Перша згадка Лівану датується приблизно 3000 роком до н. е. Її географічне положення на шляху, що зв'язує Середземномор'я з Азією, відклало на цій території багатонаціональний слід і спадщину, що належить до різних культур.
У різні періоди своєї історії Ліван перебував під владою багатьох іноземних правителів, зокрема ассирійців, вавилонян, вірмен, персів, греків, римлян, арабів, османів та французів. Ліван часто повставав проти деспотичних і репресивних правителів. Одночасно, незважаючи на іноземну владу, ліванська гориста місцевість забезпечила країну певною ізоляцією і надала можливість зберегти свою територіальну та культурну ідентичність.
Його близькість до моря гарантувала, що протягом всієї історії Ліван мав важливе значення як морський торговий центр. Значення країни у торговлі почалося з фінікійців і тривало протягом багатьох століть майже не зашкодженим іноземними правителями і періодами внутрішніх конфліктів.
Ліванська культура — суміш арабської з перською та візантійською, позначена західним впливом. Хоча Ліван традиційно розглядався як єдина християнська країна в арабському світі, з 1970-х років мусульманське населення перевищило християнське, що привело до виникнення міжрелігійних конфліктів і гострої політичної боротьби.
Найдавніший період Основна стаття: Ліван в давнину
Територія, яку зараз займає Ліван, була населена починаючи з кінця палеоліту — початку неоліту, осіле життя почалося близько 10 000 року до н. е. Першим відомим постійним поселенням став Біблос (також відомий як Бібл або Джубейль). У цьому місті також знайдені сліди першої в Лівані кераміки і металургії (спершу міді, потім бронзи), які датовані 4-м тисячоліттям до н. е. Фінікійці, які на той час складали єдиний народ з ханааніями — мешканцями Палестини, ймовірно прибули до цієї території близько 3000 року до н. е., до цього періоду належить перша згадка назви «Ліван» (стосовно гірського масиву Ліван) в Епосі про Гільгамеша. Для узбережжя Лівану стали застосовувати грецьку назву Фінікія.
На початку 3 тисячоліття до н. е. на узбережжі з'явилися нові міста-держави, населені фінікійськими мореплавцями і торговцями. Найважливішими з них були Тір (або Сур), Сідон (або Сайда) і Беріт (або Бейрут), Біблос все ще зберігав своє значення.
Приблизно з 2150 року до н. е. почалася міграція амореїв до Лівану, у той же час були встановлені тісні відносини з Єгиптом. У 18 столітті до н. е. Єгипет під владою гіксосів на чотири століття встановив свій контроль над Ліваном.
Фінікійці, особливо після отримання містами-державани незалежності від Єгипту в 12 столітті до н. е., заснували на узбережжі Середземного моря велике число колоній, особливо в Тунісі (зокрема, Карфаген), на заході Сицилії, на Сардинії, в південній Іспанії, Алжирі і Марокко. Фінікійські міста та їхні колонії грали велику роль в економічному житті Середземномор'я, вони контролювали важливі торгові шляхи між Європою і Сходом.
Починаючи з 9 століття до н.е. фінікійські міста-держави перебували у залежному стані від Новоассирійської і Новоперської імперій, імперії Александра Македонського та утвореної з неї держави Селевкідів, а потім і Римської імперії. Під владою Риму відбулося економічне відродження прибережних міст, а Бейрут перетворився на військовий і торговий центр римлян на Сході. У Біблосі і Баальбекі споруджувалися нові храми, Тір славився своєю філософською школою, а Бейрут — своєю школою права. З середини 1 ст. н. е. у Фінікії поширилося християнство. Після розділу Римської імперії в 395 році, територія Лівану опинилася у складі Візантійської імперії.
