Безпосередня демократія, пряма демократія, пряме народовладдяA. Democracy in World Book Encyclopedia, World Book Inc., 2006. B. Pure democracy entry in Merriam-Webster Dictionary. C. Pure democracy entry in American Heritage Dictionary" — сукупність форм організації державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави схвалюються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, зборах тощо.

Так само позначають форму демократії (народовладдя), за якої люди безпосередньо вирішують (наприклад, шляхом голосування, загальними зборами) політичні ініціативи.

Демократія як народовладдя тепер має дві загальновизнані форми — пряме (або безпосереднє) народовладдя та представницьке народовладдя. пряме народовладдя — безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо); представницьке народовладдя — вирішення державних питань представницькими органами (парламентом, місцевими Радами тощо), управління державними справами не безпосередньо, а через обраних депутатів парламенту чи місцевого представницького органу.

Інститути прямої демократії

1. Референдум — голосування населення із метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя. Референдуми в Україні поділяються на всеукраїнські та місцеві. Предметом всеукраїнського референдуму може бути: — затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень; — прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень; — прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. Предметом місцевого референдуму може бути: — прийняття, зміна або скасування рішень з питань, віднесених законодавством України до відання місцевого самоврядування відповідних адміністративно-територіальних одиниць; — прийняття рішень, які визначають зміст постанов місцевих Рад народних депутатів та їх виконавчих і розпорядчих органів.

2. Збори громадян — зібрання громадян з метою висловлення позиції та прийняття рішень консультативного (дорадчого) або обов'язкового характеру. В Україні проявляються у вигляді громадських слухань, зібрань домоуправлінь, громадських зборів, мітингів, масових зібрань, доручень територіальної громади депутатамgromady.org.ua тощо.

Пряма демократія подібна до представницької демократії, однак і має відмінності від останньої, за якої люди голосують за представників, що потім вирішують політичні ініціативи.

Залежно від конкретної використовуваної системи, пряма демократія може полягати у прийнятті управлінських рішень, виборах шляхом жеребкування, прийнятті законів, безпосередньому обранні або звільненні чиновників і проведенні судових процесів. Дві провідні форми прямої демократії — це демократія участі та дорадча демократія.

Більшість країн, які є представницькими демократіями, допускають три форми політичної діяльності, які передбачають обмежену пряму демократію: референдум (плебісцит), публічні ініціативи (наприклад, нормотворчі), і відкликання посадової особи.

Референдуми можуть містити можливість проведення обов'язкового голосування щодо того, чи має бути даний закон відхилено. Це ефективно гарантує населенню, що має право голосу, можливість накладення вето на закон, прийнятий обраним законодавчим органом (однією з країн, що використовує цю систему є Швейцарія).

Ініціативи, які зазвичай висуваються членами широкої громадськості, примушують обраних представників до розгляду законів (як правило, з подальшим референдумом) без згоди або навіть попри опір останніх.

Відкликання дає громадськості владу усувати виборних посадових осіб з посади до закінчення строку їх повноважень, хоча це дуже рідко зустрічається в сучасних демократіях.

Автори з анархістськими поглядами стверджують, що пряма демократія виступає проти сильної центральної влади, оскільки прийняття владних рішень може перебувати тільки на одному рівні — безпосередньо у населення або центральної влади. Концепція прямої демократії надихнула деяких найважливіших сучасних мислитилів — таких, як Корнеліус Касторіадіс, Ганна Арендт, і П'єр Кластрес.

Історія Найбільш ранньою відомою прямою демократією вважається Афінська демократія 5-го століття до н. е., хоча вона не була всеохопною демократією: жінки, іноземці та раби були виключені з неї. Основними органами Афінської демократії були загальні збори, що складається з громадян чоловічої статі; Буль (рада), що складався з 500 громадян; і суди, які утворювались з величезної кількості присяжних, обраних за жеребом, за відсутності суддів. Афіни нараховували лише близько 30000 громадян чоловічої статі, однак кілька тисяч з них були політично активні кожного року, а більшість з них досить регулярно протягом багатьох років поспіль. Афінська демократія була прямою не тільки в тому сенсі, що рішення приймалися зборами людей, але також і в тому сенсі, що люди через збори, Буль і суди контролювали весь політичний процес і велика частина громадян були постійно залучена до публічних відносин. Сучасні демократичні держави не схожі на афінську систему.

Також актуальною є історія Стародавній Рим, зокрема Римська Республіка, починаючи десь приблизно з 509 р до н. е. Древня Римська республіка мала систему громадського законотворення чи громадського формування та прийняття закону, а також право громадського вето законодавчих актів. Багато істориків відзначають кінцем республіки прийняття закону з назвою Lex Titia, 27 листопада 43 р до н. е. Проте, Рим відображає багато аспектів демократії, як прямої, так і непрямої, на всьому шляху від епохи Римської монархії до краху Римська імперія. Дійсно Сенат, сформований в перші дні міста, існував за часів Королівства, Республіки та Імперії, і продовжував існувати навіть після занепаду Західного Риму; і його структура та правила продовжують впливати на законодавчі органи в усьому світі.

Сучасна епоха громадського законотворення розпочалася в містах Швейцарії в 13-му столітті. У 1847 році, швейцарці додали «положення про референдум» до їх національної конституції. Незабаром вони виявили, що недостатньо мати тільки право вето щодо законів парламенту. У 1891 році вони додали «ініціативи внесення конституційних поправок». Швейцарські політики з 1891 року дали світові цінний досвід ініціатив конституційних поправок на національному рівні. За минулі 120 років, понад 240 ініціатив були винесені на референдум. Населення було консервативним, затвердивши лише близько 10 % цих ініціатив; крім того, вони часто робили вибір на користь версії ініціативи, доопрацьованої урядом. (Див. нижче Пряма демократії у Швейцарії).

