Термін «давньору́ська мо́ва» (стосовно всіх земель Русі), також давньоукраїнська мова (стосовно українських земель), давньокиївськаПівторак Г. П. Мовна ситуація в Київській Русі / Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски» / Г. П. Півторак. — К. : Видавничий центр «Академія», 2001. — 152 с. — ISBN 966-580-082-5Давньокиївська літературна мова // Історія української літературної мови. Підручник / В. М. Русанівський. — K.: АртЕк, 2001. — 392 c., давньосхіднослов'янська мова) вживається для позначення:
сукупності діалектів, якими нібито розмовляло слов'янське населення Русі (спільносхіднослов'янська мова). Проте, на сьогодні остаточно спростовані теорії про давньоруську мовну єдністьJoanna Getka, Viktor Moisiienko, Na początku było Słowo… Od standardu mówionego do normy literackiej (Zarys genezy ukraińskiego języka literackiego), // Спочатку було Слово... Від мовного узусу – до літературної норми (Нарис генези української літературної мови) Warszawa 2024, Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, ss. 504, ISBN 978-83-235-6703-5, https://doi.org/10.31338/uw.9788323567011
Мозер Міхаель. Українська мова // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — : В-во «Наукова думка», 2019. — С. 596—601. — 842 с. — ISBN 978-966-00-1740-5.; наддіалектної писемної мови, якою користувались у Русі (давньоруська (давньокиївська) писемно-літературна мова). Науковці мають істотно різні погляди на давньоруську мову. Ряд дослідників вважають давньоруською лише письмово-літературну мову, заперечуючи існування в минулому спільної усної давньосхіднослов'янської мовиГлущенко В. А., Півторак Г. П. Давньоруська мова // Українська мова: енциклопедія / НАН України, Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні, Інститут української мови ; ред. В. М. Русанівський [та ін.]. — : Українська енциклопедія, 2000.. Ще донедавна офіційна та ідеологічно заангажована версія походження східнослов'янських мов стверджувала, що після праслов'янської епохи протягом понад 500 років існував єдиний східнослов'янський період із спільною давньоруською народністю та давньоруською мовою. Цю концепцію, однак, нині спростовано.Півторак Г. П. Українська мова //
Давньоруська (спільносхіднослов'янська) мова — умовний термін, яким позначають сукупність мовних рис, властивих східнослов'янським діалектам VII—XII століть і відмінних від інших слов'янських. Однак східнослов'янський ареал у цей період був значно діалектно поділений, тому єдиної, структурно однорідної давньоруської мови в реальності не існувалоГлущенко В. А., Півторак Г. П. Давньоруської мови концепція // .
Не слід плутати давньоруську мову зі староцерковнослов'янською (та її пізнішими формами), яка була літературною мовою середньовічних слов'ян і за походженням є південнослов'янською.
Походження
Праіндоєвропейська мова Прабалтослов'янська мова Праслов'янська мова Давньоруська мова
Слов'янські діалекти Київської Русі
Проблема існування спільної східнослов'янської мови Сучасні східнослов'янські мови мають ряд спільних рис, що відрізняють їх від інших слов'янських мов. На цей факт спирається гіпотеза про існування в минулому спільної мови східних слов'ян, на основі якої утворилися українська, білоруська та російська мови. Прихильниками цієї гіпотези були О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, М. Дурново, Б. Ляпунов, Г. Ільїнський, Л. Булаховський, А. Селіщев, С. Обнорський, М. Грунський, В. Виноградов, Р. Аванесов, П. Кузнецов, В. Борковський, Ф. Філін, М. Жовтобрюх, В. Колесов, В. Марков, В. Німчук та ін.
