«Пансіо́н стра́ху» () — італійсько-іспанський кінофільм року, психологічна драма з елементами джалло та готики, поставлена режисером з італійською акторкою Леонорою Фані та французьким актором в головних ролях. В основі сюжету — історія про дівчину Розу, доньку власниці невеликого пансіону під час Другої світової війни. Після смерті матері їй доводиться самотужки вести справи, уникаючи уваги слизького шахрая. Постояльці, що відрізняються розв'язаністю, зумовленою вседозволеністю воєнного часу, домагаються молодої Рози. Але в результаті всі, хто зазіхав на честь дівчини, стають жертвами жорстокого вбивці-незнайомця.
Стрічка отримала віковий рейтинг V.M.18 (заборонено молодше 18 років), але не мала успіху в прокаті через банкрутство італійської дистриб'юторської компанії . В Іспанії фільм рекламувався під сексплуатаційною назвою «Зґвалтува́ння сеньйори́ти Джу́лії» (), але також не отримав великого успіху. Фільм є другою й останньою повнометражною художньою стрічкою Франческо Баріллі після фільму () 1974 року, з яким в нього багато спільного. Після «Пансіону страху» режисер присвятив себе живопису, а режисуванням займався час від часу, знімаючи телевізійні чи документальні фільми.
Сюжет Дія фільму відбувається в Північній Італії на початку 1945 року. Кілька гостей зупиняються поблизу озера у пансіоні «Русалка» (), яким керує Марта (), жінка середнього віку. Їй допомагає донька Роза (Леонора Фані) та офіціант-алкоголік (Арнальдо Кайвано). Чоловік Марти воює на фронті, тож їй доводиться самій обслуговувати жахливу клієнтуру, що складається з: вдівця, травмованого втратою сім'ї; двох повій; альфонса та його коханки, а також інших подібних клієнтів. Роза відчуває роздратування та огиду до всіх цих персонажів, але мати нагадує їй, що викинути їх — це те, чого вони не можуть собі дозволити в ці тяжкі воєнні часи. Попри те, що донька знає про переховування на горищі своєю матір'ю коханця-дезертира (), Роза чекає на повернення батька, військового льотчика. Один з гостей, Родольфо (), вродливий, молодий, альфонс старіючої заможної жінки (Йоле Ф'єрро), чиї коштовності він хоче вкрасти, починає переслідувати молоду Розу, водночас його коханка починає ревнувати.
Одного разу вночі Марту, власницю пансіону, знаходять мертвою внизу сходового маршу, вона впала зі сходів в темряві, тож її донька змушена тепер сама взяти на себе управління готелем. У цей момент дівчина раптово опиняється самотньою, не в змозі впоратися з ситуацією й опинившись залежною від небезпечних, збочених і безпринципних гостей. Їжі на всіх жителів пансіону бракує, а управляти ним стає все важче: гості, крім того, що не платять, стають все більш вимогливими. Поховавши матір, дівчина їде в місто, щоб спробувати отримати позику у священика (Луїджі Де Сантіс). Але це жадібний лихвар відмовляє їй в будь-якій допомозі, хоча у нього вдома, попри війну, панує достаток. Однак, молодий племінник священика зжалюється над дівчиною та починає привозити їй картоплю й інші харчі, що краде в дядька-священника. Таким чином Гвідо (Франческо Імпечіаті) та Роза починають ніжні підліткові стосунки.
Незабаром вночі багата дама Родольфо заманює Розу до своєї кімнати після чого її утриманець нападає на молоду дівчину та ґвалтує її за участю своєї пасії. Після цього, Роза тікає та ховається у своїй кімнаті дуже засмучена, вона продовжує сподіватися, що її батько колись повернеться, звільнивши її з цього «пекла». Під час тієї дощової ночі невідома особа, одягнена у чорне, проникає в пансіон і жорстоко вбиває Родольфо та його коханку сокирою. Коли Роза знаходить тіла їй доводиться сховати їх у підвалах пансіону, який колись використовувався для лікування гряззю.
Через кілька днів таємничий незнайомець () з'являється в корчмі, шукаючи чоловіка, що зрадив своїх військових побратимів і спричинив смерть 15-и людей: коханця-дезертира, що переховується на горищі… Вночі на Розу нападає двоє фашистів, впевнені, що дівчина приховує коштовності, насправді вкрадені Родольфо. Розі вдається втекти, але потім її силоміць закривають в кімнаті інші жителі пансіону, що збираються організувати за участю дівчини оргію в підвалі.
