Барбадос

Барба́дос (; чи [bɑːrˈbeɪdoʊs]) — держава в Центральній Америці на острові Барбадос у Карибському морі в групі Малих Антильських островів. Розміщений на найсхіднішому острові Центральної Америки досить близько до Південноамериканського континенту, за 434,5 кілометрів від Венесуели. Найближчими до Барбадосу островами є Сент-Люсія та Сент-Вінсент і Гренадини, які лежать на захід від острова.

Площа острова становить 430 км². Поверхня рівна, з невеликою кількістю пагорбів посередині острова. Склад ґрунту вказує на те, що острів не вулканічного, а коралового походження. Оточений кораловими рифами.

Клімат на острові тропічний із постійними пасатами, що дмуть з Атлантичного океану. Часто бувають урагани в червні — листопаді.

Політична система — республіка. До 30 листопада 2021 року Барбадос був конституційною монархією. Формально країну (як і Австралію, Канаду, Нову Зеландію і ще 11 країн Британської співдружності) очолювала королева Великої Британії Єлизавета II. Фактичним главою держави був прем'єр-міністр.

Столиця — місто Бриджтаун (116 тис. осіб, з передмістям).

Мови — англійська і байан (місцевий діалект англійської).

Природа

Острів розташований у Карибському морі на північ від Венесуели, найсхідніший з карибських островів. Має географічні координати 13° 10' пн. ш., 59° 32' зх. д.

Рельєф Острів Барбадос, що є вершиною підводного Барбадоського хребта, скомпонованого осадовими породами, перекритими кораловими вапняками потужністю близько 90 м. Терен острова головним чином, рівний, трохи піднятий у центральному плоскогір'ї. На заході виражена серія морських терас. Найвища точка — гора Гіллабі (336 м). Характерні карстові форми рельєфу. Вздовж узбережжя тягнеться широка смуга пляжів, всипаних білим піском. Виняток становлять обривисті південно-східні і північно-східні береги. Острів майже повсюдно оточений кораловими рифами.

Клімат Тропічний пасатний, помірно спекотний. Середні температури найпрохолоднішого місяця (лютого) — 25 °C, найжаркішого (вересня) — 27 °C. Середня річна сума опадів 1500 мм із коливаннями від 1100 мм на низовинному узбережжі до 2100 мм у піднесених центральних районах острова. Розрізнюють два сезони: сухіший (грудень-травень) і вологіший (червень-листопад). Спекотна погода переноситься легко завдяки пасатам і ранковому і вечірньому бризам. Великих річок на острові немає, але є нечисленні карстові джерела.

Ґрунти У найвологіших умовах розвинуті червоноземи, в найсухіших — темнокольорові ґрунти. Первинні вічнозелені тропічні ліси переважно знищені. Єдиний лісовий масив — резерват Тернес-Хол площею 18,6 га, знаходиться на півночі острова, крім того, деревна рослинність місцями збереглася на узбережжі.

Флора Переважає культурний ландшафт з плантаціями цукрової тростини. Вздовж доріг зустрічаються штучні насадження червоного дерева (махагони), казуарини, кокосової пальми. Широко поширені гарно квітучі чагарники.

Фауна На Барбадосі немає змій і хижаків, за винятком мангуст, що сильно розплодилися, яких завезли 100 років тому для боротьби з пацюками. Зустрічаються зайці і мавпи. На острові гніздяться колібрі, папуги, голуби та інші птахи, зупиняються перелітні птахи. У прибережних водах водяться риба й ракоподібні. Для охорони екосистем коралових рифів створено морський резерват.

Корисні копалини На острові знайдено скромні запаси нафти та природного газу.

Фізико-географічне районування За фізико-географічним районуванням світу Барбадос належить до фізико-географічної області Малі Антильські острови Карибської фізико-географічної країни.

