Коза́цьке (; в минулому — Кизил Пунар та Гура Роша) — село Старокозацької сільської громади Білгород-Дністровського району Одеської області в Україні. Населення становить 1400 осіб.
Розташування Розташовано в км на південь від кордону з Молдовою. В 5 км на схід від Козацького знаходиться Дністровський лиман. Найближчі населені пункти: села Удобне, Красна Коса, Старокозаче.
Відстань до районного центру становить 28 км, до обласного центу 53 км.
Історія
Перші відомості та історія заселення села Точні відомості про заснування поселення не відомі. Проте вже 1774 року картограф Річчі Занноні позначив це поселення на своїй карті «Carte de la partie septentrionale de l'empire otoman» як Kizil Punar, тобто «Червоний Колодязь» мовою кримських татар, які його населяли. 1806 року, після захоплення регіону Російською імперією, більшість мешканців була вимушена залишити село. Як результат, відповідно до статистичних даних 1827 року, село вже було перейменоване в Гура Роша та мало значно інший етнічний склад.
Історія села Козацьке тісно пов'язана з історією освоєння Бессарабії Російською імперією. Наприкінці XVIII століття самодержавний уряд Росії прагнучи утвердження на Північному Причорномор'ї, проводить ряд заходів, які направлені були на узаконення українських земель. На початку XIX століття Росія відвойовує у Османської імперії Нижнє Подунавьє. 1803 року взята фортеця — Ізмаїл. За Бухарестським мирним договором Бессарабія відходить до Російської імперії, яку було поділено на три повіти — Ізмаїльський. Аккерманський, Хотинський. Для історичного укріплення на нових землях уряд Росії заселяє його слов'яномовним населенням, а також сприяє заселенню іншими народами, підданими царській Росії. Саме для цього влада крізь пальці дивиться на переселення до «вільного краю» втікачів-кріпаків із українських та російських губерній. Даруються землі іноземним колоністам, зокрема — німецьким.
Ліквідувавши Гетьманщину та зруйнувавши Запорізьку Січ, російський уряд позбавляє «прав і вольностей» козаків, оголошуючи їх підданими царя. Впроваджується русифікація, яка суперечила традиційному укладу життя українських козаків. Саме це, стало головною причиною переселення козаків у ці краї. Поселяючись на нових землях, вони продовжують дотримуватись традицій українського козацтва в релігії, у побуті, у сімейному житті, у поселеннях.
Наприкінці XVIII століття в долині річки Алкалія виникає козацьке поселення — Станиця Козача. Дуже швидко, завдяки інтенсивному переселенню, вона зростає, займаючи все більше земель.
У традиціях козацького життя була одна дуже цікава традиція: молодий парубок — козак, одружившись, обов'язково повинен був покинути батьківський дім і разом з молодою дружиною — козачкою переселитися поодаль, там збудувати курінь-будинок і обробляти землю або займатися ремеслом. Це стає життєвою необхідністю.
Саме молоді сім'ї, вихідці зі Станиці Козачої і стали першими поселенцями в долині річки Байказія нашого села, назва якого сама по собі відображала те, хто тут проживав — козаки — Козацьке.
Головним заняттям перших поселенців було землеробство, скотарство і рибальство.
Перші відомості про наше село, які збереглися в архівах, датуються 1808 роком, це відомості з церковної книги про здійснення православних обрядів. Перша церква збудована була на південному пагорбі правого берега річки Байказія. Вона була з саману, а тому підмивання її потоками води змусили поселенців збудувати нову церкву вже з каменю-ракушняку на лівому березі річки, менш похилому.
Включення Молдавського князівства до складу Російської імперії сприяло заселенню молдован, які дуже швидко стають більшістю населення села. Звичайно, що змінюються традиції, рід занять, єдино незмінною залишилася релігія — православне християнство. Про козацькі традиції поступово забувають, втрачаються суто козацькі промисли, які замінюються загальнонаціональними видами господарства. Асиміляція сприяла різнобарвному колориту.
