Рівнинні оджибве, степові оджибе, західні оджибве, бангі () — алгонкіномовне індіанське плем'я в Канаді і США. Рівнинні оджибве є частиною численного індіанського народу оджибве.
Етнонім Назва рівнинні оджибве вперше запропонував американський етнолог Алансон Скіннер для розрізнення рівнинних оджибве від оджибве, що живуть у Вудленді. У ХХ столітті їх називали оджибве, чиппева, бангі, сото, рівнинні оджибве і західні оджибве.
Назва оджибве і чиппева походить від різної вимови слова očipwe, яке було самоназвою групи, що жила на півночі Су-Сент-Марі. У ХХ столітті так називали себе групи східних рівнинних оджибвеїв, а також деякі західні громади в тому числі і в Північній Дакоті і Монтані. Назва чіппева переважно використовується у США і в південному Онтаріо. Оджибве або оджибва використовується в іншій частині Канади.
Східні рівнинні оджибве також називають себе aniššina-pe — людина, індіанець, проте ця назва не використовується західними рівнинними оджибве. У західній Манітобі і Саскачевані більш уживана назва сото, яке використовувалося франко-канадськими торговцями і встановилося на самому початку XIX століття. Так називають східні групи оджибве.
Торговці Компанія Гудзонової затоки у XVIII і XIX ст. називали рівнинних оджибве також як і північних оджибве — бангі. Ця назва походить від оджибвейського слова panki — трохи, вживаним при спілкуванні з торговцями. У XX столітті рівнинні оджибве в США використовували бангі як самоназва.
У Північній Дакоті і в Монтані рівнинні оджибве іноді називають себе nakkawininiwak — ті, хто говорить відмінно від інших оджибве або nakawe-wininiwak. Це запозичення з мови рівнинних кри — nahkawiyiniwak або nahkawe-wininiwak. Оджибве Міннесоти називають рівнинних оджибве maškote-aniššina-pe, народ прерій. Більшість сусідніх племен не відрізняли рівнинних оджибве від рівнинних крі.
Історія
Переселення і адаптація до життя на рівнинах, 1730—1816 рр. Деякі групи оджибве ще в 1740-х зайняли північну частину Міннесоти. До 1750 році кілька громад оджибве досягли Ред-Рівер на кордоні з Великими рівнинами в Манітобі і західній Міннесоті. Вони ще були типовими індіанцями лісів і коней не мали, а переміщалися вони, в основному, пішки або на каное. До 1780 року найзахідніші оджибве зустрічалися серед груп, що вели торгівлю в селах манданів і воювали проти хідатса і шаєнфв. Не зважаючи на те, що вони періодично проводили рейди на рівнини, джерела початку XVIII століття повідомляють, що ця народність жила, головним чином, за рахунок полювання, хутрового промислу, рибного лову і збиранняOjibwe — The Canadian Encyclopedia.
Коли оджибве перемістилися на захід, вони стали тісними союзниками ассінібойнів і крі, з якими вони вели торгівлю, укладали шлюби і боролися проти спільних ворогів, перш за все, сіу і гровантрів. До 1760 років деякі з них вже подорожували через землі ассінібойнів і рівнинних крі між Лісовим озером і річкою Ассінібойн. На початку 1780-х в районі Ред-Рівер вибухнула епідемія віспи, в результаті якої вимерла більша частина корінного населення в південно-західному Онтаріо і сусідній Міннесоті. Звичай оджибве жити взимку невеликими таборами врятував їх від хвороби. До 1790 року вони частіше стали кочувати на захід від Ред-Рівер і на південь від річки Ассінібойн. Просуваючись далі на захід, оджибве стали союзниками ассінібойнів і рівнинних кри . Деякі вчені стверджують, що в результаті виникла нова етнічно змішана народність, яку місцеві торговці не зовсім точно називали оджибве. Як би там не було, 1790 років оджибве міцно закріпилися в лісостепу на кордоні з рівнинами вздовж Ред-Рівер і річки Ассінібойн.
