Незалежний католицизм — це конфесійний рух духовенства та мирян, які самоідентифікуються як католики (найчастіше як старокатолицькі та / або як незалежні католики) і утворюють «мікроцеркви, що вимагають апостольської спадкоємності та діючих таїнств», незважаючи на приєднання до історичних католицьких церков, таких як католицька та старокатолицька церкви. Термін «незалежний католик» походить від того, що «ці конфесії підтверджують як свою приналежність до католицької традиції, так і незалежність від Риму».
Важко визначити кількість юрисдикцій, громад, духовенства та членів, які складають незалежний католицизм більше, що рух «зростає і змінюється щомиті». Деякі прихильники обирають незалежний католицизм як альтернативний спосіб життя та вираження своєї католицької віри поза Католицькою церквою, відкидаючи деякі традиційні католицькі вчення.
Незалежний католицизм можна вважати частиною більш широкого Незалежного сакраментального руху, у якому духовенство та миряни з різними традиціями віри — включаючи Православну церкву, Англіканське співтовариство та різні католицькі християнські церкви — відокремилися від інституцій, з якими раніше ідентифіковані.
Історія
Ранні єпископські посвячення без папського схвалення Починаючи з 1724 р. Домінік Марі Варлет (1678–1742), католицький єпископ Вавилону, посвятив чотирьох послідовних чоловіків архієпископом Утрехта без схвалення папи. Катедральний собор Утрехта, який обирав цих людей, раніше отримав думку від Зегера Бернарда ван Еспена (1646–1728) та двох інших докторів канонічного права в Університеті Лювена, де говорилося, що капітул має право, зокрема обставин обрати власного архієпископа і посвятити його без згоди папи, і щоб у разі необхідності один єпископ міг справді посвятити іншого. Дев'ятнадцять лікарів богословських факультетів у Парижі, Нанті, Реймсі та Падуї схвалили цю думку. Це посвячення Варлетом викликало богословські суперечки та розкол у Латинській церкві, яка тепер володіла єпископами, які були дійсно освячені без дозволу папи. Цей розкол ознаменував зародження руху, який пізніше стане відомим як Старокатолицька церква (термін, введений у 1853 році для католиків Утрехта), і ознаменував початок ери в Західній церкві, в якій справді освячені єпископи мали апостольську спадкоємність, але не підпорядковувалися структурі та строгості Латинської церкви.
Перший відхід від Латинської церкви Поділ апостольської спадкоємності на заході за межами Латинської церкви в основному обмежувався церквою Утрехта протягом століття. Після Ватиканського собору в 1870 р. багато австро-угорських, німецьких та швейцарських католиків відкинули твердження про загальну юрисдикцію Папи та проголошення папської непогрішности, а їх єпископи, натхненні попередніми актами в Утрехті, вирішили залишити Католицьку церкву, створивши власні церкви, незалежні від Риму. Тепер незалежні від Папи Римського, цих єпископів іноді називали автокефальними (або самоврядними) єпископами або episcopi vaganti (бродячими єпископами). Ці дійсно освячені єпископи користувалися апостольською спадкоємністю і продовжували ділитися дійсними рядками апостольської спадщини зі священиками та дияконами, яких вони висвятили. У 1889 р. Вони формально об’єдналися в рамках Утрехтського союзу церков (УС).
Єпископські освячення Арнольда Гарріса Метью
У 1908 році рух, який стане незалежним католицизмом, покинув континентальну Європу, коли Арнольд Гарріс Метью (1852–1919), колишній католицький священик, був освячений у Великій Британії архієпископом Джерардусом Гулем (1847–1920) Старокатолицької церкви Нідерландів. Метью вважав, що старокатолицизм може забезпечити домом незадоволене англіканське духовенство, яке відреагувало на заяву Папи Лева XIII про те, що англіканські накази нікчемні, а Гуль неправильно вважав, що Метью має значну кількість прихильників у Сполученому Королівстві. Через два роки, в 1910 році, Метью посвятив у єпископат двох священиків, не маючи чітких причин і не порадившись з архієпископом Утрехта, і у відповідь на наступний протест оголосив про свою автономію від Старокатолицької церкви. Пізніше Метью освятив кількох інших єпископів. Пламмер пише, що, як результат, «ми починаємо спостерігати маленькі групи, з високим відсотком членства в святих орденах, які стали характеристикою незалежного руху». З історичної точки зору, одним з найважливіших посвячень був Фредерік Самуель Віллоубі, який, у свою чергу, освятив Джеймса Веджвуда, співзасновника в 1918 році Ліберальної католицької церкви, езотеричної спільноти, тісно пов'язаної з Теософським товариством і повна свобода переконань.
