Наступ царату на землі Війська Запорозького — послідовна ліквідація Московським царством (згодом — Російською імперією) автономії Війська Запорізького Низового.

Основною метою московської влади була повна ліквідація козацької автономії на півдні України, метою козацької спільноти — збереження цієї автономії. Протиборство розпочалося приблизно 1654 року, тривало понад сторіччя, та завершилося остаточним знищенням Запорозької Січі російським урядом у 1775 році.

Наступ московської влади розпочався значною мірою у 1654 році після підписання Богданом Хмельницьким союзницького договору (Березневих статей) з московським царем Олексієм Михайловичем, хоча Військо Запорозьке Низове у прийняті договору участі не брало й царю не присягалося. В той час, коли після підписання Березневих статей 1654 року вплив і присутність Московського царства на землях Гетьманщини посилилися, Запоріжжя зберігало автономію, юридичною основою якої були грамоти польських королів та Універсал гетьмана Хмельницького 1655 р. Однак, скориставшись історичною ситуацією, зокрема ослабленням Гетьманщини та протистоянням з мусульманським світом, Московське царство фактично здійснює наступ на землі Війська Запорожського.

Наступ на козацьку автономію супроводжувався чисельним відокремленням територій, що раніше перебували під її контролем. Також процес супроводжувався постійною боротьбою козаків з представниками московської влади, та двома розгромами Січі, що були викликаними численними обманами козаків московською владою та послабленням козацтва через необхідність постійної боротьби з кількома ворогами.

Передумови протистояння Московського царства та Війська Запорозького

Виникнення козацтва й його відгалужень Перші згадки про українське козацтво відносяться до кінця XV ст. Поява його пов'язана з поступовим заселенням південних прикордонних територій Великого Князівства Литовського українським населенням, яке селилося тут й для захисту від нападів татар було озброєне.

Після монголо-татарських завоювань Батия у Східній та Центральній Європі Північне Причорномор'я ввійшло до складу Золотої орди. Населення, що жило на цій території і не встигло під натиском кочівників відійти в менш доступні для них місця, якщо не було знищено, то зазнало асиміляції. Однак здебільшого татари жили в приморській зоні, а збезлюділа степова частина України використовувалася ними для випасу худоби, з якою вони влітку доходили до Ворскли й гирла Псла на Лівобережжі, межиріччя Тясьмину й Росі на Правобережжі Дніпра та Поділля в Побужжі. 1.Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XII—XIV вв. — М.: Наука,1985. — С. 28-39. Українське населення використовувало ці землі для різних відхожих промислів. Значно посилився приплив українського населення у Причорномор'я з кінця XIV ст., коли більша частина українських земель опинилася у складі Литви. Її успішна боротьба проти знесиленої внутрішніми чварами Золотої Орди сприяла цьому процесові. Проте з переходом Кримського ханства, створеного на уламках Золотоординської імперії, під протекторат турецького султана господарське освоєння причорноморських степів ускладнилось.

Постійна загроза турецько-татарських нападів сприяла формуванню особливого типу господарств у степовому порубіжжі — козацьких, здатних не лише займатися певним видом господарської діяльності, але й у разі потреби стати на захист власних інтересів і рідної землі.

Після об'єднання з Князівством литовським 1659 року Польща вважала Україну своєю територією. На українські землі почали переселятися польські магнати. В першій половині XVI століття магнати вже захопили частину козацьких земель на Поділлі й Київщині. Козаки здіймали повстання і одночасно почали відходити далі на південь. Так у першій половині XVI століття почалася колонізація Запорожжя. Таким чином, вже через приблизно пів століття після виникнення козацтва, у середині XVI століття, постало Запорізьке козацтво. Політичним центром його стала Запорозька Січ, яка розміщалася спочатку на острові Хортиця, а потім й у інших місцях.

Польські королі з 1572 року формують реєстрове козацтво. Військо Запорозьке реєстрове розміщалося на території вище Січі — від Чигирина до Трахтемирова.

Політика Польщі викликала боротьбу українського козацтва з нею.

У 1594—1596 роках Наливайко хотів створити козацьку державу, незалежну від Польщі. У 1616—1622 роках під керівництвом Сагайдачного козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, його збройні сили були реорганізовані у регулярну армію. Під час війни Польщі з Туреччиною 1622 року козаки виставили проти 100-тисячної турецької армії 40 тис. чоловік війська, а поляки лише 30 тис. Після війни козаки були обмануті поляками й не отримали виконання своїх вимог, однак відчули свою силу. Після війни частина учасників війни розійшлася по домівках, але 20 — 30 тис. самовільних козаків, не внесених у реєстр, своїми діями дозволили Війську Запорізькому проводити самостійну політику на підвладній території. У свідомості народу Запорозька Січ перетворювалася на малозалежний від центральної влади Річі Посполитої центр, на підвладній території проводила самостійну політику. Так зміцнилося Військо Запорозьке Низове. На іншій території через кілька десятиліть в ході постійної боротьби з поляками постане козацьке державне утворення — Гетьманщина.

Гетьманщина й втрата нею незалежності

Польська загарбницька політика, національні та соціальні утиски українського населення й козаків зокрема викликали наприкінці XVI — першій половині XVII століть в Україні численні антипольські козацькі повстання, які врешті-решт переросли у визвольну війну українців під проводом Богдана Хмельницького. В ході визвольної війни вже в перший її рік, 1648 року, війська Богдана Хмельницького звільнили більшу частину України. Так постала Гетьманщина. Однак, Хмельницький не розвинув наступ до повної перемоги над Польщею й урешті-решт війна затягується надовго. Для продовження боротьби Хмельницький вимушений був шукати союзника. Таким союзником стало Московське царство, з яким 1654 року було укладено Переяславську угоду.

