Володимир Циганко (; ; також Țâganco, Tziganco, Tziganko або Țiganco; 1886/1887 — 26 січня 1938) Ленинградский мартиролог том 12. Цыганко Владимир Владимирович, National Library of RussiaBasciani, p. 128 — бессарабський, а згодом радянський політичний діяч.

Син видатного архітектора, сам інженер за покликанням, Циганко прийшов у політику незадовго до проголошення Молдавської Демократичної Республіки, коли отримав місце в республіканському законодавчому органі (Сфатул Церій). Він став на бік парламентської селянської фракції, яка підтримувала ліві ідеали та наполягала на земельній реформі, будучи загалом і радикально проти більш правого Молдавського блоку. Циганко скептично поставився до плану Блоку щодо об'єднання Бессарабії з Румунією, хоча, можливо, підтримував федерацію. Його безкомпромісна позиція розділила його Фракцію та змусила владу Румунського королівства визначити його як головну перешкоду справі уніоністів.

У листопаді 1918 року, коли Блок перейшов на беззастережне об'єднання та розпустив органи обласної влади, Циганко відкинув новий режим і переїхав до Одеси. Об'єднавшись із членами Білого руху, з якими він створив Комітет порятунку Бессарабії, брав участь у Паризькій мирній конференції, щоб проводити кампанію за скасування унії. Пізніше він оселився на радянській території, де допоміг створити Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку. Інші члени його родини вирішили залишитися у Великій Румунії — де його брат Микола брав незначну активність у бессарабському регіональному об'єднанні. Зрештою Володимир залишив політику і повернувся до своєї першої професії, займаючи технічну посаду на Магнітогорському металургійному комбінаті. Під час нав'язування сталінізму його переслідували, а в 1937 році він став жертвою Великого терору.

Життєпис

Рання кар'єра Дід Циганка по батьковій лінії був донський козак Афанасій або Атанасій, який, як повідомляється, залишив свій пост і подався на західні межі Російської імперії, у Бессарабську губернію.Vizer & Bordeiu, p. 36 Володимир народився в Кишиневі, регіональній столиці Бессарабії, і закінчив Ризький політехнічний інститут. «Fără clădirile arhitectului Țiganco Chișinăul ar arăta mult mai sărac» , in Construcții și Dezvoltare Regională, Issue 1/2010, pp. 36–37 Повернувся до рідного міста, де його батько Володимир-старший (? — 1919), архітектор, спроектував такі пам'ятки, як Етнографічний музей та церкву Святого Миколая; його брат Микола (Миколай) Володимирович (нар. 1882) був земським інженером в Оргеєві, а з 1909 року в самому Кишиневі. До 1904 року їхній батько був директором монастирських маєтків у Бессарабії, на цій посаді він свідчив проти російської поліції після Кишинівського погрому, звинувачуючи її в пасивності.Isidore Singer, Russia at the Bar of the American People: a Memorial of Kishinef, p. 263. New York City & London: Funk & Wagnalls, 1904

У 1916 році бессарабський журналіст Алексіс Нур описав Циганка-старшого як «дуже шанованого [. . . ] Бессарабського інтелектуала молдавсько-націоналістичного забарвлення, але не сепаратиста [щодо Росії]» (див . молдавство). Також за словами Нура, Микола, з яким він зустрічався особисто, міг говорити тільки російською.Alexis Nour, «Ce este Basarabia?», in Viața Romînească, Issues 1–3/1916, p. 251 Румунський політик Дуіліу Замфіреску, який зустрічався і дискутував з Володимиром Володимировичем у 1918 році, стверджував, що Циганки були «русинами». Вони одне з одними спілкувалися французькою, оскільки Циганко «не міг говорити румунською».Zamfirescu & Adam, pp. 39, 57. See also Codreanu, p. 34 Того ж року політичні противники Циганка припустили, що насправді він мав болгарське корінням, хоча й змішане з «якоюсь іншою нацією».Vrabie, p. 300 Приблизно через десять років географ Євгеній Джурджа назвав Циганка-молодшого українцем.Giurgea, pp. 75, 90

За записками, залишеними Германом Пантеа, Циганко провів більшу частину своєї юності в США, працюючи інженером.Gherman Pântea, «Memorii, corespondență, însemnări. Mărturii ale unui participant la conferința româno–sovietică de la Viena (1924) (II)», in Revista Istorică, Vol. I, Issue 5, 1990, p. 524 Він повернувся до Бессарабії під час Першої світової війни та досяг політичної популярності після Жовтневого перевороту, який залишив регіон самостійним державним утворенням «Молдавська Демократична Республіка». У січні 1918 року місцева Рада робітничих і солдатських депутатів почала скасовувати збори Сфатул Церій (призначені в листопаді попереднього року) і намагалася встановити більшовицьку владу. Цей виступ був швидко придушений каральною експедицією румунської армії. 3-й селянський з'їзд, зібраний через кілька днів після окупації Кишинева, зайняв антисепаратистську позицію, звільнив прем'єр-міністра Молдови Пантелеймона Ерхана з посади голови Селянської ради та обрав нове керівництво з числа найбільших явних противників румунської інтервенції. Як повідомляє газета «Румчород», під час відкриття засідання від місцевого осередку есерів Циганко зустрів оплесками та закликами підтримати російську революцію. Наступного дня, після вимоги виведення румунських військ протягом 24 годин і переговорів з цього приводу з румунськими військовими, Президію Конгресу було заарештовано. Генерал Ернест Броштяну зняв імунітет тих селянських представників, які також були членами Сфатула, і висловив рішуче застереження щодо подальшої антирумунської агітації. Відтак наступними днями з'їзд обрав новий список представників Сфатулу на чолі з Циганком, який складався переважно з поміркованих.Levit, pp. 257—263

