Мико́ла Плато́нович Бажа́н (як поет-футурист публікувався також під псевдонімами Нік Бажа́н, Панфутури́ст, Н. Б.; , Кам'янець-Подільський, Подільська губернія, Російська імперія — 23 листопада 1983, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський поет, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ, громадський діяч. Академік Академії наук УРСР (з 1951), Заслужений діяч науки України (з 1966), заслужений діяч мистецтв Грузії (з 1964), народний поет Узбекистану. Герой Соціалістичної Праці (1974).

Депутат Верховної Ради СРСР 2—5-го скликань (1946—1962) і Верховної Ради УРСР 2-го та 6—10-го скликань (1947—1951, 1963—1983). Член ЦК КПУ в 1952—1983 роках. З 5 березня 1943 до 1946 року працював заступником голови Ради народних комісарів УРСР, з 1946 року до 12 вересня 1949 року — заступником голови Ради міністрів УРСР.

Життєпис

Дитинство і юність Народився 1904 року в Кам'янці-Подільському (нині Хмельницька область, Україна), але юнацькі роки минули в Умані. Батько поета Платон Бажан був військовим топографом (підполковником царської армії, а після проголошення незалежности України вступив до Армії УНР).

Восени 1921 року, після закінчення Уманського кооперативного технікуму, переїхав з Умані навчатися в Київському кооперативному інституті імені М. Туган-Барановського. Оселився в Києві у будиночку на вулиці Леніна, 94 (на перетині з вулицею Гершуні — тепер вулиця Олеся Гончара). Згодом навчався в інституті зовнішніх відносин.

Початок літературної роботи З 1923 року — працював журналістом. Саме тоді він почав активно друкуватися, відносячи свої вірші й статті до редакції газети «Більшовик». У Києві він зближується з українськими футуристами Михайлем Семенком та Ґео Шкурупієм. Перший вірш опубліковано в «Жовтневому збірнику панфутуристів» (Київ, 1923).

1926 року в Харкові, де тоді мешкав Бажан, вийшла його перша книга — «Сімнадцятий патруль», присвячена збройним конфліктам на території України 1917—1920 років.

Протягом другої половини 1920-х років Бажан поступово формував свій власний експресіоністично-бароково-романтичний стиль, охоплюючи широке коло тем української історії та сьогодення. Його твори «Будівлі» (1924), «Гетто в Умані» (1928), «Розмова сердець», «Дорога» (1930) стали сенсацією в українській тогочасній літературі. Велику історичну поему «Сліпці» вважають творчою вершиною Миколи Бажана.

1930-ті — 1940-ві роки У 1929—1932 роках Бажан мешкав у Києві, куди перевели Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), де поет тоді працював редактором (через побудову в Києві кінофабрики «Українфільм»). Відтак наступні два роки минули у Харкові, де його родина якраз замешкала в письменницькому кооперативі «Слово», у 4-кімнатній квартирі. В. Куліш так згадував харківське житло Бажана: «Ніколи не забуду, яке враження на мене зробила та пишна обстановка його чотирикімнатного мешкання. Всі кімнати були обставлені меблями з найдорожчого червоного дерева, дорогі килими, образи, та, головне, дуже велика бібліотека відрізняли від інших, хоч не убогих, але скромніших мешкань письменників».

Талановитий поет привернув увагу комуністичного режиму. Його творчість починають засуджувати в деяких літературних часописах, періодичній пресі. Наприклад, в одному з номерів журналу «Червоний шлях» 1934 року говорили:

1935 року в ОДПУ на Бажана була заведена «кримінальна справа № 1377 як на члена підпільної Української військової організації» (серед «членів організації» також фігурували Юрій Яновський і Максим Рильський). У серпні цього року в справі з'явився запис про те, що «встановлено належність М. П. Бажана до терористичної організації», тобто, з'явилася формальна підстава для арешту Бажана.

1936 року в документах НКВС Бажан фігурував як людина, пов'язана з «антирадянською групою» російських літераторів і «націоналістичними поетами» Грузії.