Єпископські освячення Джозефа Рене Вілатта Йозефу Рене Вілатту (1854–1929), старокатолицькому священнику, висвяченому єпископом Едуардом Герцогом (1841-1924) зі Старокатолицької церкви у Швейцарії, приписують першу особу, яка привезла в Північну Америку рух, що призведе до незалежного католицизму. У 1892 році Вілатт відправився в Індію, де його, як Мара Тимофея, посвятив Мар Юлій I (1836-1923) з Маланкарської православної сирійської церкви. У 1915 році Вілатт заснував Американську католицьку церкву, яка існує досі. Протягом наступних 28 років Вілатт посвятив у Північній Америці «низку чоловіків, які є єпископськими предками величезного різноманіття нащадків».
Подальші від'їзди від Латинської церкви У 20 столітті низка духовенства та мирян перейшла до незалежного католицького руху від Католицької церкви.
Чехословацька гуситська церква Мабуть, найбільшим відходом від Латинської церкви була Чехословацька гуситська церква (ЧХК), яка організувалась 8 січня 1920 р., Коли кілька тисяч священиків та мирян створили незалежну церкву у відповідь на їх глибокі занепокоєння щодо протидії Латинської церкви модернізму. Першим патріархом церкви був Карел Фарський (1880–1927), модерніст і колишній католицький священик. Перші єпископи ХПЦ були освячені священиками шляхом покладання рук. У 1931 р. (1880–1937), котрий був освячений ліберальним католицьким єпископом Джеймсом Веджвудом (1883–1951), посвятив двох єпископів CHC, (1872–1942) та (1894–1946), таким чином поділ апостольської спадкоємності з CHC. CHC висвятив свою першу жінку-священицю в 1947 році, а першу жінку-єпископа він висвятив у 1999 році. За даними перепису населення Чехії 2011 року, 39 276 людей на той час самовизначились як члени КЗП.
Єпископські освячення Карлоса Дуарте Коста
Карлос Дуарте Коста (1888-1961) був Католицьким єпископом у Бразилії протягом двадцяти років, перш ніж дистанціюватися, і був відлучений від церкви Латинською Церквою через свою протидію її позиції щодо кліричного безшлюбності, розлучень, народної літургії та підозр у Латинській церкві. Фашистські симпатії Церкви під час Другої світової війни. У 1945 р. Дуарте Коста заснував Бразильську католицьку апостольську церкву і почав посвячувати численних єпископів в апостольську спадщину. Бразильська Католицька апостольська церква, яка до 2010 року зросла до 560 781 членів, відома як «Святий Карл Бразильський»."Tabela 2103 – População residente, por situação do domicílio, sexo, grupos de idade e religião: Religião = Católica Apostólica Brasileira". Censo Demográfico 2010 (in Portuguese). Rio de Janeiro, BR: Instituto Brasileiro de Geografia e Estatística. 2010. Retrieved 2015-10-09.
Єпископські освячення П'єра Мартіна Нго Діна Тука З 1975 р. До своєї смерті в 1984 р. Вигнаний католицький архієпископ Ньо Джінх Тхек (1897–1984) з Хуе, В'єтнам, старший брат Нго Дінь Дієма, першого президента Південного В'єтнаму, висвятив ряд єпископів, спочатку для Пальмарія Католицька церква, тоді для седевакантистів католицької церкви тридентського латинського обряду. Крім того, він посвятив осіб, не пов'язаних з жодною з цих груп, таких як Жан Лаборі. У 1999 році поп-зірка Сінеад О'Коннор був висвячений на священика єпископом Майклом Коксом (р. 1945) Ірландської православної католицької та апостольської церкви, лінії апостольської спадкоємності якого пройшли через архієпископа Нго Джінха Тхака.
