але за переказами сільчан, його історія сягає часів князівства древлянського князя Мала, його протистояння за незалежність від київського князівства.
Як спогад про ті далекі часи було болото Гале, що розлягалось по ліву сторону від дороги Сингаї (Грозине)-Коростень, до пересічення з дорогою на Щатрище. Його появу місцеве населення пов'язувало з місцем стоянки кінноти княгині Ольги, під час облоги в 945 році столиці древлян Іскоростеня, як помсту за вбивство свого чоловіки Ігоря.
Однак, у середині 80-х років ХХ століття, без урахування місцевої легенди-переказу, болото без дослідження було осушене, і на сьогодні там розмістився дачний кооператив.
Дослідник Фехнер М. В. припускає, що в Х ст. село Сингаї, поблизу якого зафіксована «Могила Ігоря», грало конкретну роль — ординарне місце збору данини й відпочинку (якраз там, в певному місці, древляни й чатували на великого князя київського та його «малу» дружину)Фехнер М. В. Наконечник ножен меча из кургана близ Коростеня // Советская археология. — 1982, — № 4. — С. 243—244 Олександр Моця Про відмінності давньоруської півночі від півдня.
У Географічному словнику Королівства Польського та інших слов'янських теренів і матеріалах Російського державного історичного архіву село згадується з 1449 року під назвою Великі Сингаї Овруцького повіту Волинської губернії, тому що на той час в уїзді було ще одне село з такою ж назвою — Сингаї.
У 1926 році, при формуванні нових адміністративних одиниць, Великі Сингаї відійшли до Коростенського району і отримали скорочену назву — Сингаї, а другі Сингаї відійшли до Народицького району і зберегли свою стару назву. Певний час Малими Сингаями називалося село Шатрище (Антонович «Архіви Юго-Западной Руси»).
В історичному нарисі «О происхождении шляхетских родов Юго-Западной России» зазначається, що перші шляхетські села у центральній частині Українського Полісся виникають у давньоруський період (ХІ — ХІІІ ст.)Антонович В. Б. О содержании актов об околичной шляхте // Архив Юго-Западной России. — Ч.4. — Т.1. — К., 1867. — С. 1-62.. Вже тоді тут існують Мелені (басейн Тетерева, р. Ірша), Білка, Дідковичі, Недашки (басейн Ужа), Сингаї, Бехи, Михайлівка, Васьковичі (басейн Прип'яті), Левковичі (Овруцький кряж, басейн р. Словечни і Норині)Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — — Почаев, 1888. — С. 31.
Після ревізійної поїздки Волинським краєм 5 грудня 1838 р. волинський губернатор О.Маслов написав російському царю про шляхту, про існування якої в столиці Російської імперії майже нічого не знали: не про чиншову шляхту, яка сплачує податок землевласнику, а про околичну, яка живе з обробітку власного клаптика землі (Зауська Овруцька шляхта) . Він вказував, що на Волині (райони сучасної Житомирської області: Овруцький, Коростенський, Народицький, Малинський, Лугинський, Олевський) є багато бідних шляхтичів, котрі, на відміну від інших, живуть цілими селами, які називаються околицями, і доповнює: «Сумно дивитися на цих людей, які не відрізняються від селян ані ментальністю, ані способом життя, не платять податків, не підлягають державній службі, користуючись дворянськими привілеями». Ці люди говорять по-малоросійські, однак вони, незважаючи на бідність, живуть гідно й чисто, крім тих, що мешкають по лісах у «курных избах»Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831—1863). — К., 1996., — С. 171—172.
Вчені в цілому сходяться на думці, що овруцька околична шляхта — це боярство XIV ст. (цим терміном позначався увесь спектр соціальних рівнів), віддані слуги останніх київських князів, які на нижчих ієрархічних щаблях вельми нагадували дружину колишнього Київського князівства, а переживши монгольську навалу, володіли на момент переходу під руку великого князя литовського більшою чи меншою земельною ділянкою. Київський князь Володимир Ольгердович (1363—1394) розселив її в одному місці, виділивши землі, призначені під ординську службу. Зауські шляхтичі під час військових походів були зобов'язані ставити намети для київського воєводиЯковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна. — Видання друге, переглянуте і виправлене. — К., 2008, — С. 249.
У 1570 р. делегація зауських бояр, серед яких були й старшини сіл Сингаї, Пашини (нині один з районів Коростеня), Шатрище, Новаки, Купеч, Великий Ліс та Ходаки відбула до Варшави до короля Сигізмунда-Августа й добилася від нього грамоти про підтвердження своїх прав і вольностей, дарованих їм раніше, чим отримала для сільчан статус шляхти (вільних міщан), які в подальшому не окріпачувались.