Роза бореться, кричить, і в цей момент з'являється таємничий чоловік, що розстрілює усіх гостей з автомата. Тепер Роза переконана, що цей чоловік — її батько, але насправді під капелюхом зовсім інша людина. Він розповідає дівчинці, що був в одному батальйоні разом з її батьком і той загинув. Незнайомець пристрасно цілує Розу й каже, що їй необхідно залишити все та піти за ним: він подбає про її майбутнє.
Однак, Роза, вражена всіма цими подіями, не може змиритися зі смертю батька. Вона зізнається, що це вона вбила Родольфо та його коханку: вона, перевдягнувшись в чоловічий одяг, помстилася за вчинене. Незнайомець ігнорує зізнання та наполягає, щоб Роза пішла за ним. Не повіривши в трагічну новину та приголомшена усім насиллям, що випало на її долю, вона втрачає розум. Поцілувавши свого рятівника, дівчина вбиває його з пістолета. Після цього Роза зачиняється в пансіоні, повному трупів, в очікуванні батька. Лише тоді стає зрозуміло, що дівчина зовсім збожеволіла: вона пише батькові листа, благаючи повернутися і пише, що після його від'їзду «нічого не змінилося».
Знімальна група
Акторський склад
Основний творчий колектив Режисер: ; Сценарій: , , ; Оператор-постановник: Гуалтьєро Маноцці; Музика: ; Монтаж: ; Художник: Вінченцо Дацці; Артдиректор: .
Дубляж
Зйомки Декорації: Франко Кане; Костюми: Паола Россетті; Макіяж: Франко Скіоппа; Зачіски: Серджо Дженнарі; Помічник режисера: Ігнаціо Акоста; Оператор: Джорджіо Аурелі; Асистенти оператора: Франческо Стефано Гальярдіні, Раміро Сабель; Асистент монтажу: Анна Марія Рокка Реквізит: Роберто Маганьїні; Звук: Лусіо Маніскалькі; Оператор стріли: Марко Колантоні; Монтаж звуку: Ренато Кадуері; Електротехнік: Альфредо Колантоні; Старший механік: Лучано Спіна; Фотограф: Анджело Сампері; Гардероб: Ізоліна Бенсі; Керівник сценарію: Джулія Фанара.
Постпродукція Продюсери: Томмасо Дацці, Паоло Форназьєр, Тадео Віллальба, ; Супервізор продакшену: Пітер Сассаролі; Секретар продакшену: Джуліо Діні; Асистент продакшену: Серджо Форчіна; Адміністратор: Оресте Тіратерра; Публіцисти: , Марегеріта Ауторі, .
Виробництво
Розробка сюжету Режисер став відомим після фільму () 1974 року з Мімзі Фармер у головній ролі. На той час він вважався молодим режисером-початківцем з оригінальним і гострим баченням жанру фільмів жаху, що підтверджується схвальними відгуками критиків щодо його першої повнометражної стрічки. Однак, між «Парфумами синьйори в чорному» та «Пансіоном страху» минуло близько чотирьох років. Як пояснював сам режисер в інтерв'ю італійському кінокритику :
На той час Баріллі працював над сценарієм L’occhio (з італ. — око), який набагато пізніше, 1985 року, був екранізований з великою кількістю змін у сюжеті режисером під назвою (). Шанс повернутися за камеру зрештою з'явився у 1977 році. Зі слів Баріллі, одного дня до нього прийшов продюсер Томмасо Дацці й дав сценарій під робочою назвою Lago nero (з італ. — чорне озеро). Режисеру не дуже сподобалася оригінальна історія, але через потребу в грошах він зголосився її зняти. Історія L’occhio мала деякі схожі риси з майбутнім фільмом: якщо в сценарії режисера основним простором виступала квартира, де відбуваються жахливі події, то в майбутньому сценарії «Пансіону страху» головне місце займала будівля похмурого готелю, навколо якої розгортається історія. На думку кінокритика Марко Макулотті, Баріллі імітував й у першому своєму фільмі й у другому французький кондомініум Романа Поланскі з фільмів «Відраза» (1965 рік), «Дитина Розмарі» (1968 рік) та (1976 рік).