Ліван під владою арабів та мамлюків Основна стаття: Ліван під владою арабів та мамлюків
Арабське панування
У 636 році прибережні міста Лівану були захоплені військами арабського халіфа Абу-Бекра. Не зважаючи на жорстокий опір мешканців, швидко після цього були завойовані й гірські райни, а територія Лівану, разом із значною частиною Візантії, перейшла під контроль арабів. Омеядська династія, що правила Халіфатом у 660—750 роках, проявляла терпимість до християнського населення. Однак Аббасидська династія, що прийшла до влади у 750 році, відносилася до місцевого населення як до завойованого. Це призвело до кількох повстань, які було жорстоко придушено. Після розпаду Халіфату влада над Ліваном переходила від одної мусульманської династії до іншої, зокрема Тулунідів (у 9 столітті), Іхшидів (у 10 столітті) і шиїтської династії Фатімідів (у 969—1171 роки). За правління Фатімідів, Візантія збільшила частоту походів до ліванського узбережжя.
За арабського панування, Ліван зазнав значної деурбанізації, торгові міста узбережжя втратили значення і перетворились на рибальські селища. Малодоступні гірські райони стали притулком для переслідуваних релігійних меншин як з Лівану, так і з інших районів. Так, за період 7—11 століть з долини річки Ель-Аса (Оронт) до Північного Лівану переселилася монофелітська християнська громада маронітів. На початку 11 століття на центральному плато і в районі гори Гермон розповсюдилася релігійна громада друзів, названа так на ім'я одного із засновників учення Мухаммеда ад-Даразі.
Хрестові походи Більша частина території Лівану, зокрема вся прибережна рівнина, була завойована хрестоносцями вже після закінчення Першого хрестового походу. Північна частина (від Біблоса і північніше) дісталася тулузькому графу Раймону де Сен-Жиллю, який у 1109 році захопив Триполі та зробив його столицею утвореного ним Триполійського графства. Південна частина перейшла під владу єрусалимського короля Балдуїна I, який у 1110 році захопив Бейрут і Сідон.
Мароніти у Триполійському графстві налагодили добрі відносини з хрестоносцями. Зокрема, протягом 12 століття вони погодилися відмовитися від монофелітства, уклали унію з Римо-католицькою церквою і визнали верховенство Папи. Друзи, проте, відчайдушно боролися з хрестоносцями, за що друзькі феодальні правителі отримали визнання своєї влади та пошану з боку сунітських султанів Дамаску того часу. Після падіння володінь хрестоносців під ударами мамлюків в 1291 році, друзька родина Бухтур затвердилася в Бейруті, а її представники поступили на службу до нових правителів.
Правління мамлюків Наприкінці 13 століття, Мамлюкський султанат, утворений мамлюками, що захопили владу в Єгипті, поширив свою владу на середземноморське узбережжя від Лівії до Сирії. У 1289 році мамлюки захопили Триполі, а в 1291 році — Акку (Акко). За період з 11 по 13 століття в Кесервані (районі на північ від Бейрута) оселилося багато шиїтів, які, разом з друзами, повстали проти мамелюків в 1291 році, але в 1308 році повстання було придушене. Багато шиїтів бігло з районів свого мешкання та оселилося на півдні Лівану.
Загалом, втручання у внутрішні справи місцевих громад з боку мамлюків було невеликим, навіть податки збиралися представниками самих громад, а багато місцевих кланів отримало певну автономію. Така ж організація місцевої влади залишалася і після завоювання Сирії та Єгипту Османською імперією. У 15—16 століттях родина Маанів була визнана головною серед друзів, а глава родини Фахраддін I встановив свою владу над автономною державою, що займала територію всього південня Лівану та долини Бекаа.
Новий час Основна стаття: Ліван у новий час
Правління османів Початок нової історії Лівану зазвичай датують піднесенням Фахраддіна II, еміра з родини Маанів, що правив у 1590—1635 роки. Цей видатний державний діяч поступово підпорядкував собі населені маронітами території північного Лівану, а також значну частину внутрішніх районів Палестини і Сирії. У своїх ліванських володіннях він стимулював розвиток шовківництва, відкрив порти Бейруту та Сідону для європейських купців, добився допомоги італійців в модернізації сільського господарства. Заохочуване їм політичне і економічне співробітництво між ліванськими християнами і друзами надалі послужило основою для виникнення ліванської автономії.