Вже на початку XX століття український лінгвіст Степан Смаль-Стоцький висловив іншу точку зору. Помітивши певні спільні риси української та сербської мов, що не властиві російській мові, він висловив гіпотезу про формування української та інших східнослов'янських мов безпосередньо з праслов'янської мови і заперечив існування в минулому спільної мови східних слов'ян. Згідно з цією точкою зору, спільні риси східнослов'янських мов з'явились не через спільне походження, а внаслідок взаємного впливу вже після розпаду давньослов'янської спільноти. Такої точки зору дотримувались і дотримуються Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, Віталій Русанівський, О. Ткаченко, Г. Півторак, І. Матвіяс, В. Скляренко та ін.
Між прихильниками двох точок зору точилася жвава наукова дискусія. Наявний на той час лінгвістичний матеріал не дозволяв надати перевагу жодній з двох гіпотез. Згасання дискусії у другій половині XX століття було викликане політичними чинниками. У тридцятих роках низка видатних українських лінгвістів, зокрема Є. Тимченко, були репресовані, а з кінця 1940-х років ідеологи радянського режиму вдалися до поширення історичної концепції про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів». Ця концепція містила і постулат про існування за часів Київської Русі «єдиної давньоруської народності» з єдиною мовою. Публічне поширення інших точок зору в Радянському Союзі було заборонене. Вважалося, що в гіпотетичній давньоруській мові існували говори північно-західних територій із цоканням (нерозрізненням [ц] і [ч]) (дивіться Давньоновгородський діалект), проривним ґ, формою родового відмінку однини жіночого роду на -ѣ (у женѣ) та на південних і південно-східних — з розрізненням [ц] і [ч] , фрикативним [г] (або [h], [γ]), формою родового відмінку однини жіночого роду на -ы (у жены) та ін. Діалектні відмінності були і в лексиці. Подальший розвиток діалектних рис пов'язувався із т. зв. посиленням феодальної роздрібненості Русі (кінець XI — 2-а половина XII ст.).
Ситуація змінилася лише в 1990-ті роки. Внаслідок розпаду СРСР припинився ідеологічний тиск, і дискусія повернулась у наукове русло.
Накопичений за пів століття лінгвістичний матеріал дозволив поставити крапку в суперечці про існування в минулому спільної східнослов'янської мови. Ключову роль у цьому відіграли результати дослідження новгородських берестяних грамот. Російський лінгвіст А. Залізняк виявив, що у мові старіших грамот специфічні риси давньоновгородського діалекту виявляються найяскравіше. В мові пізніших грамот специфічних новгородських рис стає менше. Отже відбувалося не розходження, а зближення новгородського діалекту з іншими слов'янськими діалектами Київської Русі. Таким чином остаточно з'ясовано, що давньоновгородський діалект розвинувся з праслов'янської мовної єдності незалежно від давньокиївського.
Російський лінгвіст С. Л. Ніколаєв на основі аналізу історичного розвитку системи наголосів у діалектах слов'янських мов дійшов висновку, що й ряд інших племен Київської Русі походили з різних гілок слов'янства і розмовляли віддаленими слов'янськими діалектами.
Російський лінгвіст заперечує існування єдиної давньоруської мови і розглядає діалекти XI—XII століття як безпосередню спадщину пізньопраслав'янської епохи, а загальні риси східнослов'янських мов сформувалися в результаті конвергентних процесів початково неоднорідних слов'янських діалектів, що вступили у взаємодію на території Східної Європи.Хабургаев Г. А. Древнерусский язык // Языки мира: Славянские языки / РАН. Институт языкознания; Ред. колл.: А. М. Молдован, С. С. Скорвид, А. А. Кибрик и др. — М.: Academia, 2005. — С. 418—437. — ISBN 5-87444-216-2
Протягом часу існування Київської Русі відбувалось певне зближення слов'янських діалектів на її території, однак паралельно йшов процес формування нових фонетичних, лексичних, морфологічних та граматичних рис, що є специфічними для сучасних української, білоруської та російської мов. Отже гіпотезу про існування у минулому спільної мови східних слов'ян можна вважати спростованою.
Застосування терміна «давньоруська мова» до слов'янських діалектів Київської Русі у роботах сучасних лінгвістів є даниною традиції і не відображає реальної лінгвістичної картини того періоду.
