Моги́ла Тара́са Шевче́нка — місце поховання українського поета Тараса Шевченка в місті Канів (Черкаська область) на Чернечій горі, над яким у 1939 році встановлений бронзовий пам'ятник роботи скульптора Матвія Манізера.

Історія поховання

Передісторія: мрії про пристанище коло Канева

У червні 1859 року в Україну (він її не бачив вже 12 років) повертається Тарас Шевченко. Він відвідує свого друга Михайла Максимовича — першого ректора Київського університету, який жив на хуторі неподалік Канева на лівому березі Дніпра. В тиші Михайлової гори Тарас Шевченко часто сидів під п'ятисотлітнім дубом, який зберігся досьогодні і називається «дубом Шевченка». Звідти він милувався канівськими горами. Був Шевченко і в містах та селах повіту: Пекарях, Луці, Межирічі. Намалював пейзажі «Коло Канева», «В Межиріччі».

Поет мріяв поселитися на одній з канівських гір. Тут, сподівався Шевченко, залишать його недуги. Він навіть намалював кілька проєктів хати з широкою світлицею, а разом з управителем поміщика Парчевського i землеміром на високому березі Дніпра виміряв ділянку під неї. Відомо 2 фасади, п'ять схематичних планів хати та один — комори. Всі написані Шевченком власноручПісля смерті Шевченка ці проекти були куплені Михайлом Честахівським. За свідченням Карачевської, один план фасаду та два схематичні плани хати експонувались у 1929 році на виставці творів Т. Шевченка в Чернігові. В каталозі ювілейної шевченківської виставки в Києві також зареєстровані два проекти фасадів хати та один план хати. Але через неточність вказаних в каталозі розмірів, що не відповідають оригіналам, виявити, який саме малюнок експонувався на виставці, неможливо. Цит. по: Плани та фасади хати // Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 10 т. / Відп. ред. В. І. Касіан. — К., 1963. — Т. 10: Живопис, графіка 1857—1861 років. — С. 49.. Але мрії про одужання та придбання землі не здійснилися. Після повернення в маєток Максимовича Шевченка втретє заарештували, а після кількаразових допитів зобов'язали повернутися до Петербурга. 10 березня 1861 року Шевченко помер. В кількох поезіях поет згадував свою нездійсненну мрію поселитися на березі Дніпра.

Перше поховання і дорога в Канів

На кошти друзів 13 березня Шевченка поховали спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі біля Церкви Смоленської ікони Божої Матері. Але ще в день смерті поета його друзі — художник Григорій Честахівський, брати-літератори Михайло та Олександр Лазаревські — вирішили виконати волю поета і поховати його в Україні. Михайло Лазаревський звернувся до петербурзького військового генерал-губернатора з проханням видати дозвіл на перевезення тіла Шевченка з Петербурга в Україну. В квітні необхідні папери були підписані. Супроводжували труну Олександр Лазаревський і Григорій Честахівський. 27 квітня вони прибули до Москви, де домовину Шевченка встановили в Тихонівській церкві. Далі в Україну труну везли кіньми.

18 травня прах Шевченка було доправлено до Києва. На київському ланцюговому мосту труну до самої церкви Різдва Христового на Подолі (Поштова площа) несли студенти Київського університету. Домовина перебувала в церкві до 20 травня, а вранці на руках її понесли до пароплава «Кременчук», який і взяв курс на Канів. Весняні води близько підступили до міста, тому пароплав причалив на невеличкому острівці за 200—300 м від твердого берега, але жоден з рибальських човнів не міг витримати ваги домовини. Не можна було і перенести її на руках бродом. Тоді запрягли дві пари волів у воза і по мілкому перевезли труну на суху землю. Багатолюдним ходом рушили до Успенського собору мешканці Канева, передмість та навколишніх сіл. Там домовину поета залишили для прощання на два дні, а 22 травня протоієрей канівського собору Гнат Мацкевич відслужив заупокійну літургію i виголосив надгробне слово, яке завершувалось словами:

На панахиду зібралися тисячі людей з навколишніх міст і сіл. Тут же, на прицерковному цвинтарі, хотіли й поховати поета. Але його друзі настояли на Чернечій горі, біля якої Шевченко хотів поставити хату. Яму викопали, за словами Григорія Честахівського, студенти Київського університету, брати й родичі покійного та деякі селяни, що знали поета за життяЧестахівський Г. М. Епізод на могилі Тараса Шевченка // Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 393.. Солдати-муляри з канівського гарнізону змурували склеп.