Єпископські освячення Еммануеля Мілінго Еммануель Мілінго (нар. 1930) виконував обов'язки Католицького архієпископа Лусаки, Замбія, з 1969 по 1983 рік. Таким чином, він користувався дійсними лініями апостольської спадкоємності від Католицької церкви, і, відійшовши від Латинскої церкви в 1983 році з питань зцілення вірою та духовного безшлюбності, він сформував одружених священиків зараз! і посвятив у єпископи чотирьох одружених священиків: Джорджа Столлінга з афро-американської католицької конгрегації храму Імані, Пітера Павла Бреннана із Старокатолицької конфедерації, архієпископа Патріка Трухільо з Старокатолицької церкви в Америці та архієпископа Джозефа Гутро з Інтернаціоналу католицьких апостольських церков. З 2006 року Мілінго здійснив щонайменше чотири посвячення. У 2013 році Мілінго, який досі вважає себе католиком, звільнився з активного служіння у Вселенській католицькій апостольській церкві миру.
Звернення незалежного католицизму до католицької та християнської традицій Зіткнувшись з незалежним католицизмом вперше, питання багатьох людей «часто є історичними: „Звідки це взялося? Хто вас висвятив? Ви вигадали це?“». Багато незалежних католиків відповідають, підкреслюючи свою прив'язаність до більшої християнської традиції, частиною якої вони є, спадщини, яку вони отримали від більших, історичних, основних церков, таких як Католицька церква, і їхня безперервність віри та служіння з цими церквами. Подібно до християн ранньої церкви, багато хто бачить у своїх зусиллях «зерна нового типу служіння, яке може адаптуватися до часу і місця свого здійснення, потреби моменту і людей, які насправді присутні в цьому конкретному місці в той конкретний час. І все ж він такий новий? Чи не це, можливо, сам шлях, який св. Павло розпочав поширювати Євангеліє та будувати церкву?».Bain, p. 16.
Багато незалежних католицьких громад дивляться в минуле, прагнучи створити громади за моделями, передбаченими Новим Завітом (наприклад, стипендії на дому під керівництвом добровольчого духовенства) та відновлюючи різні практики первісної церкви,Plummer, p. 70. включаючи створення інклюзивної громади та вшанування місця жінок та інших маргіналізованих осіб у цих громадах. Багато людей також знаходять еталони своєї поточної роботи в літописах християнської історії (наприклад, проживання в релігійному житті, обмін різними духовними традиціями або відправлення тридентиської літургії).
Шахрайство Бували ситуації, коли священнослужителі заявляють, що вони «незалежні католики», які практикують шахрайство проти неуважних людей. Вони використовують католицьку віру жертви, щоб стверджувати, що вони є законними священиками, які можуть консультувати та виконувати таїнства. Католицька та старокатолицька церкви часто опиняються в ситуації, коли потрібно попередити парафіян про ці шахрайства.https://www.ncronline.org/news/people/scammers-pose-pastors-email-ask-faithful-buy-gift-cardshttps://www.heraldpalladium.com/localnews/father-fraud/article_2ceb80ba-d256-55ca-97dd-054d3dc786e0.htmlhttps://www.nbcphiladelphia.com/news/local/Gay-Priest-Convicted-of-Fraud-in-1992-117405433.html
Незалежні католицькі вірування та звичаї Практично всі члени незалежного католицького руху мають «глибоку прихильність до католицької (в найширшому розумінні) сакраментальної традиції»Plummer, p. 37. і відправляють богослужіння згідно з встановленою літургією, зазвичай похідною від основного християнського обряду (наприклад, римського обряду). Пламмер припускає, що «найважливішим фактором незалежної сакраментальної ідентичності є цілеспрямованість на сакраментальну діяльність ... [і що] дуже мало незалежних громад пропонують годину кави, недільну школу та безліч інших соціальних програм, які характеризують багато основних церков».