За́хідне христия́нство — одне із двох частин християнства (іншим є східне християнство). До західного християнства належаль католицька та протестантська церкви, а також їх відгалуження: незалежний католицизм, реставраціонізм, англіканство, лютеранство, пресвітеріанство та ін. Переважна більшість із 2,3 мільярдів християн у світі є західними християнами (близько 2 мільярдів — 1,2 мільярда римо-католиками та 800 мільйонів протестантів). Первісна і досі головна складова, католицька церква, склалася за часів єпископа Риму в колишній Західній Римській імперії в Античності. З католицької церкви виникло безліч незалежних протестантських конфесій, включаючи лютеранство та англіканство, починаючи з протестантської Реформації в XVI столітті, як і незалежний католицизм у XIX столітті. Таким чином, термін «західне християнство» не описує жодної спільноти чи релігійної конфесії, але застосовується для спільного відмежування всіх цих конфесій від східного християнства.Створення окремої католицької церкви, особливої ​​церкви Sui iuris католицької церкви, збіглося з консолідацією Святого Престолу в Римі, який претендував на першість з античності. Католицька церква відрізняється від Східних католицьких церков, також у повному спілкуванні з Папою Римським, та від Православної церкви та Орієнтальних православних церков, які не є у спілкуванні з Римом. Ці інші церкви є частиною Східного християнства. Терміни «Західна» та «Східна» у цьому відношенні походять від географічних поділів, що відображають культурний розрив між елліністичним Сходом і Заходом та політичний розкол між Західною та Східною Римською імперіями. У середні віки прихильники католицької церкви, незалежно від етнічної приналежності, зазвичай називали себе «латинниками», щоб відрізнити себе від східних християн.Західне християнство зіграло помітну роль у формуванні західної цивілізації. З експансією європейського колоніалізму з епохи Раннього Нового часу католицька церква, разом із протестантськими відокремленнями, поширилася по всій Америці, більшій частині Філіппін, Південної Африки, кишень Західної Африки, а також по всій Австралії та Новій Зеландії. Таким чином, коли термін «західне християнство» використовується для історичних періодів після XVI століття, він не відноситься до певної географічної області, а скоріше використовується як збірний термін для всіх них.

Сьогодні географічна різниця між західним та східним християнством не є настільки абсолютною, як у Античності чи Середньовіччя, через поширення християнських місіонерів, міграцій та глобалізації. Як такі, прикметники «західне християнство» та «східне християнство», як правило, використовуються для позначення історичного походження та відмінностей у теології та літургії, а не сучасних географічних розташувань.

Хоча католицька церква продовжує використовувати латинські літургійні обряди, протестантські конфесії та незалежний католицизм використовують широкий спектр літургійних практик.

Східні православні відкидають пункт Філіокве, віру в безпомилковість Папи Римського в питаннях віри і моралі (ex cathedra), не вважають Папу намісником Христа на землі. Джерелом віровчення католики вважають не тільки Біблію, а й рішення всіх соборів, званих ними Вселенськими (а не тільки перших семи, визнаних православними) і судження пап, що мають для них навіть пріоритет перед судженням соборів на відміну від православних.

Розповсюдження На XXI століття західне християнство розповсюджене в Центральній і Північній Європі, Північній Африці, Північній і Південній Америці, Австралії, Філіппінах, Новій Зеландії.

На римо-католиків припадає більше половини всіх християн світу. Друге місце посіли різновиди протестантизму.

Історія

У перші два століття західного християнства припадає період відсутності церковної організації як такої, ще не було кліриків, догматів віри, розробленого культу, адміністративних осіб тощо. Це період побутування пророків, проповідників, апостолів. Зараз вважають, що вони мали харизму, тобто здатність вчителювати, проповідувати, творити дива чи лікувати, яку дарував божий дух. Виникають перші християнські спільноти.

З часом (з середини II століття) керівництво першими християнськими спільнотами переходить до пресвітерів — найстаріших членів спільнот, яких вважали найдосвідченішими. Первісно пресвітери керували господарською ланкою спільноти, особливо пов'язані з влаштуванням агап (спільних трапез, вечер любові). Для трапез накопичували гроші, харчі, що потребувало сховищ, комор, дияконів, що первісно були обслугою трапез. В спільноті з'явились єпископи (наглядачі). Єпископами ставали старіші і заможніші члени спільноти, що відповідали за збереження грошей спільноти, збереження харчів, комор, стабільності тощо. Розважливі і авторитарні єпископи не примирились з інститутом пророків-харизматиків, які походили з бідноти, рабів, вільновідпущених, декласованих елементів, напівбожевільних і психопатів. Адже вони не піддавались регламентації, нагляду, залишались некерованими і нікому не підлеглими. Так сформувались церковні громади, керовані єпископами, метою яких стали обмеження впливів пророків, а далі — їх повне усунення від християнських спільнот, від атак на багатіїв і пророцтв про скору загибель гріховного світу і близький прихід царства божого на землі. Однак ці пророцтва не забудуть, а в деякі (кризові) періоди — вони набуватимуть розповсюдження і популярності і надалі, мало що міняючи в структурі церкви.

Пішов процес пристосування християнства до панівних інтересів пізньоантичних можновладців, незважаючи на гоніння і утиски з боку імператорів Стародавнього Риму. В християнстві залишається «революційна» риторика, тоді як революційні дії відхиляють, заміняють на очікування майбутнього дива, на «духовне вивільнення» від земних страждань тощо. Бунтівні настрої первісних християнських пророків ретельно викорінюють. Ігнатій Богоносець, єпископ антіохійський зламу I–II століть вже декларував постулат «нема церкви без єпископа».