Іншим прикладом є США, де, незважаючи на те, що останні є Федеративною республікою, де прямої демократії не існує на федеральному рівні, майже половина штатів (і багато населених пунктів) забезпечують спонсоровані громадянами виборчі ініціативи і переважна більшість штатів також мають або ініціативи та/або референдуми. (Див. нижче Пряма демократії в Сполучених Штатах). Деякі з питань, пов'язаних зі спорідненими з прямою демократією поняттями, що стосуються використання Інтернету та інших комунікаційних технологій, розглядаються в електронній демократії і нижче під назвою «електронна пряма демократія». Концепція «управління (політики) відкритого коду» застосовує принципи руху вільного програмного забезпечення в управлінні людьми, що дозволяє залучити увесь народ до, безпосередньої участі в управлінні у більшій чи меншій мірі, залежно від бажання громадян.

Приклади

Стародавні Афіни Афінська демократія розвинулася в грецькому місті-державі Афінах, що включає місто Афіни та навколишню територію Аттики, близько 500 р. до н. е. Афіни були однією з найперших відомих демократій. Інші грецькі міста застосовували демократію, і, хоча більшість наслідувало афінську модель, ні одна не була такою ж потужною, стабільною або добре задокументованою, як в Афінах. За безпосередньої демократії Афін громадяни не уповноважували представників голосувати від їх імені з питань законодавства та виконавчих рішень (як у США), а замість цього голосували особисто. Участь далеко не була відкритою, але групи учасників визначалися безвідносно до належності до економічних класів і вони брали достатньо широку участь. На громадську думку виборців впливала політична сатира комічних поетів у театрах.Henderson, J. (1993) Comic Hero versus Political Elite pp.307-19 in

Солон (594 до н. е.), Клісфен (508-7 до н. е.), і Ефіальт (462 до н. е.) сприяли розвитку афінської демократії. Історики розходяться в тому, хто з них був відповідальний за який інститут, і хто з них найбільш представляв справді демократичний рух. Зазвичай афінську демократію відраховують від Клісфена, відтоді як устрій Солона був повалений та змінений тиранією Пейсістратуса (Пісістратуса), в той час як Ефіальт переглянув конституцію Клісфена відносно мирно. Гиппарх, брат тирана Гіппія, був убитий Гармодіусом і Аристогейтоном, які згодом були вшановані афінянами за нібито відновлення афінської свободи.

Найславетнішим і найтривалішим демократичним лідером був Перикл; після його смерті, афінська демократія була двічі перервана олігархічними революціями наприкінці Пелопоннеської війни. Вона була трохи змінена після свого відновлення за часів Eucleides; найдокладніші описи цієї модифікації 4-го століття, а не щодо системи Перикла. Вона була придушена македонцями в 322 до н. е. Афінські установи були пізніше відроджені, але ступінь їх реальної демократичності є предметом дискусії.

Швейцарія Пряма демократія існує тільки в швейцарських кантонах Аппенцелль, Іннерроден і Гларус. Швейцарська Конфедерація це напівпряма демократія (представницька демократія з інструментами прямої демократії). Більшість західних країн мають представницькі системи. Швейцарія рідкісний приклад країни з інструментами прямої демократії (на рівні міст, кантонів і федерації). Громадяни мають більше влади, ніж за представницької демократії. На федеральному рівні, громадяни можуть пропонувати зміни до Конституції (федеральна народна ініціатива) або ініціювати референдуму щодо будь-якого закону парламенту. У період з січня 1995 року і червні 2005 року громадяни Швейцарії проголосували 31 раз зі 103 питань. За той же період, французькі громадяни брали участь лише у двох референдумах. У Швейцарії, простої більшості голосів достатньо для містечка, міста та рівня кантону, але на федеральному рівні з конституційних питань необхідна подвійна більшість.

Подвійна більшість вимагає схвалення більшістю голосуючих осіб, а також більшістю кантонів. Таким чином, у Швейцарії запропонована громадська поправка до федеральної Конституції (тобто ініціатива) не може бути прийнята на федеральному рівні, якщо її схвалює більшість людей, але не схвалює більшість кантонів. Для референдумів або пропозицій в загальних рисах (як принцип загального перегляду Конституції) більшості з таких голосувань достатньо (Швейцарська конституція 2005 року).

У 1890 році, коли громадянське суспільство та уряд обговорювали ідеї національної громадської законотворчості у Швейцарії, від Конгресу Сполучених Штатів, в якому Палата представників представляє населення, а Сенат представляє штати було сприйнято ідею подвійної більшості. На думку їх прихильників, такий широко легітимний підхід до національної громадянської законотворчості був дуже успішним. Кріс Кобач стверджує, що у зв'язку з цим Швейцарії вдалося досягти тандему соціального і економічного успіхів, який мають лише кілька інших країн. Кобач стверджує, що «надто часто спостерігачі вважають Швейцарію дивною серед політичних систем. Однак доцільніше розглядати її як піонера». Нарешті, політична система Швейцарії, включаючи її прямі демократичні методи в контексті багаторівневого управління, стає все більш і більш цікавою для дослідників інтеграції в Європейському Союзі.Trechsel (2005)

Сполучені Штати