Казки тисяча й однієї ночі (; ) — збірка оповідань, що зібрали за багато сторіч різні автори, перекладачі й учені багатьох країн. Ці збірки розповідей беруть своє коріння від народів стародавньої Аравії та Ємену, стародавньої Індії, Персії, стародавнього Єгипту, Межиріччя, Сирії, із середньовічних арабських народних історій.
Хоча найстаріші арабські рукописи датовано чотирнадцятим сторіччям, учені загалом визначають дату походження збірки десь між 800—900 роками нашої ери.
Спільним у всіх виданнях «Казок тисяча й одної ночі» є те, що початкова історія розповідає про царя Шахрияра (від перського: شهريار, загалом, маючи на увазі короля або монарха) і його дружини, на ім'я Шехерезада (від перського: شهرزاده, загалом, маючи на увазі городянку).
Збірка, або як мінімум певні історії стали широко відомі на Заході протягом дев'ятнадцятого століття, після того, як їх перекладено — спочатку французькою, англійською, а потім й іншими європейськими мовами. У цей час збірка дістала англійську назву The Arabian Nights Entertainment чи просто Arabian Nights.
Найвідоміші історії зі збірки — «Чарівна лампа Аладдіна», «Алі Баба та сорок розбійників» і «Сіндбад мореплавець».
Історія створення
Гіпотеза Хаммер-Пургшталя
Досліджуючи проблему ґенези та складу збірки, європейські вчені мали розбіжності у двох напрямках. Йозеф фон Хаммер-Пургшталь наполягав на її індійському та перському походженні, посилаючись на слова Мас'удія та бібліографа Надіма (до 987 року), що староперська збірка «Хезâр-ефсâне» («Тисяча казок») має походження або ахеменідське, або аршакідське та сасанідське й була перекладена арабськими літераторами за Аббасидів арабською і відома під ім'ям «Тисячі і однієї ночі». За теорією Хаммера, переклад перського «Хезâр-ефсâне», що постійно переписувався, зростався та приймав ще за Аббасидів у свою зручну рамку нові нашарування та доповнення, здебільшого з інших аналогічних індійсько-перських збірок (серед яких, наприклад, «Синдбâдова книга») чи навіть із грецьких творів; коли центр арабського літературного розквіту перенісся у XII–XIII століттях з Азії до Єгипту, «Тисяча і одна ніч» посилено переписувалась там й під пером нових авторів знову отримувала нові нашарування: групу розповідей про славетні минулі часи халіфату з центральною фігурою халіфа Гаруна ар-Рашида (786–809), а дещо пізніше — свої місцеві оповідання з періоду єгипетської династії других мамелюків (так званих черкеських чи борджитських). Коли завоювання Єгипту османами підірвало арабське інтелектуальне життя й літературу, то «Тисяча і одна ніч», на думку Хаммера, припинила зростати і збереглась вже в тому вигляді, в якому її застало османське завоювання.
Гіпотеза де Сасі Радикально протилежний погляд був висловлений Сильвестром де Сасі. Він доводив, що весь дух і світогляд «Тисячі і однієї ночі» — наскрізь мусульманський, звичаї — арабські і притому досить пізні, вже не аббасидського періоду, звичайна сцена дії — арабські міста (Багдад, Мосул, Дамаск, Каїр), мова — не класична арабська, а швидше простонародна, з проявом, мабуть, сирійських діалектичних особливостей, тобто близька до епохи літературного занепаду. Звідси у де Сасі випливав висновок, що «Тисяча і одна ніч» є цілком арабський твір, складений не поступово, а відразу, одним автором, в Сирії, в середині XV століття, і тільки смерть, ймовірно, перервала роботу сирійця-упорядника, і тому «Тисяча і одна ніч» була закінчена його продовжувачами, які й приписували до збірки різні кінцівки з іншого казкового матеріалу, що ходив серед арабів, — наприклад, з Мандрів Синдбада, Сіндбадової книги про жіночу підступність тощо. З перського «Хезар-ефсане», на переконання де Сасі, сирійський упорядник арабської «Тисячі і однієї ночі» нічого не взяв, крім заголовка і рамки, тобто манери вкладати казки в уста Шехрезади, якщо ж якась місцевість з чисто арабської обстановкою і звичаями часом іменується в «Тисячі і одній ночі» Персією, Індією або Китаєм, то це робиться тільки для більшої важливості і породжує в результаті одні лише забавні анахронізми.
