Російська мова — друга за вживаністю мова в Україні після української. Згідно з офіційними даними перепису 2001 року, російську мову назвали рідною 14 млн 273 тис. громадян України, або 29,6 % населення країни. З них етнічні росіяни становлять 56 %, тоді як решта — представники інших національностей.
Використання української мови переважає в центрі, на заході та північному сході України, російської — в індустріальних центрах сходу, півдня України та в Криму.
Після прийняття закону Колесніченка-Ківалова «Про засади державної мовної політики», що втратив чинність 28 лютого 2018 року, стала регіональною мовою в 7 областях та АР Крим і м. Севастополь. В Автономній Республіці Крим відповідно до Конституції АР Крим з 1999 року їй надано також ряд офіційних функційКонституція Автономної Республіки Крим Кучма Л. «Україна — не Росія (книга)», «Час», Москва, 2003 ISBN 5-94117-075-0 Цвілюк С. А. Українізація України. Тернистий шлях національно-культурного відродження доби сталинимз. «Маяк», Одеса, 2004 ISBN 996-587-115-3 .
12 червня 2026 року, згідно закону № 4699-IX, російську мову в Україні вилучено з переліку мов, до яких застосовуються положення Європейської хартії регіональних або міноритарних мовУкраїна переглянула статус російської мови в межах Європейської хартії. // Автор: Катерина Лазарєва. 12.06.2026, 20:36.
Історія
Проникнення Питання російсько-українських мовних контактів у литовсько-польську добу (торговельних, церковних і політичних — зокрема в час належності Чернігівщини 1503—1618 рр. до Московської держави, — чому дехто приписує появу акаючих форм у тамтешніх говірках). Якщо не враховувати московського гарнізону Києва, з 1654 почавши, то до істотніших російських поселень (гол. старовірів) дійшло від другої половини XVII ст. на півночі Чернігівщини, звідки вони згодом (у XVIII—XIX ст.) переселялися на Правобережжя та Південну Україну. Інша хвиля російської старовірської колонізації сягала від Північної Добруджі й Південної Бессарабії аж на Буковину, коли у 1770-х роках «некрасівці» остаточно поселилися в гирлі Дунаю, звідки їх вербувала австрійська влада у 1780-х pp. для поселення на Буковині й Хотинщині (села Біла Криниця, Білоусівка, Липовани, — їхні говірки досліджували В. Столбунова і В. Кузнєцов).
З уваги на чітку конфесійну відмежованість старовірських російських поселень від українського довкілля, дотичні (переважно південно-російські, рідше середньо-російські) говірки зазнали порівняно невеликого українського мовного впливу (в основному в лексиці).
У червні 1810 року, під час свого перебування у Полтаві, російський князь і поет відзначав у своєму подорожньому щоденнику «Славні бубни за горами, або Моя подорож кудись, 1810 року» суттєві відмінності між місцевою українською мовою та його рідною російською, відсутність між ними взаємної зрозумілостіІСТОРИЧНІ ПОСТАТІ. ПАМЯТНЫЕ МЕСТА УКРАИНЫ В МЕМУАРАХ И ПУТЕВЫХ ЗАМЕТКАХ кн. И.М. ДОЛГОРУКОВА: знаменитое и лично значимое. Максим МЕЛЬЦИН, сторінка 135.Slavny bubny za goramiМаксим Мельцин. Історичні постаті. Памятные места Украины в мемуарах и путевых заметках кн. И.М. Долгорукова: знаменитое и лично значимое. С. - 135.:
Російські колонізаційні хвилі на Харківщину й Вороніжчину (тут зустрілися українські поселенці з ними у XVII ст.), а згодом, від кінця XVIII ст., і на Південну Україну (старовіри, кріпаки, переведені російськими поміщиками на дохідніші ґрунти, військові кантоністи на початку XIX ст. в й утікачі-кріпаки) — були, крім суцільних ареалів, в цілому асимільовані українським сільським довкіллям: від того український степ, і слобожанські говірки зазнали в різній мірі російського впливу (випадки спиненого переходу о в і, перехід наголошеного є в о, спорадичне акання, вирівняння типу на рук'і «на руці», двоїнні чоловічі форми типу два года, див. Степові говірки).