Історія

Першими поселенцями на Барбадосі були індіанські кочівники. Три хвилі імміграції пройшло через острів, які потім прямували у бік Північної Америки. У першу хвилю увійшли представники групи саладоїдів-барранкоїдів (Saladoid-Barrancoid), корінних жителів Венесуели, які приплили на острів на каное з долини річки Оріноко приблизно в 350 році нашої ери. Вони займалися землеробством, рибальством і виготовленням керамічних виробів. Пізніше, приблизно 800 року нашої ери на острів припливли індіанці з племені Аравак (Arawak) також з території Південної Америки. До поселень племені Аравак на острові належать Стауд Поїнт (Stroud Point), Чадлер Бей (Chandler Bay), Сейнт Люкс Гуллі (Saint Luke's Gully) і Меппс Кейв (Mapp's Cave). Згідно із записами нащадків племені з інших сусідніх островів, спочатку острів називався Ічироуганаїм (Ichirouganaim). У XIII столітті острів заселили індіанці племені Карибів, витіснивши звідти обидва попередні племені. Протягом кількох подальших сторіч кариби, як до них племена араваків і саладоїдів-барранкоїдів, ізольовано жили на острові.

Ім'я «Барбадос» прийшло від португальського дослідника Педро Кампоса (Pedro Campos) в 1536 році, який спочатку назвав острів «Os Barbados» (бородатий) через велику кількість фігових дерев, що росли на ньому, обвитих схожими на бороди епіфітами. Між 1536 і 1550 роками іспанські конкістадори захопили на острові багато карибів і використовували їх на плантаціях як рабів. Деякі кариби все ж втекли з острова.

Британські моряки, які висадилися на острові в 1620-х роках на місці нинішнього міста Гоултаун (Holetown), виявили острів незаселеним. З часу перших британських поселенців у 1627—1628 роках до здобуття незалежності в 1966 році, Барбадос перебував під безперервним британським контролем. Проте Барбадос задовольнявся наданою йому широкою автономією. Його парламент, Палата Законодавчих зборів (House of Assembly) був утворений у 1639 році. Серед перших важливих британських представників був сер Вільям Куртен (sir William Courten). До 1660 року був центром особливого володіння «Острови провінції Карлайла», що були власністю Джеймса Хея, графа Карлайла, а потім його сина (до 1660 року).

Починаючи з 1620-х років на острів було доставлено велику кількість чорношкірих рабів. 5000 місцевих жителів померло в 1647 році від хвороби, яка перебігала з гарячкою, а десята частина рабів була убита плантаторами-роялістами під час англійської революції в 1640-і роки через побоювання, що ідеї руху Левеллерів (Levellers) можуть поширитися серед рабів, якщо парламент візьме владу в свої руки.

У той час на острів переселилася велика кількість кельтів — службовців за контрактом, переважно з Ірландії і Шотландії. Протягом кількох подальших сторіч кельти використовувалися буфером між англо—саксонськими плантаторами й численним чорношкірим населенням. Вони часто служили в колоніальній міліції і відігравали серйозну роль союзників чорношкірого населення в нескінченній череді колоніальних конфліктів. До того ж, у 1659 році англійці завезли на острів велику кількість шотландців та ірландців як рабів. За часів англійського короля Якова II та інших королів з династії Стюартів на острів також завозилися раби шотландського й англійського походження, наприклад у 1685 році під час придушення повстання Монмута в Англії. Сучасні нащадки цих рабів іронічно називають себе «червононогими» (Red Legs) і є одними з найбідніших верств населення сучасного Барбадосу. Також часто відбувалося змішування крові між чорношкірим африканським населенням і кельтами. Через те, що африканське населення було краще пристосоване до місцевого клімату і слабо сприйнятливе до тропічних хвороб, а також через частішу еміграцію білого населення при першій же можливості, переважно кельтське населення в XVII столітті змінилося на здебільшого чорношкіре до 20 століття.

Оскільки цукрова промисловість стала основною комерційною діяльністю на острові, Барбадос був розділений на великі маєтки плантацій, які замінили маленькі ділянки перших британських поселенців. Деякі зі зміщених фермерів перебралися до британських колоній Північної Америки, особливо, до Південної Кароліни. Для роботи на плантаціях на Барбадос та інші карибські острови завозилися раби з Західної Африки. Работоргівля була припинена в 1804 році. Однак ще тривало пригноблення, що призвело в 1816 році до найбільшого в історії острова повстання рабів. Близько тисячі людей загинуло в повстанні за свободу, 144 людини було страчено, і ще 123 депортовано королівською армією. Через 18 років, у 1834 році рабство в британських колоніях було нарешті скасовано. У Барбадосі та інших британських колоніях у Вест-Індії повній емансипації від рабства передував шестирічний період навчання.