Спочатку оджибве переміщалися на захід як наймані або сезонні робітники, які приїздили поодинці або маленькими табірними групами і користувалися можливостями, що відкрилися завдяки торгівлі хутром. Після того, як вони зайняли лісостеп, деякі з них продовжили просуватися далі на захід в пошуках місць, більш багатих на хутрових звірів. Уже в 1780-х роках присутність оджибве спостерігалося у факторіях уздовж річки Ассінібойн, де торгували з племенами Рівнин, а до 1790-х років все більше їхнє число освоювало прерії на захід від Ред-Рівер, до самих Пембінських пагорбів. Є відомості, що в той же період оджибве з'явилися на територіях на південь до самої річки Суріс і поблизу річок К'Аппель і Саскачеван, однак вони не селилися тут у значних кількостях аж до XIX століття. Переміщаючись у прерії на захід від Ред-Рівер і на південь від річки Ассінібойн, оджибве полювали і мирно селилися серед своїх нових сусідів — ассінібойнів і рівнинних крі. Але на відміну від своїх кінних союзників, для яких основним заняттям було полювання на бізонів, оджибве, що мали мало коней, були, в основному, траперами.
Після 1797 року, коли значна частина популяції бобрів у регіоні загинула від епідемії, промисли оджибве, що мігрували на захід, стали більш різноманітними. Більшість із них продовжувало звичайні сезонні заняття полюванням і хутровим промислом у лісостеповій зоні, а також у долинах річок і в преріях. Тут вони приєднувалися до місцевих рівнинних крі та ассінібойнів під час зимових полювань на бізонів, що дозволяло їм робити додаткові великі запаси м'яса під час мисливського сезону. Деякі оджибве навіть стали залишатися в преріях круглорічно, але більшість поверталась на більш звичні лісові та лісостепові території, де влітку вони займалися рибальством, навесні виробництвом кленового цукру і збором дикого рису восени. Присутність оджибве в преріях залишалась обмеженою: це були, головним чином, невеликі сім'ї та групи, які жили біля або серед ассінібойнів і рівнинних крі. Протягом перших двох десятиліть XIX століття оджибве зіткнулися з подальшим скороченням популяцій хутрових звірів, збільшенням витрат на їхню ловлю і втратою важливих лісостепових ділянок їхнього проживання в міру того, як європейці і метиси переселялися на ці території. Одним із результатів цього стало те, що оджибве стали шукати інші можливості заробітку на рівнинах, де коні і м'ясо бізонів приносили хороші доходи. Хоча все більше число оджибве селилася і промишляли в преріях в перше десятиліття XIX століття, виникнення рівнинних оджибве як окремої народності не піддається точному датуванню. Найбільш ймовірно, що це сталося до 1805 року, коли оджибве вже полювали на бізонів на своїх конях і жили в преріях серед рівнинних крі та ассінібойнів. У наступному десятилітті їхня чисельність зросла, тому що оджибве, що жили в лісостепу, стали шукати кращих економічних можливостей на Великих рівнинах.
Виникнення нової культурної спільності, 1817—1862 рр.
У 1817 році оджибве, ассінібойни і крі продали землі вздовж річок Ассінібойн і Ред-Рівер колонії Селкірка і пішли на рівнини Саскачевану. У цей же час їхні торговельні зв'язки з манданами ослабли, а також почастішали сутички з сіу за доступ до місць полювання на бізонів. Цей рік став поворотним пунктом в історії рівнинних оджибве. Після 1820 року оджибве встановили тісні зв'язки з появою поселеннями метисів. У районах на схід від Черепашачих Гір рівнинні оджибве полювали на бізонів разом із метисами на півдні до Девілс-Лейк, а після 1850 року частина оджибве мігрувала разом із метисами на рівнини Альберти і Монтани. Таким чином, одна частина рівнинних оджибве влаштувалася уздовж річки Суріс, інша просунулася далі на захід і проживала в районі гір Вуд-Маунтінс і Сайпресс-Гіллс.
Лише до 1830-х років західні оджибве стали справжніми рівнинними індіанцями і перейняли більшість елементів степової культури. У міру того, як одні оджибве закріплювалися на рівнинах, все більше число їхніх родичів покидало лісостеп і ліс, щоб приєднатися до своїх одноплемінників, що вже облаштувалися на рівнинах. Через скорочення ресурсів східного лісостепу і прерій, а також завдяки новим можливостям, які відривалися завдяки торгівлі бізонячими шкурами, в середині XIX століття на західні рівнини постійно прибували нові групи оджибве. Ті оджибве, що краще за інших пристосувалися до життя на рівнинах, стали переселятися і ґрунтуватися на території від Черепашачих Гір до східного краю Сайпресс-Гілл. Це був уже повністю кінний народ, що забезпечує своє життя і торгівлю полюванням на бізонів.
