Точна титулатура британського монарха обирається та проголошується самим монархом відповідно до . Король Чарльз III зійшов на престол у 2022 році, як було проголошено Таємною радою від його імені, з наступними титулами:

Рання історія

Англосаксонські королі Англії використовували численні різні стилі, зокрема «Король англосаксів» та «Король англів» (відповідно, «King of the Anglo-Saxons» та «King of the English»).

Деякі монархи ухвалювали величніші варіанти; наприклад, Едред (правив у 946—955) використовував титул «Король англосаксів, нортумбрійців, язичників та бритів» («King of the Anglo-Saxons, Northumbrians, pagans and Britons»). Ці титули іноді супроводжувалися пишними епітетами; наприклад, Етельстан (правив у 924—939) був «Королем англів, піднесеним правицею Всемогутнього на престол усього Королівства Британії» («King of the English, raised by the right hand of the Almighty to the Throne of the whole Kingdom of Britain»).

У Шотландії титулом монарха зазвичай був «Король/Королева скоттів» («King/Queen of Scots»), а не «Шотландії» («…of Scotland»), хоча таки титул іноді також використовувався. Вільгельм I Завойовник (правив у 1066—1087), перший нормандський монарх Англії, використовував простий титул «Король англів». Його наступник, Вільгельм II Рудий, першим став послідовно використовувати формулу «Божою милістю» («by the Grace of God»). Генріх I у 1121 році додав «Герцог норманів» («Duke of the Normans»), хоча він захопив Нормандське герцогство у свого брата Роберта ще у 1106 році.

У 1152 році Генріх II отримав багато інших французьких володінь завдяки шлюбу з Елеонорою Аквітанською, і незабаром після цього він додав до свого титулу «Герцог аквітанців» та «Граф анжуйців» («Duke of the Aquitanians» і «Count of the Angevins»).

«Король англів», «Герцог норманів», «Герцог аквітанців» та «Граф анжуйців» залишалися у вжитку доти, доки на престол у 1199 році не зійшов король Іоанн, після чого вони були змінені на «Король Англії», «Герцог Нормандії», «Герцог Аквітанії» та «Граф Анжуйський» відповідно («King of England», «Duke of Normandy», «Duke of Aquitaine» «Count of Anjou»). Крім того, Іоанн уже був титулярним правителем Ірландії, тому додав до свого титулу «Лорд Ірландії» (Lord of Ireland).

У 1204 році Англія втратила і Нормандію, і Анжу, але британські монархи не відмовлялися від відповідних титулів до 1259. Французька територія знову стала предметом суперечки після смерті французького короля Карла IV у 1328 році. Едуард III заявив про свої права на французький престол, стверджуючи, що він має перейти до нього через його матір Ізабеллу, сестру Карла IV. У Франції, однак, стверджували, що престол не може передаватися жінці або через жінку. Після 1337 року Едуард III «почав використовувати титул Король Франції» («King of France») замість титулу «Герцог Аквітанії». У 1340 році він увійшов до Франції, де був публічно проголошений королем, але у 1360 році погодився відмовитися від цього титулу на користь французького претендента. Втім, хоча він припинив використовувати цей титул у юридичних документах, Едуард офіційно не обмінявся листами з французьким королем, які б підтверджували цю відмову, і у 1369 році відновив використання титулу, стверджуючи, що французи порушили договір.

Генріх V вторгся до Франції, але у 1420 році погодився на Договір у Труа, згідно з яким він був визнаний спадкоємцем і регентом Франції. Він помер у 1422 році, а його наступником став його малолітній син, як пізніше став королем Англії Генріхом VI. Незабаром після свого сходження на престол Генріх VI успадкував і французький престол. Однак до 1450-х років Англія втратила всі свої території у Франції, за винятком Кале. Тим не менш, від претензій на титул «Король Франції» не відмовлялися до створення Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії у 1801 році, до якого часу французька монархія вже була повалена в результаті Французької революції.