Замість коней у воза, на якому стояла труна, запряглися люди і ярами, горами, лісами повезли Шевченка до місця поховання. На гору труну знову понесли на руках. 22 травня прах Шевченка поховали — в місці, яке відповідало його «Заповіту» («…поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий»).

Григорій Честахівський згадував:

Похорон і облаштування могили

За донесенням начальника канівської повітової поліції Котлярова київському генерал-губернатору, над тілом Шевченка під час похорону його в Каневі виголошено було дві проповіді та шість промов. Біля могили зібралось кілька тисяч люду. Похорон тривав до вечора.

Згодом люди насипали на могилі Шевченка курган, наносили каміння і укріпили поховання, поставили дубовий хрест, який з часом підгнив і впав. На народні пожертви вирішили встановити на могилі новий чавунний хрест. Та урядовці довго не дозволяли це зробити. Одна з причин — через легенди про те, що Тарас живий, а в могилі нібито лежать свячені ножі, які чекають слушної години, щоб з ними селяни пішли на поміщиківНариси з історії // Сайт Канів туристичний: kanivtour.com.ua . Чернечу гору канівці з того часу перейменували на Тарасову.

Влітку 1882 року російський письменник Микола Лєсков, завітавши в Канів, писав:

Того ж року на могилі Шевченка побував український письменник Михайло Старицький. Його вразило запустіння, яке він побачив. У вірші «На роковини Шевченку» Старицький писав:

Лише влітку 1884 року, через 23 роки після смерті поета, на Тарасовій горі дозволили встановити монументальний чавунний пам'ятник-хрест (проєкт академіка архітектури Віктора Сичугова). Тоді ж під керівництвом інженера Олексія Якубенка впорядкували могилу і за народні кошти збудували перший народний музей Кобзаря — «Тарасову світлицю».

Доглядачі могили

Григорій Честахівський

Відразу після перепоховання знайшлися безкорисливі доглядачі могили Шевченка. Спочатку це був художник і друг поета Григорій Честахівський. Він упорядкував могилу, обкладаючи її камінням. Також художник зробив ряд малюнків Тарасової гори відразу після поховання поета. Його листи, нотатки й малюнки виявилися найповнішим літописом прощання з поетом, його похорону й перепоховання. Честахівський оселився неподалік від могили на Чернечій горі, проте через кілька місяців після розмови з Київським генерал-губернатором князем Іларіоном Васильчиковим змушений був повернутися до Петербурга, зобов'язавшись більше ніколи не з'являтися в Київській губернії. Причиною цього стали доноси місцевих поміщиків-поляків, яких налякало масове паломництво до Шевченкової могили, а також згадані чутки, що в домовині насправді заховано свячені ножі, за які візьмуться селяни й тоді почнеться нова гайдамаччинаПанченко В. Коляска та чумацький віз. Пушкін і Шевченко: на степових перехрестях // День. — 2006. — 3 грудня. — С. 23.. Честахівський, який поширював серед простолюду книжечки з віршами Тараса Шевченка, мимоволі опинився в ролі головного підбурювача.

Варфоломій Шевченко

Понад тридцять років — до останніх своїх днів — про збереження й упорядкування могили на Чернечій горі клопотався Варфоломій Шевченко, троюрідний брат Тараса Григоровича, який навесні 1861 року був «єлисаветградським купцем». Саме з такою приміткою його ім'я потрапило до складеного поліцією списку осіб, що прибули до Канева з домовиною Шевченка.