У реєстрі збору бояр на військову службу Польсько-Литовського королівства від 1572 року серед інших реєстрових козаків значаться жителі с. СингаїСкуратівський В. Історія столичного града Коростеня — К.:"Тріада С", 2005, — С. 46.
Правовий статус зауських бояр як шляхтичів остаточно оформився у 2-й половині XVI ст.Довнар-Запольский Н. В. Украинские староства в первой половине XVI в. — К., 1908., — С. 99.
У середньовічних документах згадуються такі роди околичної шляхти: Баранівські, Бехи, Болсуновські, Білоцькі, Васьковські, Верповські, Волковські, Виговські, Гаєвські, Гошовські, Дідковські, Закусили, Каленські, Кобилінські, Кончаковські, Коркушки, Костюшковські, Левківські, Макаревичі, Меленевські, Невмерицькі, Недашківські, Пашинські, Сингаївські, Толкачі, Ущаповські, Ходаківські, Чопівські, Шваби. Менші за чисельністю були роди Бильських, Пашковських, Стемповських, Думінських, Духовських, Словенських, Змієвських, Корчевських, Чулаївських, Шишнаревичів, Пригарлинських, Скаржинських, Потопальських, Редчичів, Ярмолинських та інші.
Яскрава сторінка історії околичної шляхти — її боротьба на захист православ'я, проти окатоличення жителів краю. Особливої гостроти ця проблема набула після приєднання Правобережної України до Польщі. Вони брали участь у неодноразових збройних виступах, у тому числі військових змаганнях під проводом Богдана Хмельницького.
Жителі околичних сіл мало чим відрізнялися від селян. Вони займалися землеробством, дуже рідко використовуючи найману працю. жили зовсім не як дворяни і не відрізнялися від селян ні одягом, ні освітоюФундуклей — И. — Статистическое описание Киевской губернии. — СПб., 1852. — С. 486..
На топографічній карті 1868 року генерального штаба підполковника Стрильбицкого І. А. вказано, що на той час у селі Сингай було до 40 домогосподарств та один Господський двір.
Про роки громадянської війни в селі лишились тільки згадки про зупинку в хаті старого Карася Петлюри та Коновальця під час боїв військ УНР за Коростень.
Після приходу до влади більшовиків бути дворянином стало не тільки невигідно, але й небезпечно для життя. Представники околичної шляхти мусили надовго забути про своє шляхетне походження. У пам'яті людській залишилися лише легенди про сховані старійшинами родів від більшовиків грамоти на дворянство. Збереглися обрядові звичаї кожного шляхетського роду — гордість сучасників за діяння їхніх героїчних предків.
Поряд з тим, вільний статус селяни зберегли до 1931 року — періоду масової колективізації в радянській Україні, коли шляхом накладання непосильних податків, під загрозою кримінальної відповідальності та виселення, вони були вимушені віддати землю, тварин, реманент та інше знаряддя праці до колгоспів.
Голод 1932—33 років теж не оминув село; похилі люди померли, а багато дітей вивезено до Коростеня на залізничну станцію, та там і покинуто. В окремих сім'ях скористались можливістю виїзду за межі села за довідками правління колгоспу, буцімто в інтересах колгоспу, зокрема в Росію, та забезпечити сім'ї харчовими посилками, що зрештою вберегло село від вимирання. Але не вберегло колгоспи, де всі тварини вимерли.
Згодом, зважаючи на близькість до м. Коростень, на село почали спускатись рознарядки на виділення людей для робіт на залізничній станції та об'єктах військового гарнізону, зокрема на аеродромі та військових складах у Пашинах (зараз один з районів Коростеня), що теж зіграло немалу роль у спасінні села (військові підгодовували працюючих). Поряд з мешканцями села Немирівка залучались вони і до роботи на відомому сьогодні воєнному об'єкті «Командний пункт „Скеля“» («Скала») у м. Коростень.
У період масових репресій 1936-37 рр. робота в місті врятувала не одного з сімей репресованих, які були виключені з колгоспів.
У період Німецько-радянської війни (07.07.41 — 30.12.43) його мешканці повністю перейшли на натуральне господарство: робочої худобини не було і ні про яке общинне господарство, а тим паче колгоспне, мова йти не могла. Харчувались з городини, що оброблялась лопатами. Мати корову було за велике щастя, тому що поліцаї швидко доносили про наявність худоби німцям, а ті її забирали, у виключних випадках лишали тільки сім'ям з малими дітьми за клопотанням старости. Хто працював до початку війни на залізниці, так і продовжував на ній працювати.