Євге́н Адо́льфович Левінсо́н (* , Одеса — † 21 березня 1968, Ленінград), архітектор, 1941 — член-кореспондент Академії архітектури СРСР, 1946 — доктор архітектури, 1947 — професор. Лауреат Сталінської премії — 1951, нагороджений Золотою медаллю Академії мистецтв СРСР — 1963, також двома орденами та медалями.
Життєпис Євген Левінсон народився в єврейській родині у Одесі. Замолоду займався спортом, грав у футбол, 1914 року грав у весняному та осінньому кубках Петроградської футбольної ліги — за «Путиловський кружок спортсменів-любителів» та в 1915—1916 роках за «Павловсько-тярлевський гурток любителів спорту».
1914 року скінчив навчання в Петербурзькому реальному училищі Черняєва, 1915 поступив в Інститут цивільних інженерів на архітектурний факультет. Брав уроки малювання у художника І. Г. Дроздова, ліпленню вчився у художника С. В. Аверкієва.
1916 року мобілізований до лав царської армії, ніс службу художником-декоратором в одному з піхотних полків Петербурга.
В 1918—1923 роках працює художником-декоратором театрів Одеси — театр революційної сатири («Теревсат»), «Мистецтво та праця», оформлював вистави в Малому держтеатрі.
У 1924 році повернувся до Ленінграда, 1927 року закінчив Ленінградський вищий художньо-технічний інститут, вчився в Фоміна та В. О. Щуко.
1928 року брав участь у конкурсі на проєкт Будинку керівництва Бурято-Монгольської АРСР в Улан-Уде, друга премія — в співавторстві з Н. А. Троцьким.
У 1929 році з Фоміним здобув перше місце на конкурсі проєкту робітничого містечка «Ленінградський печатник».
1930 року частково реалізовано його план побудови міста «Новий Мурманськ».
З 1932 року разом з Фоміним очолюють Третю архітектурно-планувальну майстерню тресту «Ленпроект».
Протягом 1932—1945 років викладав в ВХУТЕІНі.
Від 1933 по 1968 рік входив до складу Правління Ленінградського відділення Союзу архітекторів, керував секцією теорії архітектури.
5 березня 1939 Президія Верховної Ради УРСР нагородила Почесною грамотою «за видатні заслуги у створенні монументу пам'ятника Т. Г. Шевченка» професора М. Г. Манізера і архітектора Є. А. Левінсона — в Києві та Каневі.
З 1941 — член-кореспондент Академії архітектури СРСР. Разом з І. І. Фоміним виконав ряд робіт у Ленінграді в стилі модернізованої класики: Будинок профілакторію на проспекті Єлізарова, з Л. В. Руднєвим та І. І. Фоміним, 1928—1930, Будинок культури імені Лєнсовєта на Кіровському проспекті, 1930—1936, житловий будинок для наркомату торгівлі на Пісочній вулиці, 1931, будинок легкої промисловості на проспекті Майорова, 1931—1934, житловий будинок Ленсовєту, 1931—1935, з В. О. Мунцем, житловий будинок на Петровській набережній, 1935—1940, житлові квартали в районі Щемиловки, 1937—1940, разом з С. І. Євдокимовим, Невську райраду на площі біля Володарського мосту, 1937—1940, житлові квартали на Московському проспекті — 1937—1946, все в Ленінграді.
В Москві — павільйон для ВДНГ, «Ленінград та північний схід», перша премія, 1936—1938, 1940, планування частини сучасної площі Гагаріна — разом з Аркадієм Аркіним. павільйон для ВДНГ, «Ленінград та північний захід», 1951—1954.
З початком нацистсько-радянської війни (до евакуації у грудні 1941 в Свердловськ) очолював роботи по зведенню оборонних споруд під Ленінградом.
В 1914—1947 роках по його проєкту, А. А. Оля та Г. О. Симонова провадилося будівництво житлових кварталів в Магнітогорську.
1944 року повертається до Ленінграда. Бере участь у проєктуванні відбудови міст СРСР, зокрема:
реконструкції Суворовського проспекту в Ленінграді, проєкт реконструкції та відбудови Хрещатика, відновлення та реконструкції та відбудови Петрозаводська, планування та відбудови центральної частини Мінська.
З 1945 по 1968 рік — педагог Ленінградського інституту живопису.
У 1946 — доктор архітектури, з 1947 — професор.
Після нацистсько-радянської війни брав участь у відновленні міст Павловська і Пушкіна — за план відбудови останнього стає лауреатом Державної премії СРСР 1951 року — разом з архітектором Андрієм Олександровичем Грушке.
1951 року до творчої роботи в архітектурній майстерні прилучає Давида Гольдгора.
Є співавтором в Ленінграді: ленінградської станції метро «Автово», 1950—1955, забудов кварталів в Ленінграді на Щемилівці — 1958—1964, архітектурної частини меморіального комплексу на Піскарьовському кладовищі, 1960, скульптор Віра Ісаєва, Будинку культури «Невський» на проспекті Обуховської Оборони, 1963—1968, Будинку мод на Кіровському проспекті, 1963—1968, гостиниці «Радянська», 1968, Братського кладовища в Могильові, 1951, житлові будівлі на Івановській вулиці, 1950-ті. Вийшла друком його роботи: «Ахітектура та будівництво житлового будинку Ленінградської ради», 1940, «Художнє скло та його застосування в архітектурі», 1953.
Серед його учнів — Вікторія Струзман, заслужений архітектор РФ, заслужений архітектор РФ Володимир Гаврилов, Юрій Курбатов, член-кореспондент РАН.
Похований на Серафимовському цвинтарі.
Примітки
Посилання Berkovich, Gary. Reclaiming a History. Jewish Architects in Imperial Russia and the USSR. Volume 2. Soviet Avant-garde: 1917–1933. Weimar und Rostock: Grunberg Verlag. 2021. С. 100.
Витоки ВРЕ Знамениті архітектори Інститут історії України Левінсон Євген Адольфович http://www.d-c.spb.ru/archiv/37/21.html Монумент духовного безсмертя