Суцільніші російські говіркові ареали збереглися в південній Бессарабії (с. Вознесенка, Введеяка, Павлівна в Арцизькому і районі — переселенці з Орловщини й Курщини, згідно з дослідами Л. Усачової, І. Нелюбової, Л. Дерганової, Ю. Лістрової, І. Гріцєнка), північній Одещині (с. В. Плоске Михайлівського району — рос. старовіри з-перед 200 рр., за дослідами М. Тихомирової, — так само як у районі Віньковецькому Хмельницької області, за дослідами М. Бріцина), у селах: П'ятидуб Малинського району Житомирської області, Рахвалівці й Красилівці в Іванківському районі на півночі Київщині (за дослідами Є. Самохвалової і Л. Ціпцюри), на Приазов'ї (досліди С. Ґаба) й північній Харківщині (с. Великі й Малі Проходи Верганівського району, Руські Тишки, Плоске і Липці Харківського району, за дослідами Л. Бузніка, приналежні до південної групи північно-російських говірок Курщини з помітними українськими впливами в наголошуванні дієслів).
У 1923—1941 рр. українська мова могла впливати на ці російські говірки і через школи, коли по школах національних меншостей УРСР обов'язкове було її навчання як предмета. Не дослідженими залишаються російські говірки інших поселень УРСР (зокрема 1930-х pp. і після 1945 р. — по виселенню німців, а в Криму і татар).
Російська мова у віддалених українських регіонах Цілком інакше сформувалися українсько-російські міжмовні стосунки в українських говіркових масивах поза кордонами УРСР (Курщина, Білгородщина, південна Вороніжчина, Донщина, Кубань, Саратовщина, Зелений Клин, діаспора в Сибіру, Казахстані й на півд. Уралі), де був і є значно сильніший вплив довколишніх рос. говірок, а ще більше російської літературної мови через школу, радіо, телебачення, пресу, військо й адміністрацію та судівництво.
Скрізь там через відсутність української школи й преси проходить поступове зросійщення, виникають мішані україно-російські говірки на українській основі. Ті процеси описані в говірках колишніх Коротояцького повіту (Н. Ґрінкова), Білгородщини й Курщини (А. Бескровний, Ф. Медведєв, В. Собіннікова, Г. Денисевич, А. Пашківський, В. Тітовська), Донщини (А. Міртов, К. Удовкіна) та, зокрема, Кубанщини (І. Шаля, В. Чістяков, Н. Бушина, М. Саділенко, Е. Тарасенкова, О. Шейніна, М. Шабалін, Н. Федоренко, І. Чередниченко), а далі Поволжя (А. Дульзон, І. Вальченко), Киргижчини (С. Лейферман), Далекого Сходу (А. Ґеорґієвський, Т. Назарова) й північної Молдови, де по українських селах є також лише російські або молд. школи (Л. Єрмакова, З. Ряполова, Ю. Лістрова).
Окремими проблемами є також: Російський діалект міського типу, поширений серед великоміських низів і робітництва в УРСР. Вживаний в Україні двомовним освіченим прошарком місцево-український провінційний («південний») варіант російської літературної мови.
Русифікація та її вплив на українську мову
Зросійщена говірка міських низів, великоміських передмість і робітничих поселень Донбасу і Дніпропетровщини виникла внаслідок русифікації місцевого українського елементу і постійного колонізаційного допливу росіян, що прибували (а за радянської влади були призначувані) сюди для праці, створюючи дрібноурядовий, ремісничий, купецький і робітничий прошарки. Насичена сленґізмами й арґотизмами, великоміська російська говірка люмпен-пролетаріату й правопорушників (Одеси, Києва, Харкова, Дніпра, міст Донбасу), набула особливого поширення після революції, втримувала свою російськомовну форму, зокрема у висліді постійного сезонного (особливо на зиму) флуктуаційного припливу її носіїв — такого ж російського елементу з Ленінграду і Москви.
Цей мовний «суржик» (суміш) характеризують деякі південно-російські українські спільності, зокрема вимова притаманного українській фрикативного [г] на місці російського [ґ], голосних о, е, й (рос. ы) з спорадичним аканням, вимова e/'e/є з етимологічного ѣ, стверділі р та губні у кінці слів, йотована вимова груп типу вя, бя, пя, тверді ч, шч, українська міжслівна фонетика, український наголос, керування дієслів та прийменників (по домах), як і побутові лексичні українізми та нерозрізнювання предикативних від атрибутивних форм прикметника.