Гіпотеза Лейна Наступні вчені постаралися примирити обидва погляди; особливо важливим у цьому відношенні виявився авторитет Едварда Лейна, відомого знавця етнографії Єгипту. У міркуваннях про пізній час складання «Тисячі і однієї ночі» на пізньоарабському ґрунті індивідуальним, одноосібним письменником Лейн пішов ще далі, ніж де Сасі: зі згадки про мечеть Аділій, що була побудована у 1501 році, згадок про каву, один раз про тютюн, також про вогнепальну зброю Лейн зробив висновок, що «Тисяча і одна ніч» була розпочата в кінці XV століття і закінчена в 1-й чверті XVI століття; останні, заключні фрагменти могли бути приєднані до збірки навіть при османах, в XVI та XVII століттях. Мова і стиль «Тисячі і однієї ночі», за Лейн, — звичайний стиль грамотного, але не занадто вченого єгиптянина XV–XVI століття; умови життя, описаної в «Тисячі і одній ночі», суто єгипетські; топографія міст, хоча б вони були названі перськими, месопотамськими і сирійськими іменами, є ґрунтовною топографією Каїра пізньої мамелюкской епохи. У літературній обробці «Тисячі і однієї ночі» Лейн вбачав таку чудову однорідність і витриманість пізнього єгипетського колориту, що не допускав вікової поступовості складання і визнавав тільки одного, максимум, двох укладачів (другий міг закінчити збірник), які — чи який — протягом недовгого часу, між XV–XVI століттями, в Каїрі, при мамлюкському дворі, і скомпілював «Тисячу і одну ніч». Компілятор, за Лейном, мав у своєму розпорядженні арабський переклад «Хезâр-ефсâне», що зберігся з X до XV століття у своєму старовинному вигляді, і взяв звідти заголовок, рамку і можливо навіть деякі казки; користувався він також і іншими збірками перського походження (порівняйте з повістю про літаючого коня) та індійського («Джільâд і Шімâс»), арабськими войовничими романами часів хрестоносців (Цар Омар- Номâн), повчальними (Мудра діва Таваддода), вигадано-історичними оповіданнями про Гаруна ар-Рашида, спеціально-історичними арабськими творами (особливо тими, де є багатий анекдотичний елемент), напівнауковими арабськими географіями і космографіями (Подорожі Синдбада і космографію Казвіна), усними гумористичними народними оповіданнями. Всі ці різнорідні і різночасові матеріали єгипетський укладач XV–XVI століть скомпілював і ретельно опрацював; переписувачі XVII–XVIII століть внесли в його редакцію лише кілька змін.
Погляд Лейна вважався у науковому світі загальноприйнятим до 80-х років XIX століття. Щоправда, і тоді статті закріплювали, з слабкими поправками щодо питання критеріїв, старий погляд Лейна на компіляцію «Тисячі і однієї ночі» у епоху мамлюків (після 1450 року., за де-Гуе) одноосібним упорядником, та й новий англійський перекладач (вперше не побоявся докору в непристойності) ) не відступив від теорії Лейна, але тоді ж, з новими перекладами «Тисячі і однієї ночі», почалися і нові дослідження. Ще в 1839 році X. Торенсом (H. Torrens, «Athenaeum», 1839, 622) була наведена цитата з історика XIII століття ібн-Саїда (1208–1286), де про деякі прикрашені народні оповідання (в Єгипті) говориться, що вони нагадують собою «Тисячу і одну ніч». Тепер на ті ж слова і Саїда звернув увагу непідписаний автор критики«Edinburgh Review» 1886, № 164 на нові переклади Пейна і Бертона.