Щоб зберегти для нащадків могилу Шевченка, троюрідному брату поета доводилося орендувати землю під неї у Канівської міської думи. І дума регулярно брала за «півдесятини міської землі, на якій поховано прах Академіка Імператорської Академії мистецтв Тараса Шевченка» щорічну орендну плату — 2 карбованці сріблом. Піклуватися про поховання Варфоломію Шевченку було непросто, бо за ним постійно стежила поліція й жандармерія. Він був змушений регулярно змінювати місце проживання своєї родини.

У 1869 році «єлисаветградському міщанину» Варфоломію Шевченку вдалося укласти з Канівською міською думою контракт, який давав йому право на «потомственное пользование» півдесятиною землі, на якій похований прах «академіка Тараса Шевченка». У червні 1883 року Варфоломій Шевченко подав до канівської міської Управи прохання:

Прохання передали до канцелярії генерал-губернатора. Звідти прийшов запит про дійсний стан могили. Лише коли канівська поліція підтвердила, що могила дійсно поруйнована, було дозволено впорядкувати її. Однак при цьому суворо попереджалося, «щоб не було допущено будь-яких маніфестацій» по закінченні робіт. На київському заводі Олексія Термена замовили металеву огорожу i чавунний хрест. Несподівано, коли замовлення вже було готове, генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест, бо на ньому була табличка зі словами Шевченка:

Роботи над упорядкуванням могили припинилися. Майже рік тяглося листування. Кінець кінцем замовники вимушені були зняти з хреста табличку. Лише в липні 1884 року чавунний хрест встановили на могилі поета. Пофарбований у біле, він чітко вирізнявся на фоні блакитного неба. Видно його було за десятки кілометрів з Полтавських рівнин за Дніпром і по Дніпру — від Селища до Прохорівки.

Незадовго перед смертю Варфоломій Шевченко (він помер в 1892 році) за 100 карбованців сріблом викупив орендований шматок землі під Шевченковою могилою (постанова Канівської думи про продаж півдесятини землі вийшла 17 листопада 1891 року) й подарував його місту Каневу. Це давало можливість захистити могилу умовами, які були викладені в дарчій записці. Разом із землею Варфоломій Шевченко подарував місту ще й 3000 карбованців сріблом, які вклав до державного банку, заповівши, щоб проценти з тієї суми міська влада використовувала на утримання могили. На подарованій землі не дозволялося нічого будувати, не можна було і перетворювати її на кладовище. Водночас, могила мала бути відкритою для відвідувачів. Але міська дума дар не прийняла і утриманням могили не переймалася. Межа турбот місцевої влади обмежувалась лише наглядом за відвідувачами Тарасової гори.

Василь Гнилосиров

З 1873 по 1894 рік громадським доглядачем Шевченкової могили був викладач канівського двокласного училища, журналіст, письменник Василь Гнилосиров (псевдонім — А. Гавриш). Турботами його і Варфоломія Шевченка на горі згодом було збудовано хату для сторожа Івана Ядловського. Частина хати призначалася під кімнату для відвідувачів — так звану «Тарасову світлицю».

Іван Ядловський

У 1884 році в побудовану біля могили Шевченка просту селянську хату вселився канівський міщанин, а за сумісництвом — охоронник могили Іван Ядловський. Василь Гнилосиров з цього приводу згадував:

У другій половині хати в 1889 році за допомогою того ж Гнилосирова була обладнана «Тарасова світлиця». Тоді ж збудували дерев'яні східці до могили, аби вберегти гору від осування.

За домовленістю, складеною з Варфоломієм Шевченком, Іван Ядловський зобов'язувався доглядати за могилою Кобзаря 5 років, але цей термін виявився набагато більшим (1884–1933 роки). Майже півстоліття він охороняв могилу поета, доглядав дерева і квіти біля неї, зустрічав відвідувачів могили, часто годував їх, пригощав чаєм з трав, пиріжками, які пекла його дружина Мелашка, а на згадку дарував людям ложки, зроблені у формі рибки, які вирізав сам. Також Ядловський сам шив чоботи, плів ятерi, в'язав сітки, вирізав ложки, ковганки, рубелі для прасування.

Відвідувачі могили