Сутички з юніоністами Циганко, якого зараховували до представників російської меншиниCazacu, pp. 242, 296, 320, приєднався до лівої «Селянської фракції», яка стояла в опозиції до «Молдавського блоку» румунських націоналістів. Костянтин Стере, який допомагав в організації останньої групи після повернення з румунського вигнання, розглядав Циганка як головну перешкоду в узгодженні аграрних і націоналістичних планів: «Щодо молдавських селян, тих, кого я знайшов об'єднаними в блок під Циганком, ті які революцією захопили великі маєтки, вони виявляли сильні почуття страху й підозри. Вони кинули свої підозрілі погляди через Прут [на Румунію], яку вони вважали феодальною країною, де селяни не мали жодних прав, навіть права голосу, і не мали власної землі»Codreanu, p. 34.

Під час дебатів щодо земельної реформи Циганко запропонував відкласти обговорення до затвердження нового уряду Установчими зборами Молдови, який мав стати «виразником волі народу». Імовірно, він побоювався, що тиск румунських військ вплине на масштаби реформи.Levit, pp. 282—283 Проте, він став першим головою Сфатульської аграрноїBasciani, p. 128; Giurgea, p. 90; Suveică (2010), p. 140 і паралельно головував у Селянській раді.Clark, p. 200 За словами Гюрджи, під час роботи в Комісії він «завжди був на боці росіян, і це відверто».Giurgea, p. 90 Незважаючи на участь у лівій політиці, Циганко поступово налагодить робочі стосунки з А. Крупенським, польсько-бессарабським поміщиком і колишнім предводителем дворянства, та Олександром Шмідтом, який стояв на консервативному боці антирумунської агітації; між 1918 і 1920 роками ці троє закликали до припинення румунської окупації та почали популяризувати свою справу в Європі.Basciani, pp. 128—129

Коли прем'єр-міністр Румунії Александру Маргіломан поїхав до Бессарабії, щоб агітувати за справу уніоністів, він побачив, що селянська фракція розділилася на прихильників Іона Інкулеца, які підтримували румунську точку зору, та депутатів, які були на боці Циганка.Marghiloman 3, p. 456 Замфіреску, який подорожував з Маргіломаном, згадує, що Циганко «тричі протягом одного місяця» намагався відкликати Директорат Республіки, його крокам опирався Інкулец.Zamfirescu & Adam, pp. 57–58 Він також протестував проти обрання прорумунських студентів з Києва та Одеси як представників придністровських молдаван, у яких він бачив спроби похитнути баланс сил всередині Сфатулу.Levit, pp. 340—341 Замфіреску стверджує, що врятував Циганка від невідомої смертельної небезпеки, а потім спілкувався з ним, намагаючись зрозуміти його політичні мотиви. Останні, як він зробив висновок, були «найбільш фантасмагоричними соціалістичними ідеями», які не відмовлялися від перспективи «смерті, страждань, військової катастрофи, чистої злиднів або виродження». Він додає: «Була пізня ніч, я відчував озноб, і тому я вважаю, що образив переконання цієї далекоглядної молоді, запевнивши його, що всі думки ведуть до міністерського крісла, за умови, що хтось миттєво їх відкидає»Zamfirescu & Adam, pp. 46–47, 58.

Незважаючи на проголошення незалежності наприкінці лютого 1918 року, Молдавська Республіка все ще розглядалася в різних колах як підпорядкована сусідній Українській Народній Республіці. Її Центральна Рада бажала представляти Бессарабію на попередніх переговорах щодо Бухарестського мирного договору, нав'язаного Центральними державами Румунії. Сфатул відреагував, підтвердивши свою незалежність і відкинувши поділ Бессарабії — проти Аккерманського і Хотинського земств, які проголосили своє приєднання до України. Тому було обрано молдавську делегацію, яка відправилася до Києва і домоглася від Центральної Ради офіційного визнання незалежності Молдови. Делегацію, до складу якої входили міністр внутрішніх справ Володимир Крісті, націоналісти Ніколае Секара і Теодор Няга, а також Циганко як представник фракції селян, не випустили. За словами юніоніста Георге Андронакі, це зробивДаніель Чугуряну, прорумунський прем'єр-міністр Республіки, який використав румунську армію, щоб перешкодити від'їзду, побоюючись, що міжнародне визнання незалежності завадить націоналістичним планам об'єднання з Румунією.Levit, pp. 355—361. See also Giurgea, pp. 75–76

Березневе унійне голосування 27 березня 1918 року, коли Сфатул проголосував за підтримку союзу з Румунією, Циганко фактично утримався.Basciani, p. 128; Clark, pp. 156, 200; Suveică, «Between the Empire…», p. 42; Vrabie, pp. 288, 302 У квітні прорумунська газета «Cuvânt Moldovenesc» критикувала Циганка за його обструкціонізм і уявну відсутність політичної легітимності, стверджуючи, що його селянська фракція є особистою партією, «циганківцями».Vrabie, pp. 298—302 Замфіреску вважав «неймовірним» те, що румуномовні селяни колись підтримували Циганка, який, як він стверджував, «систематично виступає проти уряду Бессарабії та політики Румунії, намагаючись приєднати її до України»; однак він також зазначає, що сам Циганко звинувачував румунів у бажанні передати Бессарабію українцям. Історик Теодор Кодряну вважає, що Циганко насправді підтримував останній варіант, а отже, він «вітав присутність румунських військ», якщо вони начебто виконували цю вимогу.Codreanu, pp. 34–35