Автор критики зауважує, що багато культурно-історичні натяків та інших даних, на підставі яких Лейн (а за ним Пейн) відніс складання «1001 ночі» до XV–XVI століть, пояснюються як звичайна інтерполяція новітніх переписувачів, а звичаї на Сході не так швидко змінюються, щоб за їхнім описом можна було безпомилково відрізнити якесь століття від одного-двох попередніх: «Тисяча і одна ніч» могла тому бути скомпільована ще в XIII столітті, і недаремно цирульник у «Казці про горбаня» накреслює гороскоп для 1255 року; втім, протягом двох наступних століть переписувачі могли внести в готову «Тисячу і одну ніч» нові додатки. А. Мюллер«Deutsche Rundschau», 1887, липень справедливо зауважив, що якщо за вказівкою ібн-Саїда «Тисяча і одна ніч» існувала в Єгипті у XIII столітті, а до XV століття, за досить прозорою вказівкою Абуль-Махâсина, встигла вже отримати свої новітні нарощення, то для міцних, правильних суджень про неї необхідно перш за все виділити ці пізніші нарощення і відновити, таким чином, ту форму, яку мала «Тисяча і одна ніч» у XIII столітті. Для цього потрібно звірити всі переклади «Тисячі і однієї ночі» і відкинути неоднакові їх частини як нашарування XIV–XV століть. Докладно таку роботу провели X. ЗотенбергH. Zotenberg, Париж, 1888, уривок. з XXVIII тому «Notices et extraits» і Річард Бертону післямові до свого перекладу, 1886—1888; короткий і змістовний огляд рукописів є тепер і у Шовена (V. Chauvin) в «Bibliographie arabe», 1900, т. IV; сам Мюллер у своїй статті також зробив посильне звірення.
Виявилося, що в різних списках однакова переважно перша частина збірника, але в ній немає єгипетських казок; переважають повісті про багдадських аббасидів (особливо про Гарун ар-Рашида), та ще є в невеликій кількості індійсько-перські казки, звідси випливав висновок, що у Єгипет потрапив вже великий готовий збірник казок, що був складений у Багдаді, ймовірно, в X столітті й зосереджений за змістом навколо ідеалізованої особистості халіфа Харун ар-Рашида; ці казки були втиснуті в рамку неповного арабського перекладу «Хезâр-ефсâне», який був зроблений у IX столітті і ще при Мас'удії був відомий під ім'ям «Тисячі і однієї ночі», значить, вона була створена, як вважав Хаммер — не одним автором відразу, а багатьма, поступово, протягом століть, але головний її складовий елемент — національний арабський; перського мало. Майже таку ж точку зору прийняв араб А. СальхâнійДивіться його передмову до I тому і доповнення до V тому бейрутського видавництва. «Тисячі і однієї ночі», 1888—1890;; крім того, ґрунтуючись на словах Надіма, що араб Джахшіярій (багдадець, ймовірно, X століття) теж взявся за складання збірки «Тисячі і однієї ночей», куди увійшли вибрані перські, грецькі, арабські та інші казки, Сальхâній висловлює переконання, що праця Джахшіярія і є перша арабська редакція «Тисячі і однієї ночі», яка потім постійно переписувалася, особливо в Єгипті, і значно збільшилася пізніше. У тому ж 1888 році НельдекеTh. Nöldeke, "Z. D. Morg, Ges. ", Т. XLII вказав, що навіть історико-психологічні підстави змушують в одних казках «Тисячі і однієї ночі» бачити єгипетське походження, а в інших — багдадське.
Гіпотеза Еструпа Як плід ґрунтовного знайомства з методами та дослідженнями попередників, з'явилася дисертація І. ЕструпаJ. Østrup, «Studier over Tusind og en nat», Копенгаген, 1891. Ймовірно, книгою Еструпа користувався і новітній автор історії арабської літератури — К. БроккельманнC. Brockelmann, Берлін, 1899, т. II, стор 58-62; в усякому разі, його твердження про «Тисячу і одну ніч» збігаються з положеннями, розробленими у Еструпа. Їх зміст наступний:
Нинішню свою форму «Тисяча і одна ніч» отримала у Єгипті, в основному у перший період панування мамелюків (з XIII століття). Чи вся «Хезâр-ефсâне» увійшла в арабську «Тисячу і одну ніч», або лише її обрані казки — це питання другорядне. З повною упевненістю можна сказати, що з «Хезâр-ефсâне» була взята рамка збірки (Шехріяр і Шехрезада), Рибак і дух, Хасан Басрійский, Царевич і царівна Бадр Джаухар Самандальска, Ардешир і Хаят-ан-нофуса, Камар-аз-заман і Бодура. Ці казки за своєю поетичністю й психологією — прикраса всієї «Тисячі і однієї ночі»; в них вигадливо сплітається дійсний світ із фантастичним, але їх особлива ознака полягає в тому що надприродні істоти, духи і демони є не сліпою, стихійною силою, а свідомо відчувають дружбу чи ворожнечу до людей.