Попі́вка — село в Україні, у Черкаському районі Черкаської області, у складі Тернівської сільської громади. У селі мешкає 1039 людей. На території Попівки знаходиться одне з двох водосховищ колишнього Смілянського району, на р. Гнилий Ташлик. Мінерально-сировинні запаси: сірий граніт, площею 28,0 тис. м²; пісок, площею 14,0 тис. м².
Назва
Назва села За легендою та переказами старожилів, назва села з'явилась, коли тут жив і працював попом один чоловік, який мав доньку. Вона була наділена природною красою і була настільки вродлива, що проїжджі та приїжджі люди завжди казали: «О, це ж тут мешкає та сама прекрасна попівна!» І коли йшлося про вказівку дороги до Попівки чи про село як про кінцевий пункт призначення, то люди завжди використовували у своєму мовленні цю яскраву ознаку як орієнтир, наприклад: до попівни; там (туди), де попівна живе; повз попівну і таке ін.
Так, за цією версією, етимологічно назва ґрунтується на слові, яке позначає доньку по відношенню до її батька за його професійною діяльністю:
піп → попова донька → попівна → Попівка.
За лінгвістично-історичною версією, у XVI—XIX ст. на південно-східних околицях Речі Посполитої, завдяки багатокультурності, найменування професій, світських і церковних функцій у посесивній формі знайшло відображення у топонімії, часто диференційованій на цій території географічно. Давньоруське п о п ъ (укр. піп, попа) зустрічається в різних морфологічних структурах із суф. -ов-, -овка в 17—18 століттях: Popow, Popowa, Popowo на Поділлі, Брацлавщині, Київщині та Чернігівщині; Popowiczew лише у колишньому воєводстві Чернігівському; P o p o w k a значиться на Волині, а також у воєводстві Чернігівському та Київському; лексема pop з'являється у 18 столітті у таких назвах: Popow-Róg (1789, Київське воєводство), Popowa Słoboda (Чернігівське воєводство) та ін.
Отже, за цією версією, назва походить знову ж таки від слова піп і утворилась за допомогою присвійного прикметника з додаванням суфікса:
піп → поповий → Попівка.
Назви сільських кутків та місцевостей Попівка історично ділиться на декілька кутків: Дігтярка — раніше тут жив чоловік, що займавсь дігтярством — дігтяр; Центр — назва відповідно до географічного центру села та зосередження адміністративних, культурних та освітніх закладів; Клюшниця — там мешкав дід, який був ключником, у нього на великій в'язці було багато ключів від усіх приміщень у Попівському маєтку та господарчих споруд, і коли він ходив з нею, то чувся характерний дзенькіт; Минівка — давно на цьому місці найперший оселився козак, ім'я якого було Миня; Самарія — на місці, де починається цей куток стояла похилена скромна хатина, у якій жила одинока жінка на ім'я Марія, і коли люди питали, хто там живе, то місцеві їм відповідали «се (суч. укр. це) Марія, се Марія тут живе»; Маркотети (пагорби) — назва ґрунтується на трагічній історії про молоду жінку, яка мала малого сина Маркá, що якось погнав випасати худобу на цих пагорбах і зник (загинув), а мати ходила потім цими пагорбами шукати його та без упину гукала на весь голос «Марко, де ти..?», а через акустичні особливості горбів у відповідь їй чулося лише відлуння «марко-те-ти»; Волинець (пляжне місце) — пологе мілководдя на річці на Самарії, де мали можливість купатися діти, а найближче до нього проживала жінка з прізвищем Волинець; Ковалиський яр — розлогий яр зі штучним ставом та природним джерелом у своїй низині простягається у напрямку до сусіднього села Ковалиха; Западнá (урочище); Парубоцькі кринички — скупчення природних джерел води у глибині лісу Карнаух, де раніше завжди збиралися парубки для відпочинку; Карна(в)ух (ліс) — колись на Парубоцьких криничках сталася така запекла бійка між молодиками, що одному аж вухо відкарнали.
Історія Село засноване в першій половині XVII століття, а перша письмова згадка датується 1764 роком. Саме в цьому році у Смілянській волості Київського воєводства і повіту був зроблений перепис євреїв.
