Петро́ Фе́дорович Болбоча́н (5 (17) жовтня 1883, с. Геджеу (Гиждево), Хотинський повіт, Бессарабська губернія, Російська імперія, нині с. Ярівка Дністровського району Чернівецької області — 28 червня 1919, станція Балин, Подільська губернія, Українська Народна Республіка, нині Кам'янець-Подільського району Хмельницької області) — видатний український військовий діяч доби Української революції 1917–1921 років, полковник Армії УНР та Армії Української Держави. Організатор українізованих військових частин після розвалу Російської імператорської армії, один із провідних командувачів періоду Перших визвольних змагань.

Увійшов в історію як керівник блискучої Кримської операції (квітень 1918 року), у ході якої з'єднання Кримської групи Армії УНР під його командуванням прорвали більшовицькі укріплення на Сиваші, звільнили ключові міста півострова включно з Джанкоєм, Сімферополем та Бахчисараєм і забезпечили підняття українських прапорів над Чорноморським флотом у Севастополі.

У період Гетьманату командував 2-м Запорізьким полком, що боронив північно-східні кордони України. Під час антигетьманського повстання підтримав Директорію УНР, очолив Запорізький корпус і Лівобережну групу військ (грудень 1918 — січень 1919), фактично керуючи обороною Слобожанщини, Полтавщини та Чернігівщини від наступу радянських військ. Був послідовним прихильником твердої військової дисципліни та безкомпромісної боротьби проти більшовизму, користувався беззаперечним авторитетом серед козаків і старшин.

Через гостру критику соціалістичної політики уряду УНР, конфлікти з політичною верхівкою та інтриги оточення Головного отамана Симона Петлюри був безпідставно звинувачений у намірах військового перевороту. 12 червня 1919 року засуджений військово-польовим судом до страти та розстріляний на залізничній станції Балин, що викликало хвилю деморалізації в дієвій армії й призвело до відставки низки провідних діячів дипломатії. Реабілітований українською історичною пам'яттю, відповідно до закону визнаний борцем за незалежність України у XX столітті.

Етимологія прізвища У документах та історичних дослідженнях трапляються різні варіанти написання прізвища Петра Болбочана: Болбочан, Балбачан, Балабачан та Болбачан. В офіційних документах, зокрема, в послужному списку капітана 38-го Тобольського пішого полку згадується також у двох варіантах: Болбочан та Балбачан. Таке розходження у правописі до певної міри можна пояснити особистим підписом Болбочана, в якому літери «о» й «а» схожі — це й могло стати причиною різного написання.

Прізвище Болбочан походить від румунського «Bulboacă», що означає «водоворот». Мав молдовське корінняhttps://day.kyiv.ua/article/cuspilstvo/spravzhniy-polkovnyk-0. За спогадами сучасників, Болбочан у житті був скромним, ніколи не підвищував голосу, не виносив нікому доган.

Життєпис

Становлення особистості Петро Федорович Болбочан народився року в селі Геджеу (Гиждево) Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в родині молдовського православного священника та помічника благочинного 4-го округу того ж повіту Федора Олексійовича Болбочана (народився в с. Липник Сорокинського повіту Бесарабської губернії) та Єлизавети Григорівни. Родина була незаможною і не мала жодної земельної власності. У 1905 році закінчив два класи Кишинівської духовної семінарії, покинувши навчання.

1909 року закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище. Під час навчання організував український гурток для поширення рідного слова. Цей гурток проіснував недовго, оскільки начальник училища полковник Фок заборонив його діяльність, винісши усну догану Болбочану, хоча подібні вияви національної самосвідомості на той час для більшості українських юнаків могли обернутися виключенням з навчального закладу, а нерідко й ув'язненням.

Після закінчення училища П. Болбочан у ранзі підпоручика зі старшинством був відряджений у  — одну з найстаріших військових частин, засновану в 1703 р.

Того ж року Петро одружився з Марією Попеску, що невздовзі взяла його прізвище. Подружжя не мало дітей, Марія супроводжувала Болбочана під час Першої світової війни та визвольних змагань, добре знала українську мову. Протягом року він тимчасово виконував обов'язки завідувача мобілізаційної частини, а через рік — у 1911 р. був призначений тимчасово виконувачем обов'язків завідувача школи прапорщиків та тимчасово виконувачем обов'язків полкового ад'ютанта. У 1912 р. переведений в ранг поручика. Протягом двох років (1911—1913 рр.) Петро Болбочан керував командою розвідників і ще півроку — кулеметним підрозділом полку. Напередодні Першої світової війни його було призначено полковим ад'ютантом 38-го пішого Тобольського полку ім. генерала Милорадовича.

Перша світова війна Після служби Болбочан планував вступити до Військової юридичної академії, але його плани перекреслила Перша світова війна. На початку воєнних дій займався формуванням двох запасних полків та маршових рот. У 1914 р, на початку війни, 38-й Тобольський піший полк у складі 5-го армійського корпусу був дислокований у Люблінській губернії, звідти з боями рухався до Ярослава на Сяні, потім у напрямку на Раву-Руську, Гройці, а згодом наступав на допомогу частинам, що воювали під Варшавою. У лютому 1915 5-й корпус був перекинутий спочатку до Свєнцян для ліквідації Свєнцянського прориву німців, а згодом на . Лише протягом другої половини 1914 — вересня 1915 рр. П. Болбочан брав участь у 37 бойових акціях, які нерідко тривали понад тиждень, а то й цілий місяць. Як полковий ад'ютант, П. Болбочан на початку військової кампанії займався формуванням двох запасних полків та маршових рот. Протягом 1915—1916 рр. деякий час він командував 1-ю, 2-ю та 5-ю ротами та командою піших розвідників. Ці посади П. Болбочан обіймав до 19 липня 1916, одночасно залишаючись і полковим ад'ютантом. 9 березня 1916 року під селом Колодино під час Нарочанської операції Болбочан отримав контузію та був тяжко поранений в груди. Після лікування в тиловому госпіталі був визнаний непридатним до служби та зарахований на інтендантську посаду 5-го армійського корпусу, який в той час перебував на фронті.