Походження Донедавна вважалося, що східнослов'янські племена (словени, кривичі, в'ятичі, радимичі, дреговичі, східні поляни, волиняни, древляни, сіверяни, угличі (уличі), тиверці, дуліби, білі хорвати) розмовляли близькоспорідненими східнослов'янськими діалектами, які виділилися із праслов'янської етномовної спільності приблизно в VI ст. н. е.
Згідно з сучасними даними, згадані східнослов'янські племена походять з різних діалектних зон спільнослов'янської мови. Давній східнослов'янський мовний ареал був діалектно досить виразно здиференційований. Монолітної, структурно одноманітної мови не було. Мовні особливості східнослов'янських діалектів реконструюються на основі свідчень писемних пам'яток, написаних кирилицею (відомі з серед. XI ст., окр. написи — з поч. X ст.), та сучасних східнослов'янських говірок із залученням матеріалу інших слов'янських мов.
Проте мовні особливості української мови фіксуються вже в писемних пам'ятках XI—XIV століть, які стали нормою української літературної мовиДодаток 1. Мовні риси, засвідчені в писемних пам'ятках, які стали нормою української літературної мови; Звукові риси русько-українських пам'яток XI—XIV ст., які стали нормою української мови; Морфологічні риси русько-українських пам'яток ХІ–XIV ст., які стали нормою української мови // Спочатку було Слово… Від мовного узусу — до літературної норми (Нарис генези української літературної мови) / Віктор Мойсієнко, . — Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2024. — С. 78—131; 150—179; 239—247. — ISBN 978-83-235-6702-8..
За наслідками процесу занепаду редукованих в XI—XIII столітті, південь і південний захід (територія руської мови й пізніше майбутніх української та білоруської мов) виявилися протиставленими півночі й північному сходові (територія майбутньої російської мови).
Писемна мова Русі
Давньоруська чи місцевий варіант старослов'янської? Питання про існування в Русі спільної писемної мови є значно менш контроверсійним. Абсолютна більшість лінгвістів визнає існування такої мови. Все ж у науковому товаристві існує дискусія щодо виправданості застосування терміна «давньоруська мова».
На відміну від сучасних літературних мов східнослов'янських народів, писемна мова часів Русі була значно менш пов'язана з місцевими діалектами. Бурхливий розвиток писемності на Русі розпочався з приходом на її терени християнства. Разом з християнством на Русі почала поширюватись і писемна мова слов'янського перекладу Святого Письма — Староцерковнослов'янська мова (церковнослов'янська) писемна моваЗалізняк Л. Л. Якою мовою говорили в давньому Києві? / Таврійські студії N1: Історичні науки / Крим. ун-т культури, мистецтв і туризму. — Сімф.: Фенікс, 2011.. Цю мову створили в середині IX століття Кирило і Мефодій на основі діалекту, яким розмовляли предки сучасних македонців, що жили тоді на дещо більшій території, до якої належало також рідне місто Кирила та Мефодія Солунь (нині місто Салоніки в Греції). Крім македонських, ця мова містила також моравські елементи, оскільки Кирило і Мефодій тривалий час вели місіонерську діяльність серед слов'ян Великоморавії. Наприкінці IX століття мова слов'янського перекладу Святого Письма зазнала подальшої модифікації на території Болгарії.
Отже, церковнослов'янська писемна мова, яка прийшла в Русь разом із християнством, поєднувала в собі лінгвістичні особливості македонських, моравських та болгарських діалектів. Слов'янські діалекти Русі у формуванні цієї мови участі не брали.
Перебуваючи в обігу в Русі, церковнослов'янська мова вбирала в себе дедалі більше рис місцевих діалектів. Глибина цього процесу була різною в різних сферах застосування мови. Найменшого впливу зазнали канонічні тексти релігійного змісту. Мова цих текстів залишалася найбільш близькою до початкового варіанту церковнослов'янської писемної мови.