2 січня 1787 року — князь Францішек Ксаверій Любомирський продає всі свої маєтності Смілянщини князеві Г. О. Потьомкіну. Ці маєтності економічно розподілялися на сім ключів: Смілянський, Шполянський, Туріянський, Вільшанський, Городиський, Радиванівський, Межирицький. Серед усіх містечок та сіл перейшла у власність Г. О. Потьомкіна і Попівка, яка на той час знаходиться саме у Смілянському ключі.
1793 рік — Попівка у складі великого Смілянського маєтку, внаслідок його тривалого спірного розподілу після смерті Г. О. Потьомкіна 5 (16) жовтня 1791 року між племінницями та племінниками князя, закріплюється за графом Олександром Самойловим.З жовтня 1798 року — Попівка у складі Чигиринського повіту Київської губернії. З листопада 1800 року — село належить до Ташлицької волості Черкаського повіту Київської губернії.
26 серпня 1807 року — Олександр Миколайович Самойлов продає Попівку разом із залежним населенням провіантмейстеру (за часів царя Олександра І) Івану Федоровичу Красовському. Після його смерті майно залишається у Ксенії Степанівни Красовської (дружини). Коли померла і вона, то, за негласним заповітом, єдиною власницею Попівки стає саме їхня дочка Анна Красовська (у шлюбі — Білокопитова). Її чоловік Іван Петрович Білокопитов (1762—1825) з 1806 по 1815 рік воював проти Оттоманської Порти і наполеонівської Франції. 27 грудня 1815 р. він завершив військову кар'єру у званні генерал-майора, і відтоді оселився з дружиною у с. Попівка.
1827—1850 рр. — Попівський маєток і землі у власності Анни Іванівни Білокопитової, яка на цей період стала вже вдовою.
1848 року за бажанням А. І. Білокопитової було збудовано нову Успенську церкву на місці колишньої, застарілої. При церкві 36 десятин землі, вона дерев'яна та належить до 5-го приходського класу.25 липня 1850 р. — внаслідок смерті А. І. Білокопитової їхні з Іваном Петровичем діти (Іван, Микола, Єлизавета, Олена, Оксана та Марія), окрім найстаршого з синів Михайла, уклали роздільний акт на Попівську маєтність. За ним, рухоме та нерухоме майно відійшло Миколі та Івану, а їхні сестри отримали грошовий наділ. Очевидно, грошову виплату взяв і Михайло, але раніше. З різних причин відтоді у Попівці з усіх вищезгаданих спадкоємців господарював одноосібно Микола Іванович Білокопитов.
1861 рік — Попівка є адміністративним центром Попівської волості Черкаського повіту Київської губернії, до складу якої входять села Попівка та Санжариха. В селі було 896 мешканців, 2098 десятин землі. Колишня власність графа Самойлова, від котрого набута Іваном Красовським та успадкована його донькою Анною Білокопитовою, належить її спадкоємцям.
1879 рік — починає працювати початкова школа сільської управи. Учителем цієї школи був Бондар Іван Якович, житель села Попівки, який здобув освіту у дяка Тарковського в місті Біла Церква. Окремого шкільного приміщення не було, а навчання проводилося в одній кімнаті при розправі. Це була народна школа з трирічним навчанням. Основними предметами в ній були чистописання, читання та вивчення псалтиря. Навчання велося старослов'янською мовою. У школі панувала так звана «палкова дисципліна» — били усіх і за всяку провину.
Весною 1881 року помирає Микола Іванович Білокопитов. Управління Попівськими маєтностями беруть у свої руки його зять Ілля Ілліч Мечников та дружина Єлизавета Іванівна Білокопитова (до шлюбу Граве), яких 20 травня 1881 р. Черкаська Дворянська опіка назначила опікунами для неповнолітніх дітей (крім Ольги та Катерини) Миколи Івановича та Єлизавети Іванівни.
1882 рік — помирає і Єлизавета Іванівна, замість якої опікуном стала Катерина Миколаївна Білокопитова (сестра-близнючка Ольги), а в травні цього ж року І. І. Мечников йде у відставку з Імператорського Новоросійського університету через утиски з боку міністерства освіти та за проукраїнську позицію і патріотизм. Тому вже у 1883 році він разом з усім молодим сімейством Білокопитових остаточно переїжджає у Попівку для постійного проживання і керування справами маєтку.