Після 1422 року титулатура британських монархів лишалася незмінною майже століття, проте за правління Генріха VIII було внесено численні поправки. Папа Римський Лев X нагородив Генріха титулом «Fidei defensor» (Defender of the Faith, Захисник віри) за його книгу проти Мартина Лютера. Після конфлікту із папством через шлюб із Катериною Арагонською, Генріх розірвав стосунки з Римо-католицькою церквою, заснувавши у 1533 році Церкву Англії. Папа Павло III скасував дарування титулу «Захисник віри», але Генріх продовжував його використовувати. У 1535 році Генріх додав до свого титулу «Верховний глава Церкви Англії на землі під Богом» («of the Church of England in Earth, under Jesus Christ, Supreme Head»), а у 1536 також було додано посилання на Церкву Ірландії (тобто ця частина титулу звучала, як «of the Church of England and also of Ireland in Earth Supreme Head»). Тим часом, отримавши пораду, що багато ірландців вважають Папу справжньою світською владою в їхній країні, а короля Англії — лише представником, Генріх VIII у 1542 році змінив «Лорд Ірландії» на «Король Ірландії». Усі зміни, внесені Генріхом VIII, були підтверджені Законом про королівський стиль англійського парламенту, прийнятим у 1544 році.

Його донька, католичка Марія I, донька Генріха VIII, у 1553 році виключила фразу «Верховний глава Церкви Англії та Ірландії на землі», замінивши її на «тощо» («etc.»), але ця фраза залишалася частиною офіційного титулу до прийнятого парламентом , прийнятого у 1555 році, що відмінив Закон про королівський стиль 1543 року. Тим часом Марія вийшла заміж за іспанського принца Філіпа II Габсбурга. Монархи прийняли спільний титул, що визнавав титули як Марії, так і Філіпа:

Подальші зміни були внесені після того, як Філіп став королем Іспанії та Сицилії після зречення свого батька.

Коли на престол зійшла протестантка Єлизавета I Тюдор, вона використовувала простіший титул «Королева Англії, Франції та Ірландії, Захисник віри тощо» («Queen of England, France and Ireland, Defender of the Faith, etc.»). «Тощо» було додано в очікуванні відновлення фрази про верховенство, що так і не відбулося.

Після того, як шотландський король Яків VI зійшов на англійський престол ставши англійським королем Яковом І, офіційний титул змінився на «Король Англії, Шотландії, Франції та Ірландії, Захисник віри тощо». Його мати, королева Шотландії Марія, вже претендувала на ці титули (в іншому порядку, спільно з Франциском II Французьким, потім з батьком короля, лордом Дарнлі Генріхом Стюартом), але була страчена своєю протестантською опоненткою Єлизаветою I. У 1604 році Яків VI видав прокламацію, що дозволяла використання титулу «Король Великої Британії» замість «Король Англії та Шотландії». Ця нова титулатура, хоча й широко використовувалася для звернення до короля, ніколи не була законодавчо закріплена, тому не з'являлася на офіційних документах. Проте цей титул з'являвся на монетах.

Унія та подальші події Королівства Англії та Шотландії були офіційно об'єднані в єдине Королівство Великої Британії у 1707 році Актами про унію. Королева Анна, відповідно, прийняла титул «Королева Великої Британії, Франції та Ірландії, Захисник віри тощо». Він залишався у вжитку до 1801 року, коли Велика Британія та Ірландія об'єдналися, щоб стати Сполученим Королівством. Георг III використав цю нагоду, щоб вилучити зі стилю як згадки Франції, так і «тощо». Йому пропонували прийняти титул , але він відхилив цю пропозицію. Натомість стиль став таким: «Король Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, Захисник віри».