На цьому етапі пройшло розмежування між керівництвом церкви і вірянами, були скасовані спільні трапези (вони перейдуть і залишаться лише в монастирях, цих християнських оазах, відокремлених від грішного світу). А єпископ вже керував як господарством і грошима спільноти, так став і авторитетом в питаннях віровчення.

Криза влади в Стародавньому Римі сприяла зміцненню християнства як організації, вплив якої з часом мав розповсюдження на всі верства тогочасного суспільства (раби і рабовласники, купецтво, армія). В руці слабкої імператорської влади залишились лише язичницькі храми. Процес логічно завершився офіційним визнанням християнства державним віросповідуванням імператором Костянтином, зацікавленим в зміцненні власної влади у будь-який спосіб.

Ранньохристиянська церква була зорганізована як система окремих і самостійних громад (церков) з центрами у столицях країн і провінцій і в великих містах. Єпископи великих міст здійснювали нагляд за церквами в прилеглих до цих міст областях. Вже до V ст. склалася система, відповідно до якої єпископи Риму, Константинополя, Александрії, Антіохії і Єрусалиму, яких було прийнято називати папами, стали вважатися главами церков відповідних регіонів, на імператора ж покладався обов'язок захищати церкву і забезпечувати її доктринальну єдність.

Претензії на першоверховенство Риму

Рим, як столиця велетенської держави, був постійним містом перетину культур, релігій і зрушень, «магнітом», що притягав різноманітні ідеї. Це обумовило і бажання столичної християнської спільноти Рима надати римському єпископові — особливого статусу. Приблизно з IV століття розповсюджували твердження, що сам апостол Петро заснував римську спільноту християн і був її першим єпископом. Звідси претензії на примат, тобто найвище місце в християнській ієрархії.

Але східні церкви, більші за чисельністю, до того ж — виникли раніше римської, вважали себе авторитетнішими. Християнські спільноти Александрії, Єрусалима, Антіохії виступили проти цих зазіхань. Але римський єпископ вже зазіхав на титул «єпископа всіх єпископів». Так, єпископ Віктор (189—199 рр.) зробив спробу відірвати дату християнської Пасхи від єврейської. Був навіть скликаний синод, на якому були присутні делегати християнських церков Сходу і Заходу. Спротив східних церков був таким значним, що римський єпископ Віктор зазнав поразки: більш ніж сто років Пасху святкували в християнських спільнотах Малої Азії і Римської імперії в різні дати.

Калікст І і Новий заповіт

Нові зрушення в християнстві прийшлися на добу Калікста І. За його часів розповсюдилась римська хресна формула і окрема сповідальня. Калікст І монополізував право відпускати гріхи і широко використовував його по відношенню до священства, адже в «ковчегу Ноя поряд були чисті й нечисті тварі». Коливання настанов було таким широким, що Калікст І дозволив священникам і конкубінат (неофіційний шлюб чоловіка і жінки, діти яких мали обмежені права на майно священника), і багатожонство (полігінія).

М'якість правління Калікста І навернула в християнство відступників, а з боку захисників старих настанов — викликало полеміку і критику. Священство спромоглося покласти край неканонічним, вільним тлумаченням священних текстів. До Калікста І священним вважали лише Старий Заповіт. Відтепер захисники віри мали спиратись на Новий Заповіт, який оголосили таким же священним, як і ізраїльський. В Новий Заповіт ввели лише чотири Євангелія, соборні посилання Петра, Павла тощо, які зробили незмінними, канонічними. Західне християнське віровчення все більше ставало монопольною галуззю заможних і освічених осіб, а церква — остаточним знаряддям єпископів. Пройшов процес проростання церкви в світську владу, які йтимуть поруч століттями, змагаючись за верховенство влади тільки між собою.

Давньоримський спадок в Західному християнстві

Навіть офіційне визнання християнства в Стародавньому Римі не принесло різких змін в формальну складову образотворчих мистецтв, в форми, розроблені в добу античності. Про це свідчать стінописи в катакомбах, що розповсюдились в римських містах з II століття. Найзначніші — створені в Римі, де їх протяжність сягнула ста кілометрів. Мистецтво катакомб розвивалося протягом майже трьох століть (III–V) і, як в металургійній печі, переплавило різні ідейні витоки — юдейську традицію незображувального верховного Бога і античну культуру тілесності, адже Бог прийняв людську подобу заради спасіння християн. Стінописи мають витоки в елліністичному мистецтві з тенденцією до символізму, до переходу навіть до спрощених знаків, зрозумілих посвяченим. Але цей шлях приведе до практичного розпаду елліністичних схем, незважаючи на їх довершеність («добрий пастир», «риба» тощо.)

Християнство вимагало спільних зборів, виникла потреба у великих приміщеннях. Відмова від язичницьких храмів переорієнтувала християнську увагу не на сакральні споруди римлян, а на цивільні споруди — а це базиліка та ротонда. Вони і стають найпоширенішим типом перших християнських церков і надалі.

В добу раннього Відродження — наполегливе прагнення відродити також давньоримську, ордерну архітектуру оволоділо думками декількох теоретиків і архітекторів-практиків. Ще нема широкого кола замовників, не всі технічні засоби розроблені й випробувані. Але відродження ордерної архітектури відбулося в теоретичних працях Філарете і, особливо Альберті. Проектами рестарації поруйнованих пам'яток Стародавнього Риму виглядає і архітектурне тло багатьох фрескових циклів італійських художників (у Фра Анжеліко, у Філіппо Ліппі і Беноццо Ґоццолі, у Перуджино). Первісна кількість суто ренесансних споруд — невелика. Але саме вони зададуть головний напрямок розвитку італійської архітектури. Розроблений Альберті тип римського храму в XV столітті стане головним типом сакральної архітектури західного християнства на декілька століть.

Розкол 1054 року