Незалежність і досягнення Фахраддіна призвели до зростання напруженості у відносинах з Османською імперією. У 1633 році війська еміра були розбиті, а сам він потрапив в полон і пізніше був убитий в Стамбулі. Проте до 1667 року його внучатий племінник Ахмед Маан зумів відновити владу родини Маанов над південним Ліваном і маронітським районом Кесарван в центральній частині країни, створивши Ліванський емірат, що став ядром сучасного Лівану.
У 1697 році, після смерті Ахмеда Маана від якого не залишилося синів, влада над еміратом з схвалення Османів перейшла до Шихабів з Антилівана, що були мусульманськими родичами друзьких Маанов. До 1711 року Шихаби кардинально змінили систему управління емірату з тим, щоб зберегти в ньому свою владу. Пізніше в тому ж столітті правляча гілка родини прийняла християнство і стала маронітами, що відображало зростаючий вплив цієї громади. При емірах Юсуфі (роки правління 1770—1789) і Баширі II (роки правління 1789—1840), який перейшов в християнство, влада Шихабів розповсюдилася на північ та поширилася на всі гірські райони Лівану.
Еміри Башир II з династії Шихабів намагався консолідувати владу в країні, для чого вступив у союз з пашею Єгипту Мухаммедом Алі. Проте в 1840 році його війська були розбиті османськими силами в союзі з Британією і Австрією. Наступний емір Башир III вже не міг контролювати друзьких лідерів в південному Лівані і тому залишив свою посаду в 1841 році, чим поклав кінець існуванню Ліванського емірата. У 1842 році османський уряд поділив гірський Ліван на два адміністративні райони: Північний, на чолі з місцевим християнським губернатором, і Південний, під управлінням друзів. Християни, що складали на той час більшість на півдні, виступили проти такого розділу, в результаті його в 1845 році між ними і друзами спалахнула війна. У 1858 році селяни-мароніти на Півночі підняли повстання проти маронітської аристократії і добилися відміни ряду її привілеїв. Проте, коли у 1860 році подібне повстання спалахнуло серед селян-християн на півдні, воно було жорстоко подавлено друзами, а під час різанини загинуло понад 11 тис. християн.
Під тиском європейських держав, особливо Франції, що традиційно захищала маронітів, османський уряд в 1861 році ввів в гірських районах Лівані так званий Органічний статут. Гірський Ліван був інтегрований в єдиний автономний район-мутасарріфію, на чолі з губернатором (мутасарріфом) — християнином, що призначався зі схвалення європейських держав. Як консультативний орган, при губернаторі була створена адміністративна рада, що обиралася з представників різних ліванських громад пропорційно їх чисельності. Інститути феодальної системи були ліквідовані — усім підданим були гарантовані громадянські свободи, нова адміністрація отримала судові та законодавчі повноваження. Дана система (з невеликими змінами 1864 року), довела свою життєздатність і проіснувала до 1915 року. Під керівництвом мутасарріфів Ліван розвивався і процвітав. Католицькі місіонери з Франції і протестантські місіонери з Америки і Великої Британії заснували в країні мережу художніх шкіл і коледжів, що зробило Бейрут одним з провідних освітніх і культурних центрів Османської імперії. Розвиток видавничої справи і видання газет поклали початок відродженню арабської літератури.
Французький мандат Незабаром після того, як Османська імперія виступила у Першій світовій війні на стороні Четверного Союза проти країн Антанти, османський уряд припинив дію Органічного статуту для гірського Лівану та призначив військового губернатора, що отримав владу в країні. Після перемоги Антанти в 1918 році, території Лівану і Сирії були окуповані французькими військами. Того ж року була утворена держава Великий Ліван, що приблизно збігалася за територією із сучасним Ліваном. Нова держава знаходилася під управлінням французького губернатора, при якому діяла виборна Рада представників із консультативними повноваженнями. У 1923 році Ліга Націй видала Франції мандат на управління Ліваном і Сирією. У 1926 році була розроблена і прийнята конституція, згідно з якою держава Великий Ліван була перетворена на Ліванську республіку.