Королева Вікторія у своїй прокламації до «Принців, вождів та народу Індії» у 1858 році використовувала такий титул: «Вікторія, Божою милістю Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, та її колоній і залежних територій у Європі, Азії, Африці, Америці та Австралазії Королева, Захисник віри» («Victoria, by the Grace of God of the United Kingdom of Great Britain and Ireland, and of the Colonies and Dependencies thereof in Europe, Asia, Africa, America, and Australasia, Queen, Defender of the Faith»). Титул «Імператриця Індії» було додано до титулів Вікторії у 1876 році згідно з . Прем'єр-міністр Бенджамін Дізраелі рекомендував цей додатковий титул, частково, можливо, щоб догодити королеві, а також для того, щоб вона, правителька величезної імперії, не мала нижчий ранг за власну доньку Вікторію, яка вийшла заміж за спадкоємця Німецької імперії.

Титулування наступника Вікторії, Едуарда VII, було додатково змінено . Це спростило посилання на різні підвладні монархові королівства охопило ширший спектр колоніальних володінь, додавши просто після Ірландії фрази «…та Британських домініонів за морем» («…and of the British Dominions beyond the Seas»). У загальному вжитку монарха стали називати , особливо у заморських володіннях Корони, а також у адміністративних одиницях Британській Індії та тубільних князівствах.

Домініони та Королівства Співдружності У 1922 році Ірландська Вільна держава отримала незалежність. У 1927 році змінив опис «Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії та Британських домініонів за морем» на «Великої Британії, Ірландії та Британських домініонів за морем». Цей закон також був значущим тим, що надав домініонам (пізніше вони стали Королівствами Співдружності) право визначати власний стиль і титул для монарха, яке було вперше використане у 1953 році.

Позначення «Імператор Індії» було вилучено з титулів Королівською прокламацією від 22 червня 1948 року після здобуття Індією та Пакистаном незалежності роком раніше. Формулювання «…та Британських домініонів за морем» залишилося, тому Георг VI залишався королем перехідної держави, відомої як Домініон Індія, до 1950 року, коли вона стала республікою (залишаючись у складі Співдружності).

Подібним чином, хоча Республіка Ірландія була створена у 1949 році, «Велика Британія та Ірландія» не замінювалися на «Велика Британія та Північна Ірландія» до 1953.

У тому ж році було додано фразу «Голова Співдружності» («Head of the Commonwealth»), а «Британські домініони за морем» було замінено на «інші Королівства та Території» («other Realms and Territories»). Таким чином, стиль нинішнього монарха виглядає, як «Божою милістю Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та інших Його Королівств і Територій Король, Голова Співдружності, Захисник віри».

Також у 1953 році для кожного з королівств, над якими правив монарх, були прийняті окремі стилі (див. Королівства Співдружності). Більшість королівств використовують форму «Королева/Король [нація], і Йїї/Його інших Королівств і Територій, Голова Співдружності», пропускаючи титул «Захисник віри». Коли монарх перебуває у відповідній країні або діє як монарх цієї країни, король чи королева в першу чергу титулуються відповідно до свого «місцевого» титулу: наприклад, «Король Австралії», поки Чарльз III перебуває там. Спочатку Австралія, Нова Зеландія та Канада також включали до місцевого королівського стилю посилання на Сполучене Королівство і титул «Захисник віри»; до 2024 року всі вони вилучили згадку про Сполучене Королівство, і лише Нова Зеландія зберегла титул «Захисник віри». (Австралія вилучила як згадку про Сполучене Королівство, так і стиль «Захисник віри» у 1973 році; Канада вилучила обидва у січні 2024 року; Нова Зеландія вилучила свою згадку про Сполучене Королівство у 1974 році). Правила варіюються відповідно до законів інших 14 країн, які зберігають монарха як главу держави.

Канада також публікує офіційний стиль французькою мовою; деякі інші королівства також впровадили офіційні стилі та титули місцевими мовами, відмінними від англійської.

Список змін королівської титулатури

Глави держав, які не правили як королі чи королеви, виділені курсивом.

Правителі Англії