Розвиток в XIX — на початку XX століть
Комплекс реформ середини XIX століття, які проводяться в Російській імперії царем Олександром II, сприяв розвитку нашого краю і зокрема села. Відміна кріпосного права зняла побоювання місцевого населення бути повернутими в кріпаки. Земська реформа дала можливість утворенню в селі сільської громади з місцевим самоуправлінням. Адміністративно-територіальна реформа започаткувала поділ Російської імперії на губернії, губернії поділялися на повіти, повіти — на волості. За цим поділом ми відносилися до Бессрабської губернії Аккерманського повіту Паланського волості. Саме в ході цієї реформи класифікуються населенні пункти з наданням назв.
Переважна більшість населення села були молдавани, а тому надання назви села походило від них. Південний схил правого берега річки Байказія був крутим з дуже глибокими балками і ярами, звідки виднілася червона глина, яка була на поверхні. З північного схилу цей пейзаж був схожий на червоний рот, що на молдавській мові — Гура Роша. Із середини 60-х років XIX століття офіційною назвою села була — Гура Роша (до 1948 року).
Згадки про село Гура Роша зустрічаються в різноманітних джерелах XIX сторіччя. Так, в «Описании Бессарабской области» надвірного радника П. П. Свіньїна 1816 року вказується, що «Лиман Дністровський має свій початок верстах у 30 вище Аккерману, неподалік від поселення, Роші називаємого». В описі П. Крушевана «Бессарабія» 1903 року зазначається:…на північний захід від Аккерману йде поштовий шлях на Н. Каушани і далі на Бендери. Верстах в 30-ти від міста, неподалік від поштового шляху, лежить село Гура Роша (мешканців біля 2 тисяч чоловік), на місці якої раніше знаходилось татарське село.За спогадами І. П. Ліпранді, який супроводжував О. С. Пушкіна в його подорожі по Бессарабії, 15 грудня 1821 року письменник на шляху з Каушан до Аккерману проїхав поштові станції Талмаз, Оланешти, Гура Роша.
У дослідженні «Придунайський край — територія відновлення державотворчих традицій українського козацтва наприкінці XVIII—XIX століттях» є згадка, що коли «у вересні 1834 року між мешканців Татарбунарської волості поширились чутки, що „нібито на прийняття казенних поселян у козацьке звання надійшов від вищого начальства наказ“. Селяни почали натовпами з'являтися до командирів Дунайських полків з вимогами записати їх до козаків і виключити з податного реєстру». На 1835 рік підключилися до них мешканці багатьох сіл Аккерманського повіту, у тому числі Тудорово, Коркмази, Гура Роша, Каплани, Молдавка, Карагасани, Ганкишла, Слободзея-Гасени, Раскайци.
У селі, займаючись господарством, поруч проживали люди різних національностей. Найпоширенішими прізвищами в селі були родини: Долготерів, Меріакре, Константанові, Шокоти, Цуркани, Криворученки, Бурдюжі, Тимофєєві, Царани, Гуцули.
У дослідженні Бачинської О. А. «Взаємовпливи в культурі та побуті українців та представників інших національностей Придунайських земель (XVIII—XX ст.)» зазначається спільність соціально-економічного стану й єдність релігії мали вирішальне значення при становленні сімейних стосунків між представниками різних національних груп. Внаслідок різних обставин у селах регіону відбувався процес поступового переселення різних національних груп з одних сіл в інші. Це створювало можливості передачі характерних традицій українського життя, козацьких звичаїв, досвіду найраціональнішого ведення господарства. Зазначене підґрунтя помітно впливало на виникнення спільних традицій усіх національних груп і створювало сприятливі умови для постійних контактів.