1883 рік — І. І. Мечников організовує будівництво церковнопарафіяльної школи. Восени цього року воно було повністю завершене. Таким чином, відтоді у Попівці одночасно діяли дві школи. Церковнопарафіяльна і народна школа проіснували до 1903 року, а потім були реорганізовані у одну Міністерську народну школу, де дітей навчав місцевий житель, Тихоненко Юрій Макарович, який 1902 року закінчив навчання в духовній семінарії Києва.
1902 рік — маєток Білокопитових й саму Попівку разом із одною православною церквою, двома школами, одним водяним млином та чотирма вітряними й трьома кузнями купує колезький асесор Олександр Йосипович Добровольський. Відтоді він займається там не лише рослинництвом, а й тваринництвом: Добровольський розводить у Попівці корів симентальської породи (стадо мало до 200 голів) та коней. На жаль, ця галузь припиняє свій розвиток у 1908 році у зв'язку зі смертю О. Й. Добровольського.
1912 рік — за рішенням земства розпочалось будівництво нової школи, розрахованої на три класні кімнати, яке завершилось на початку 1914 року. Навчання там спершу було трирічне, але у 1916 році за клопотанням більшості прогресивного населення Попівки була створена вже трудова семирічна школа, яка діяла до листопада 1917 року. Після Жовтневої революції тоді ще нова школа припинила працювати. Процес навчання відновився лише 1919 року. Керував в цей період школою Льодін Дмитро Аркадійович, але на той час вона знову стала не семирічною, а Попівською початковою школою на чотири класи. У ній вже не вивчали Закон Божий, але учням обов'язково треба було знати щонайменше дві молитви, адже їх щосуботи водили до Успенської церкви. У 1919—1920 рр. школа працювала непостійно, внаслідок наявності в селі різних «куркульських» угрупувань: часто розганяли дітей під час занять, переслідували вчителів, які почали активно допомагати революційному комітету насаджувати радянську владу у Попівці. Кривавою розв'язкою цього протистояння стало вбивство вчителя Бідного Якова Олексійовича у 1921 році.
1918 рік — утворено сільськогосподарську комуну під назвою «Воля». 1929 року, внаслідок жорсткого насадження радянською владою суцільної колективізації, попівчани змушені були створити колгосп «Серп». У 1947 році його перейменовано на «Пам'ять Леніна». 1992 року відбулась реорганізація колгоспу у колективне сільськогосподарське підприємство (КСГП) «Пам'ять Леніна». А у 2000 році КСГП перетворено в сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю (СТОВ) «Надія».
Травень 1918 року — на території села відбувалися криваві сутички партизанів з німецькими та австро-угорськими окупантами, які примусово вилучали продовольство.
20 грудня 1919 року — під час погромів останніми військовими частинами ЗСПР у м. Сміла Київської губернії, що тривали ще із серпня 1919 р., із с. Попівка відстрілювались гарматами червоні партизани у бік міста, і таким чином прогнали нападників.
1920 рік — сільську церкву та школу було відокремлено одну від одної. Трохи пізніше, на зламі 30-х — 40-х рр., внаслідок широкомасштабних антирелігійних та антицерковних кампаній в Україні, впроваджених радянською владою, церкву Успіння Пресвятої Богородиці у с. Попівка зруйнували, а залишки придатних будівельних матеріалів використали для будівництва сільського клубу.
В 1932—1933 роках у селі від голоду загинуло близько 111 осіб. На сьогодні встановлено імена лише 24 людей (на підставі свідчень очевидців Голодомору Донцової Віри Федорівни, Одородько Ганни Сергіївни, Овчаренко Марії Романівни):
Гайдар (жінка), 1933 р.; Гайдар (чоловік), колгоспник, 1933 р.; Канавенко (мати), колгоспниця, 1933 р.; Канавенко (не пам'ятають, хто за статтю), дитина, 1933 р.; Канавенко Василь (син), дитина, 1933 р.; Канавенко Іван (син), дитина, 1933 р.; Канавенко Марія (дочка), дитина, 1933 р.; Канавенко Микола (батько), колгоспник, 1933 р.; Канавенко Михайло (син), дитина, 1933 р.; Канавенко Мотря (дочка), дитина, 1933 р.; Канавенко Павло (син), дитина, 1933 р.; Канавенко Санька (дочка), дитина, 1933 р.;
Макуха (батько), колгоспник, 1933 р.; Макуха (дочка), дитина, 1933 р.;