Після Лютневої революції (1917) Болбочан розпочав організацію українізованих військових частин у складі Російської армії і допоміг у формуванні 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького. Сформував з добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. У листопаді 1917 Болбочану присвоїли звання підполковника та нагородили за виявлену хоробрість. Призначений командиром Республіканського полку 22 листопада 1917. Петро Болбачан відстоював ідею українізації та пішов на зухвалий крок — заарештував . У відповідь росіяни розгромили штаб Болбочана та спалили його канцелярію. Болбочан з рештою полку вирушив до Києва. На початку грудня 1-й Український полк був ліквідований за наказом корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. Незважаючи на опір Болбочана, полк було роззброєно, а казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула.

Армія Української Народної Республіки

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, Петро Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ — Республіканський курінь. На чолі цього куреня Петро Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реорганізовано у 2-й Запорізький піший курінь і приєднано до Окремого Запорізького загону, командиром якого призначили генерала Костянтина Прісовського.

Співпрацював з Українською партією соціалістів-самостійників.

Відступаючи з Києва, Окремий Запорізький загін прикривав від'їзд уряду УНР. Після відходу до Житомира Петра Болбочана призначено генеральним комендантом Волині, під час перебування проводив мобілізацію старшин та підстаршин

Після укладення Берестейського миру (9 лютого 1918) та надання допомоги від німців було вирішено повертатися назад до Житомира. 11 лютого 1918 року, курінь під командуванням Болбочана зайняв Житомир, де також перебували чехословацькі військові частини. Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим Симоном Петлюрою.

2 березня 1918 2-й Запорізький курінь на чолі з Петром Болбочаном, випереджаючи німецькі війська, першим увійшов до Києва, який без бою залишили більшовицькі війська.

У березні 1918 в ході боїв проти більшовиків запорожці звільнили цілу низку міст та сіл Полтавщини (Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву та ін.). У цих боях українським частинам протистояли не лише червоноармійські загони, але й добре озброєні та гарно вимуштрувані чехо-словацькі відділи та матроські більшовицькі частини. Запорожці, як правило, йшли в авангарді німецьких військ.

12 березня Запорізький загін реорганізовується у Запорізьку дивізію під командуванням генерала Олександра Натієва. Петра Болбочана призначають командиром 2-го Запорізького пішого полку. Він став найбільшим полком Запорізької дивізії. На прапорі полку довкола тризуба був напис: «З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!».

6 квітня 1918, Болбачан за погодженням з генералом-хорунджим Натієвим призначив тимчасовим губернським військовим комендантом полковника Олександра Шаповалова, командира 4-го Запорозьського полку. 9 квітня Запорізька дивізія за наказом військового міністра була розгорнута у Запорізький корпус. Болбочан став командиром 1-ї Запорізької дивізії, начальником штабу дивізії став Гайденрайх.

Кримська операція

10 квітня 1918 штаб запорожців отримав таємний наказ уряду УНР: випереджаючи німецькі війська, захопити Крим. Документ з відповідним наказом з підписом Олександра Жуківського видав офіційний представник військового міністерства. В ньому наказувалось захопити Севастополь та Чорноморський флот. Групі Болбочана в ході операції ставилось також завдання захопити військове майно кримських портів. Петро Болбочан був призначений командиром Кримської групи Армії УНР на правах дивізії. Під час операції очолив 2-й Запорізький піший полк, який складався з 4 куренів, мав кінну сотню, лікарню, підрозділи кулеметників та розвідників. При полку була створена окрема чота самокатників, тобто велосипедистів (командир — Григорій Сосідко).

16 квітня 1918 року Кримська група після невеликого бою зайняла залізничну станцію Олександрівськ (нині — Запоріжжя) над Дніпром, Наступного дня у самому місті відбулася урочиста зустріч із Легіоном Українських Січових стрільців, що ще раніше у складі австрійської армії вступив у місто з іншого боку. Того ж дня, запорожці на чолі Болбочана вступили в бойовому ладі до залізничного двірця Олександрівська. Під вечір 17 квітня прибув штаб німецької дивізії, німці підходили з боку Катеринослава та Нікополя. Спочатку планувалось вигрузити цілу Кримську групу, в Олександрівську посадити на берлини, спуститися вниз по Дніпру до Берислава, зайняти його і відтіля походом через Чорну Долину — Чаплинку наступати на Перекоп, котрий був слабше закріплений, аніж Сиваш, тоді ж планувалось просуватись до Сімферополя. Однак, Болбочанові довелось відмовитися від цього плану, оскільки більшовики ще раніш забрали ввесь річний флот і його можна було дочекатись лише за 3–4 дні. Болбочан рішив наступати по лінії найбільшого спротиву, тобто на Сиваш.