Однак, Московія виявилася не просто поганим союзником, а й підступним зрадником. Московський уряд вже наприкінці 1655 року пішов на політичне зближення з Польщею. 1656 року у Вільні виходячи зі своїх власних інтересів, Московське царство провело переговори з Польщею проти Швеції без участі української сторони, однобічно уклав Віленське перемир'я з поляками, нехтуючи інтересами України. На польсько-московські переговори у Вільні українська делегація не була допущена. Москва дозволила Польщі окупувати Правобережну Україну, чим звела нанівець всю боротьбу українського народу, а сама окупувала Лівобережну Україну. Українські землі було поділено між Московським царством та Польщею. Загарбницька й зрадницька політика московського царату викликала обурення й супротив козаків.

Хмельницький самотужки почав нову війну проти Польщі. В останні роки Хмельницький, розуміючи, що надії на Москву не виправдалися, турбувався визволенням українських земель і унезалежнення від Москви, пошуком нових союзників.

Наступники Богдана Хмельницького продовжили боротьбу з Московією й, враховуючи зраду Москви, відмінили союз. Після Богдана Хмельницького на території всієї України понад пів-століття тривали майже беззупинні воєнні дії, які вели зовнішні загарбники — Росія, Польща, Туреччина та внутрішньополітичні сили Гетьманщини. На українських землях у другій половині XVII століття точилася соціальна й політична боротьба, яку вміло використовувала Москва на свою користь для встановлення контролю над Гетьманщиною та її окупації.

Подальша доля Гетьманщини Московська влада нічим не допомогла Україні у її боротьби з Польщею, навпаки пійшла з нею на змову, розділили з поляками українські землі, задовольнившись лише Лівобережжям. Зрада Московського царства полягала у численних договорах її з ворогами України: Віленське перемир'я (1656) — поділ Гетьманщини між Московією та Польщею, Андрусівський мир (1667) — знову поділ, Бахчисарайський договір (1681) — віддача Туреччині Правобережної України, Вічний мир 1686 тощо. Також Україну було втягнуто у Велику Північну війну за російські інтереси.

На Лівобережжі Москва провадила постійну загарбницьку політику, нав'язуючи ослабленій майже невпинними війнами підконтрольній їй Лівобережній Гетьманщині свої умови: Переяславські статті (1659), Московські статті (1662), Глухівські статті (1668), Коломацькі статті (1689) тощо.

Деяким гетьманам вдавалося вибороти незалежність й соборність України. Однак, це завжди викликало обурення з боку Московії й чергову війну її проти України. В ході українсько-московської війни 1658 року звільнити Україну від Московії вдалося Івану Виговському. Однак через внутрішній розбрат у державі перемоги Виговського вже через рік були зведені нанівець. 1668 року Дорошенко об'єднує Україну. Дорошенко виборов незалежність, Польща вивела з України всі свої залоги. Москва прийняла Андрусівський договір й не допомогла П. Дорошенку у його боротьбі з Польщею. Московія була рішуче проти возз'єднання України.

В подальшому дії Московії по відношенню до Гетьманщини були спрямовані на посилення окупації й експлуатації її, що завершилося врешті-решт повним скасуванням гетьманату у 1764 році.

Послаблення Гетьманщини вплинуло на долю Війська Запорозького Низового, яке являло собою окреме державне утворення й також зазнавало нападів з боку Московського царства, однак змогло зберігати свою певну незалежність довший час.

Від Переяславської угоди до Мазепи, часи Руїни (1654—1709)

Після Хотинської війни 1622 року частина українського козацтва розійшлася по домівках, але 20 — 30 тис. самовільних козаків, не внесених у реєстр, своїми діями дозволили Війську Запорізькому проводити самостійну політику на підвладній території. У свідомості народу Запорозька Січ перетворилася на центр мало залежний від центральної влади Речі Посполитої. Так зміцнилося Військо Запорозьке Низове й запорозькі козаки стали особливою частиною всього українського козацтва. Вони жили своїм осібним життям, мали свої території, вольності, свою окрему організацію, свого власного кошового.

Козаки січові обрали Хмельницького своїм гетьманом але не бажали підпорядковуватися йому безумовно й залишали за собою свободу дій.

Перші спроби наступу царату на території Запоріжжя

Після Переяславської угоди 1654 року, коли Хмельницький й окремі полки висловилися за союзництво з Московією, запорозькі козаки не брали ніякої участі у переговорах Хмельницького з Московським урядом. Російський посол Бутурлін вимагав від Хмельницького присяги запорожців, однак той заявив, що запорозька спільнота нечисленна й, складаючи частину всього українського козацтва, не може бути невірною Московії. Однак, це не відповідало дійсності. Запорозькі козаки, як і більшість українців, не присягнули московському царю. В той же час, запорожці у своєму листі до Хмельницького від 3 січня 1654 року, за кілька днів до укладення договору Хмельницького з Московією, висловилися про те, що Хмельницький може укласти союзний рівноправний договір за умови збереження всіх прав козацтва.

Після Андрусівської угоди між Московією й Польщею Московія так і не надала Гетьманщині ніякої суттєвої допомоги у її боротьбі з Польщею, а навпаки, зрадила Україну спочатку Віленським миром з Польщею 1656 року, а в подальшому неодноразово ще й іншими діями та Андрусівським договором з Польщею 1667 року.