Зі справи-формуляра № 2055, заведеної в ОДПУ на Бажана 1929 року (справу закрито в 1952, розсекречено 2010 року), відомо, що у березні 1936 року письменник був завербований (під псевдом «Петро Уманський») і почав писати доноси. За оцінками дослідників з ЦДВР, Бажан співпрацював з органами неохоче, був невдоволений своєю роллю донощика, намагався зривати заплановані зустрічі та усіляко вигороджував тих, на кого писав доноси (наприклад, Олександра Довженка та Агатангела Кримського).

У середині 1930-х років відбувається така бажана для більшовиків зміна у творчості Миколи Бажана. Спочатку він багато перекладає, а трохи пізніше головною темою його творчості стає прославляння сталінських новобудов і боротьба з «буржуазним націоналізмом». Його твори 1930-х сповнені лестощів, вихваляння режиму та його вождів: «Людина стоїть в зореноснім Кремлі» (1931), поема-трилогія про Кірова «Безсмертя» (1935—1937), поема «Клич вождя» (1939).

Проте радянські репресивні органи ще довго не зводили з нього очей. 1938 року Бажан щоночі чекав арешту і навіть деякий час не ночував удома.

У січні 1939 року указом Президії Верховної Ради СРСР велика група радянських письменників була відзначена урядовими нагородами. Микола Бажан був тоді нагороджений орденом Леніна. Про причини такого несподіваного, шокового «помилування» й нагородження згадує в мемуарах поет Сава Голованівський, якому, натомість, подробиці розповів тодішній голова Спілки радянських письменників України Олександр Корнійчук:

Після цього питання про арешт Бажана зникло з порядку денного.

Нагорода кардинально змінила громадський статус Бажана. У березні 1939 року він, тоді ще безпартійний, виступив із привітанням від українського народу в Москві на XVIII з'їзді ВКП(б). Тоді ж його обрали депутатом Київської обласної ради.

Ще 1938 року Бажан зустрів у Києві Ніну Лауер, з якою вже був знайомий у Харкові. Невдовзі вони почали зустрічатися. Наступного року поет розлучився з Гаїною Коваленко й одружився з Ніною Лауер. Миколі Бажану як орденоносцю дали велику 5-кімнатну квартиру № 66 у щойно збудованому новому корпусі «Роліту». У три великі кімнати вселилися Коваленко з Майєю та батьки Бажана. Дві інші кімнати згодилися взяти близький друг Бажана, Юрій Яновський із дружиною Тамарою Жевченко, звільнивши своє двокімнатне помешкання № 76, куди в'їхали Микола Бажан із Ніною Лауер.

1940 року вступив до лав ВКП(б). Свою літературну діяльність до кінця життя поєднував із активною державною та громадською роботою. З 1940 року був членом Президії Спілки радянських письменників України.

Наприкінці 1940 року Бажан і Лауер залишили «Роліт» і переїхали в зручнішу квартиру в колишньому будинку барона В. Ікскуль-Гільденбанда на вул. Карла Лібкнехта (тепер Шовковична), 19.

У період другої світової війни — в армії, був головним редактором газети «За Радянську Україну». Широкої популярности набув його вірш «Клятва» (1941). 1942 року пише поему «Данило Галицький». 1943 року публікує книгу «Сталінградський зошит» (Сталінська премія, 1946), 1948 року — цикл «Англійські враження» (Сталінська премія, 1949). У книзі «Біля Спаської вежі» (1952) Бажан у підлеглому тоні говорив про російський народ.

6 лютого 1946 року Микола Бажан як представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної асамблеї ООН у Лондоні вимагав від Заходу видати СРСР Степана Бандеру як «воєнного злочинця»

1950—1980-ті роки У 1950—1970-х роках продовжував активну літературну діяльність. Випустив збірки «Італійські зустрічі» (1961), «Чотири розповіді про надію» (1967), «Уманські спогади» (1972), поеми «Політ крізь бурю» (1964), «Нічні роздуми старого майстра» (1976), літературно-критичні твори «Дружба народів — дружба літератур» (1954), «Люди, книги, дати» (1962).

У червні 1953—1959 роках — голова правління Спілки письменників України. Під час хрущовської відлиги 2 липня 1956 року порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників Василя Бобинського, Григорія Епіка, Івана Кириленка, Олекси Слісаренка, Давида Гофштейна, Івана Кулика, Миколи Куліша, Олекси Влизька, Дмитра Загула, Сергія Пилипенка, Василя Чечвянського, Бориса Антоненка-Давидовича.

