Дунга́нська мо́ва — мова дунганів, нащадків мусульман хуейцзу, які говорили китайською і що переселилися на територію Киргизстану, Казахстану і Узбекистану після придушення в 1862–1877 рр. Відноситься до Сино-Тибетської мовної сім'ї.
У СРСР в процесі національно-державного розмежування в Середній Азії, ініційованого в 1924 р., як офіційне найменування для китайомовних мусульман-переселенців у російській мові був вибраний етнонім «дунгани» (дунгань). У внутрішньому Китаї цей етнонім не був відомий. У Сіньцзяні він з'явився як назва (але не самоназва) тих хуейцзу, які були масово переселені з провінцій Ганьсу і Шеньсі — головним чином в 1764 р. під час утворення Ілійського генерал-губернаторства з центром у Кульджі.
За однією з версій, слово «дунгани» має тюркське походження. За іншою, воно походить від китайського слова тунькень (屯垦) — «військові поселення пограничних земель», широко поширеному в Синьцзяні (суч. Сіньцзян-Уйгурський автономний район) в період його освоєння Китаєм при династії Цін. Самоназви дунганів, які використовуються й досі — хуейхуей, хуеймін «народ хуей», лохуейхуей «поважні хуейхуей» або җун-ян жин («люди Центральної рівнини»). Свою мову вони іменують відповідно «мовою народності хуей» (хуейзў йүян) або «мовою Центральної рівнини» (җун-ян хуа).
Приклад «Заповіт» Т. Шевченка дунганською мовою (переклав Ясир Шиваза)
ЙИТУӘ Вә дан ванли, зу сундо Украина чиннэди Ба фын да шын Да танни, Ба вә го тэ, шын мэли. Ба вә щядо фынкынни, Да хәяншон вә нэди. Җё вә тин фи тонди шын, Ло Днепр чиннэди. Да Украинади танни Дуйтуди ще дан тонгуәчи. Нэхур да шын фынкынни Чўлэ, вә кә занчени, До хўдади мын чянту Вә кә туни, бэвонни, Җыхур вә щян бу жын ни. Ба вә сунха, ду занче, Ба ло тешын пындуанчи. Ба дў дуйтуди гуон ще Ющир хәди, я кончи. До щин җяни видади, Гощинкэли, бә вонли, Ба вә чинчир нянгәди.
Джерела Українська бібліотека