Велика частина цієї народності займала території між ріками Ассінібойн і Суріс і включала в себе — Народ Черепашачої гори (mikkinakk wači-winiwak) і Народ мишачої гори (mo-swači-wininiwak), разом ці групи стали відомі як Народ Лісистих гір (mittikwači-wininiwak). На території сучасного округу Таунер частина цих оджибве заснувала велике укріплене село, яке називали «Бізоновий Вігвам» (pišikki ka'-tta'-t), яке було зруйнованне плем'ям янктонаї в 1824—1825 рр. Менша частина влаштувалася близько Сайпресс-Гілл і стала відома як Народ Кипарисових пагорбів (inina-ntaka-wininiwak). Ця група була сильно перемішана з рівнинними крі і ассінібойнами.
Утрата земель, 1863—1917 рр. У 1863 році рівнинні оджибве уклали Другий Пембінський договір. Згідно з цією угодою, частини їхньої крайньої східної території були передані США, а також створена резервація площею у 640 акрів на північ від річки Пембина. Землі ж в Черепашачих горах та інші території оджибве були охоплені ні цим, ні будь-якими іншими договорами. Таким чином, до початку 1870-х років більшість рівнинних оджибве перебувала поза юрисдикцією будь-яких договорів і формально не відносилася ні до Сполучених Штатів, ні до Канади.
У 1871 році, згідно з першим і другим договорами, рівнинні оджибве, що жили в Манітобі, поступилися канадському уряду землями а натомість отримали кілька невеликих резервацій. Ті ж оджибве, що жили в Саскачевані, опинилися в резерваціях лише через деякий час після укладення четвертого договору. Багато з цих рівнинних оджібвеїв орієнтувалися у своєму господарському житті як на лісостеп, так і на рівнини. Тому ці групи були змушені шукати притулку в Сайпресс-Гілл, коли в кінці 1870-х остаточно зникли стада бізонів. Їм довелося відмовитися від свого споконвічного способу життя і почати нове життя в резерваціях. Хоча більша їхня частина прийняла договори з Канадою і залишилася в цій країні, чимале число з тих, чиї місця проживання охоплювали територію Сполучених Штатів, зберегли свій спосіб життя, заснований на полюванні на бізонів. Однак більшість рівнинних оджибве не були включені в різні договори з США, що стосуються західних рівнин Північної Дакоти і прилеглих регіонів у Монтані.
В ході 1880-х — початку 1890-х рр. багатьох рівнинних оджибве, разом із великим числом інших індіанців і метисів, стали називати «безземельними». Це були групи різної чисельності, що кочували територіями на захід і північний захід від Черепашачих гір у пошуках засобів існування. У число цих груп входили група Маленькій Раковини, близько 5000 осіб, яка деякий час жила у Вуд-Маунтінс і у форті Пек разом із родичами за шлюбними зв'язками з південними ассінібойнами, а також ті, хто, відмовившись від реєстрації в Черепашачих горах, переселилися в центральну Монтану і прилеглі райони Саскачевану. Деякі з цих оджибве об'єдналися з рівнинними крі або ассінібойнами в районі форту Белнап, гір Бер-По і річки Масселшелл, у той час як інші оджибве залишилися з крі та ассінібойнами поблизу від Сайпресс-Гілл.
Багато років минуло, перш ніж ці рівнинні оджибве отримали у своє розпорядження землі і були офіційно визнані або Сполученими Штатами, або Канадою, хоча група Маленької Раковини з Монтани залишалася невизнаною навіть у 1998 році. За рішенням влади, для рівнинних оджибве і частини метисів у 1882 році в адміністративному порядку була створена резервація Тьортл-Маунтін. Але рівнинні оджибве, як і багато інших індіанських племен прерій, нерідко залишали свої резервації для полювання на бізонів. Під час однієї з таких поїздок групи вождя Маленька Раковина уряд вирішив, що резервація Тьортл-Маунтін занадто велика для проживаючих там індіанців і метисів і віддало на продаж білим поселенцям 90 % їхньої території. У результаті таких дій, група Маленької Раковини залишилася без землі до 1998 року.