Авторами оригінального тексту Lago nero були й . Баріллі намагався підкреслити елементи історії, які йому найбільше сподобалися, зокрема клаустрофобну атмосферу та загадковість історії, пов'язану з таємничим незнайомцем, що карає всіх кривдників головній героїні. Водночас режисер був незадоволений сценарієм і вважав його «дещо фальшивим», тож змінив або додав під час зйомок кілька сцен. Зокрема, він додав сцену, в якій старіюча гостя заманює Розу в кімнату й там її ґвалтує Родольфо.
Також режисер дещо переробив сцену в якій головна героїня (на ім'я Віола в первинному сценарії) плаває в «чорному озері» і пірнає до будиночка на дні, складеного зі старих меблів — стільців, столів тощо. За первинним задумом це мало б символізувати сюрреалізм її «ідеального», втраченого «сімейного гнізда», як в подібній сцені фільму «Пекло» 1980 року Даріо Ардженто. «Будинок на дні біля озера», знятий у фільмі Баріллі у вигляді підтопленої альтанки у вступній сцені, що, на думку кінокритика , могло бути спричинено обмеженим бюджетом. Майже у феллініївському стилі, як в казці, Роза пише листа батьку в альтанці, розмірковуючи про гостей пансіону: «де ти зараз? Небо велике, і я завжди дивлюся на нього, але ніколи не бачу тебе…».
Зйомки Зйомки кінофільму проходили в серпні 1977 року в містечку Манціані, поблизу озера Браччано, що знаходиться в Лаціо, а також в готелі «Terme di Stigliano» (термальні води Стільяно) у Канале-Монтерано, поблизу Рима.
Баріллі мав під рукою сильний акторський склад. Головну роль отримала Леонора Фані, чию гру згодом високо оцінили кінокритики. Акторка, знана як «Лоліта італійського кіно» часто грала провокативні ролі під час своєї недовгої кар'єри (наприклад: «Скотолозтво» 1976 року, «Нене» 1977 року, 1979 року). Баріллі обернув свою розповідь навколо, характерного для гарної 23-річної акторки еротичного амплуа, ніби малюючи її портрет. З іншого боку, іспанський актор , якого було запрошено на роль коханця-дезертира, що живе на горищі, був не таким переконливим у своїй ролі. Також режисер запросив на епізодичну роль жорстокого фашиста свого друга дитинства, Вольфанго Солдаті, сина видатного італійського письменника та режисера Маріо Солдаті.
Вибір француза на головну чоловічу роль слизького альфонса-шахрая Родольфо був одним з найуспішніших. Після становлення актора, як зірки італійських , Меренда намагався знятися у фільмі іншого жанру, щоб не асоціюватися у публіки з типовим «поліцейським образом». «Пансіон страху» дав йому шанс зіграти цікаву роль лиходія. Режисер вважав, що зовнішній вигляд Люка з чорними вусами та зачесаним назад волоссям — ідеальний для ролі італійського жиголо 1940-х років, водночас актор високо оцінив роботу режисера й своєї партнерки по знімальному майданчику, Леонори.
Відомо, що під час знімального процесу було багато конфліктів всередині знімальної групи. Баріллі часто голосно сварився з Дацці. Режисер звинувачував продюсера в настирливості, а той, своєю чергою, звинувачував режисера у відході від оригінального сюжету та зйомці незапланованих сцен:
Звук та саундтрек
Музику до фільму написав аргентинський композитор . Окрім нього над звуком працювали Лусіо Маніскалькі та монтажер Ренато Кадуері. Лише через 27 років після виходу фільму, 2005 року, було випущено CD-підбірку, записану у стерео-форматі на студії Nuovo Studio Econ. Над виданням працювали Клаудіо Фуїано, продюсер Лука Ді Сільверіо, а також художник обкладинки Амадео Мантіка. Зазвичай, працю Вайцмана класифікують як поєднання джазу та класики, хоча стиль композитора тяжіє до легкої музики, неокласицизму та сучасного джазу.
Пізніше відбулося ще два перевидання альбому. Перше — 2019 року, коли лейбли Arrow Records і Sugar видали LP-збірку на двох вінілових платівках. Виданням займалися і продюсер Джеймс Блекфорд. Крім того, вініл було оздоблено вкладишами, над якими працював кінокритик , а оригінальну обкладинку розробив художник Жиль Вранкс. Ще одне, електронне, видання альбому відбулося 2021 року лейблом Decca Records.