Питання україно-російського міського «суржика» розглядають окремі статті В. Ларіна (Харків), К. Німчинова (Донбас), В. Шадури (Дніпропетровщина). У красному письменстві для характеристики персонажів царського підстаршинського середовища його використовував Володимир Винниченко, для міщанського — Михайло Старицький, для радянського міліційного — Олександр Корнійчук, а для люмпен-пролетаріату — Володимир Винниченко, Архип Тесленко, Іван Микитенко, Леонід Первомайський, Гордій Брасюк.
Український провінційний варіант російської літературної мови вживався раніше серед поміщицтва і провінційної інтелігенції, пізніше також серед партійних урядовців і технічної інтелігенції у висліді русифікаційного тиску й мовної політики, спрямованої на бодай російсько-український білінґвізм тих мовців, які не можуть чи не хочуть відразу перейти на російську мову. Тій меті служила відповідна популяційна політика (з відправленням українців на сезонну чи на постійну працю поза УРСР і надсиланням в Україну росіян та чужинців, що змушені користуватися російською мовою) і така ж мовна політика (в структуру української літературної мови впроваджуються лише елементи, тотожні з російськими, поборюються відмінності; потурання російсько-українському суржикові міських низів і робітництва).
Законами з 1869 і 1886 рр. російського уряду (аж до революції) виплачував грошову надбавку всім урядовцям немісцевого походження на Правобережжі для його зросійщення (офіційно ніби для його відпольщення), чим стягнув туди чимало росіян; таку саму політику тут вела й Російська православна церква. Український провінційний варіант літературної російської мови проявляється головним чином у вимові як і в різній насиченості (залежно від російськомовної культури мовця) окремими рисами міського україно-російського суржика (див. Росіянізми). В Галичині й на Буковині (у XIX ст., зокрема після 1866 р. аж по 1920-ті pp.) та Закарпатті (тут аж по 1945 р.), поширювалася через пресу й видання москвофільського табору, переважно серед частини духовенства та рідше і світської інтелігенції, окрема форма літературно-мовного «язичія»: архаїзована суміш українських і російського церковно-слов'янізмів з українською вимовою та обов'язковим етимологічним правописом.
Російська мова в сучасній Україні
Суспільство
Згідно з дослідженнями Financial Times за квітень 2017-го, російська мова протягом 20 років постійно втрачає популярність серед жителів України. Російськомовна кількість українських громадян 1994 року становила 33,9 %, а 2016-го — 24,4 %. Схожа ситуація в Казахстані (зменшення з 33,7 % до 20,7 %) і Грузії (зменшення з 6,4 % до 1,1 %). Натомість, в Білорусі ситуація інша — з майже 50 % 1994 року кількість носіїв російської виросла 2016-го до 71 %.
За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, в Україні проживало близько 8 млн росіян, 17,3 % від загального складу населення країни. Відсоткове відношення одномовних росіян, які користуються тільки російською мовою становить від 80 до 85 %.
Згідно з офіційними даними цього перепису, російську мову назвали рідною 14 273 000 громадян України, або 29,6 % населення країни. З них етнічні росіяни становлять 56 %, тоді як решта — представники інших національностей: 5 545 тис. українців; 172 тис. білорусів; 86 тис. євреїв; 81 тис. греків; 62 тис. болгар; 46 тис. молдован; 43 тис. татар; 43 тис. вірмен; 22 тис. поляків; 21 тис. німців; 15 тис. кримських татар, а також представники інших етносів.
Російська мова рідна для Українців та представників інших національностей в УРСР 1926 р. 1959 р. 1970 р. Українці 4,5 % 6,5 % 8,5 % Інші національності 5,2 % 7,7 % 11,1 %
Вільне володіння російською мовою у 2001 р. задекларували 31 698 051 мешканців України (65,7 % населення), в тому числі 99 % росіян, 98 % греків, 95 % євреїв, 93 % татар, понад 80 % болгар, вірменів, азербайджанців, білорусів, кримських татар. Найнижчий рівень вільного володіння російською був зафіксований серед угорців (32 %), румунів (46 %), циган (47 %).