Однак, у подальші роки завдяки майновому цензу при голосуванні на виборах власники плантацій і британські торгівці все ще домінували в місцевій політиці. Більш як 70 % населення, включаючи жінок, які не мали громадянських прав, було виключено з демократичного процесу. Так продовжувалося до 1930-х років, коли нащадки звільнених рабів організували рух за політичні права. Одним з лідерів цього руху був сер Грентлі Адамс (Grantley Adams), який заснував Барбадоську Лейбористську партію (Barbados Labour Party), пізніше в 1938 році перейменовану в Барбадоську Прогресивну Лігу (Barbados Progressive League). Попри те, що він був відданим прихильником монархії, Адамс і його партія вимагали більших прав для бідних верств населення. Прогрес у бік демократичного уряду був досягнутий у 1942 році, коли майновий ценз був знижений і жінки одержали виборче право. До 1949 року владу у плантаторів було відібрано, і в 1958 році Адамс став прем'єр-міністром країни.

З 1958 по 1962 роки Барбадос був одним з десяти членів Вест-Індійської федерації, націоналістично налаштованої організації, що виступала за незалежність британських колоній у регіоні. Монархічно налаштований Адамс не міг більше відповідати потребам народу. Еррол Барроу (Errol Walton Barrow), великий реформатор, вийшов з партії Адамса і заснував Демократичну лейбористську партію (Democratic Labour Party) як ліберальну альтернативу Барбадоської Прогресивної Ліги, і в 1961 році змінив Адамса на посту прем'єра.

З розпуском Федерації Барбадос повернувся до свого колишнього статусу самоврядної колонії. У червні 1966 року острів вступив у переговори з Великою Британією про свою незалежність, і 30 листопада 1966 року незалежність острова була офіційно проголошена.

До 2021 року главою держави була королева Великої Британії та Барбадосу Єлизавета II, яку представляв призначений нею генерал-губернатор. 2021 року парламент Барбадосу оголосив про вихід з-під влади британської корони.

Державний устрій

Політичний устрій — республіка. Діє конституція від 30 листопада 1966 р.

Барбадос був незалежною державою в складі Співдружності, очолюваної Великою Британією, до 30 листопада 2021 року, коли було проголошено республіку та обрано першого президента.

Законодавча влада належить двопалатному парламенту, що складається з Палати зборів (House of Assembly) у складі 30 депутатів, які обираються населенням загальним прямим голосуванням терміном на 5 років і Сенату (Senate) з 21 члена: 12 призначаються генерал-губернатором за рекомендацією прем'єр-міністра, 2 — за рекомендацією лідера опозиції, 7 вибирає сам генерал-губернатор. Голова Сенату — Бренфорд Тейт (Branford Taitt). Палата зборів обрана 15 січня 2008 р. Спікер — Майкл Каррінгтон (Michael Carrington).

Виконавча влада здійснюється урядом на чолі з прем'єр-міністром, якого призначає генерал-губернатор і за рекомендацією прем'єр-міністра — міністрів. Уряд підзвітний парламенту.

Політичні партії

Барбадоська лейбористська партія — БЛП (Barbados Labour Party — BLP). Заснована в 19З8 р. Лідер і голова — Міа Моті (Міа Mottey). Генеральний секретар — Вільям Дагід (William Duguid). Друкований орган — тижневик «Бікон» (The Beacon). Демократична лейбористська партія — ДЛП (Democratic Labour Party — DLP). Заснована в 1955 р. Лідер і голова — Девід Нхомпсон (David Nhompson). Національна демократична партія — НДП (National democratic Party — NDP). Заснована в 1989 р.після розколу Демократичної лейбористської партії. Лідер — Ричард Хейнс (Richard Haynes).

Адміністративний поділ Барбадос поділяється на 11 парафій (приходів, ):