За архівними даними, наведеними в досліджені Бачинської О. А., переважна більшість українського населення Придунайських земель сповідувала православ'я — 98 %, інші були старовірами, римсько-католиками, протестантами, що також сприяло міжнаціональним контактам і в той самий час дозволяло зберігати власні традиції. Так, священник села Гура-Роша писав, що початкові знання віри помітні лише у парафіян українців, але молдавське населення, дивлячись на них, потроху переймало ці знання. Крім того, кожного року два-три українці з цього села… ходили на поклоніння святим мощам до Києва. Духовна складова в житті мешканців поселення Гура Роша завжди займала провідну роль. На основі даних церковних джерел можна зробити висновок, що на початку XIX століття в селі успішно функціонував один із найрозвинутіших волосних церковних приходів. Так, за даними офіційного сайту Відділу релігійної освіти, катехізації і місіонерства Одеської єпархії Української православної церкви Московського патріархату, заснований у 1827 році приход села Руська Іванівка був приписаний саме до приходу села Гура Роша і до 1936 року успішно функціонував у його складі. Цікавий той факт, що до того часу 20 лютого 1807 року вже була заснована станиця Козача Усть-Дунайського козацького війська (нині — село Старокозаче), у якій 30 вересня 1808 року був відкритий власний приход. Цей факт, свідчить про те, що, не звертаючи уваги на географічну близькість до приходу станиці Козачої (в подальшому волосного села Старокозаче), приход у селі Гура Роша володів більш глибокими православними традиціями. Ймовірно, що значний вплив на розвиток села Гура Роша оказувала діюча на той момент православна церква, тоді як у селі Старокозаче церква була закладена лише в 1833 році, а освячена 11 роками пізніше. Ще одним доказом давно усталених православних традицій приходу села Козацьке слугує інформація про входження приходу села Семени (нині — село Семенівка) до складу приходу Свято-Михайловської церкви в селі Гура Роша.
Село Гура Роша протягом XIX століття набувало все більшого розвитку. Так, за даними опису «Бессарабская область. Список населенных мест по свединиям 1859 года» (Санкт-Петербург, 1861 рік) в казеному селі Гура Роша Аккерманського повіту Бессарабської області мешкало 896 осіб (474 чоловічої статі та 422 — жіночої), налічувалось 124 дворових господарства, існувала православна церква.
Станом на 1886 рік за даними дослідження «Волости и важнейшие селения Европейской России. Выпуск VIII» (Санкт-Петербург, 1886 рік) у колишньому державному селі при балці Роша Паланської волості мешкало 929 осіб, налічувалось 203 дворових господарства, існували православна церква, школа, етапне приміщення, 4 гончарних заводи. При чому, село Гура Роша по чисельності мешканців займало третє місце в волості після населених пунктів Олонешти (1646 осіб) та Тудорове (946 осіб) та третє місце за кількістю дворів після населених пунктів Олонешти (314 дворів) та Каркмаз (210 дворів), перевищуючи кількість населення і дворів у волосному селі Паланка (656 осіб та 152 двора).
За даними першого загального перепису Російської Імперії 1897 року «Населенные места Российской Империи в 500 и более жителей… по данным первой всеобщей переписи 1897 года» (Санкт-Петербург, 1905 рік) кількість мешканців села Гура Роша зросла до 1984 осіб (1020 чоловічої статі та 964 — жіночої), з яких 1943 — православної віри.
За даними дослідження В. Н. Бутовича «Материалы для этнографической карты Бессарабской губернии. Подробная информация о численности населения уездов, волостей и каждого населенного пункту (на 1907 год)», надрукованом у в Києві в 1916 році в с. Гура Роша Паланської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії станом на 1907 рік мешкало 1060 малоросов та 1350 молдован. Варто зауважити, що в зазначеному досліджені в складі Паланської волості є згадка про населений пункт Рошканська Коса, у якому проживають 260 малоросів. Назва зазначеного населеного пункту (нині село Красна Коса) «Рошканська» дає змогу припустити його заснування вихідцями з села Гура Роша.
Початок XX століття своїми революційними потрясіннями приніс нелегкі випробування жителям села. В Першу Світову війну було призвано до лав армії чимало наших односельчан, значна частина яких не повернулася. Сім'ї залишилися без годувальників. Всі тяготи важкої праці лягли на плечі жінок, дітей, інвалідів, людей похилого віку.
Революційні події 1917 р.