У 1958—1983 роках — головний редактор Головної редакції «Української радянської енциклопедії». За ініціативою і під керівництвом М. П. Бажана видана «Українська радянська енциклопедія» в 17 (1959—1965) і 12 (1977—1985) томах, «Історія українського мистецтва» (томи 1—6, 1966—1968), «Шевченківський словник» (1978) (у 1989—2013 роках видавництво «Українська енциклопедія», створене на базі ГР УРЕ, назвали іменем Миколи Бажана).

Автор численних перекладів, зокрема поем Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (1937), Алішера Навої «Фархад і Ширін» (1947), Давида Гурамішвілі «Давитіані» (1949), віршів Олександра Пушкіна, Володимира Маяковського, Симона Чіковані, Юліуша Словацького, Ципріана Норвіда, Ярослава Івашкевича, Райнера Рільке («Сонети до Орфея» тощо), оперних лібрето.

Один із авторів гімну УРСР та перекладу українською мовою гімну СРСР.

1970 року на запит Нобелівського комітету Гарвардський університет висунув кандидатуру Бажана на здобуття Нобелівської премії. У листі до Омеляна Пріцака Бажан висловив сумнів у доцільности цієї номінації. В офіційних документах Шведської академії Бажана названо серед офіційних номінантів 1971 року.

Помер 23 листопада 1983 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві (центральна алея, ділянка № 2). Автори надгробного пам'ятника — скульптор Іван Макогон, архітектор Олег Стукалов.

Знання мов Микола Бажан вільно володів українською та російською мовами, а також знав і перекладав з грузинської, німецької, узбецької, польської та інших мов.

Премії і нагороди Республіканська премія Грузинської РСР (1937) Сталінська премія в галузі літератури та мистецтва (1946, другого ступеня — за поему «Данило Галицький» , вірш «Клятва» , цикл віршів «Сталінградський зошит» ; 1949, другого ступеня — за збірку віршів «Англійські враження» ) Республіканська премія Української РСР імені Тараса Шевченка (1965, за поему «Політ крізь бурю») Державна премія УРСР у галузі науки і техніки (1971, за шеститомову працю «Історія українського мистецтва») Ленінська премія (1982, за книгу віршів «Знаки» )

Нагороджений п'ятьма Орденами Леніна (31 січня 1939За видатні успіхи і досягнення в розвитку радянської художньої культури / Указ Президії Верховної Ради СРСР від 31 січня 1939 року «Про нагородження радянських письменників» // Вісті [рад депутатів трудящих УРСР]. — 1939. — № 25 (5515). — 1 лютого. — С. 3., 9 жовтня 1954, 24 листопада 1960, 8 жовтня 1964, 27 вересня 1974), Орденом Червоного Прапора (1.04.1943), двома Орденами Трудового Червоного Прапора (23 січня 1948, 28 жовтня 1967), медалями, Почесною грамотою Президії Верховної Ради Української РСР (4.08.1964).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 вересня 1974 року за великі заслуги в розвитку радянської літератури, активну громадську діяльність та на знак 40-річчя із дня утворення Спілки письменників СРСР Миколі Бажану дано звання Героя Соціалістичної Праці, вручивши орден Леніна і золоту медаль «Серп і Молот».

Ушанування пам'яти

Іменем Миколи Бажана названо проспект у Києві, вулиці в багатьох містах України. У будинку, де жив Микола Бажан (Терещенківська вулиця, 5), відкрито літературно-меморіальний музей-квартиру письменника. 1984 року на фасаді будинку встановлено меморіальну дошку (бронза, барельєфний портрет; скульптор Іван Макогон, архітектор Олег Стукалов). У Солом'янському районі Києва іменем Миколи Бажана названо бібліотеку. 1989 року ім'я Миколи Бажана надано видавництву «Українська радянська енциклопедія» (з 1991 — «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 2013 року реорганізоване в Державну наукову установу «Енциклопедичне видавництво»). Меморіальну дошку (скульптор Ярослав Скакун) встановлено 25 жовтня 1988 року в місті Кам'янці-Подільському на будинку (вулиця Лесі Українки, 28), де народився і минули дитячі роки поета.