Література Афганістану — літературні твори, створені мовами пушту й фарсі на території сучасного Афганістану. Вони є частиною суспільно-культурного розвитку й традицій пуштунських племен, що населяють ці землі.
В результаті багатовікового культурного впливу Персії на Афганістан нині афганська мова (пушту) в основному витіснена перською та використовується переважно жителями малодоступних гірських долин, які менше залежать від економічних і культурних центрів.
Характер Родоплемінний, тейповий устрій життя, що зберігся донині, наклав специфічний відбиток на розвиток літературного процесу в Афганістані. Одна з особливостей літературного процесу — його двомовність. Мовою пушту, яка є рідною для людей, що живуть у горах та на височинах, селянами та ремісниками створювались, в основному, усні твори, які є популярними до наших днів. Мова дарі (діалект фарсі) є мовою афганської знаті й освічених кіл. Нею було написано більшість творів феодально-аристократичної літератури, орієнтованої на перський класичний канон. В Афганістані, відповідно до арабської традиції, гарним тоном у знаті вважались зайняття літературою. Ці знання підвищували суспільний престиж літераторства, але вони не сприяли появі професійних письменників, орієнтованих на літературне новаторство. Афганські письменники та поети часто були релігійними чи громадськими діячами, а їхня літературна творчість значною мірою підкорялась задачам політичної або релігійної боротьби.
Усна творчість Усні афганські літературні твори до кінця не вивчено, однак відомо, що вони досить повно відображають побут і характер афганців. Форми усних афганських творів різноманітніші, ніж письмових.
Автори усного мовлення — мандрівні поети-професіонали, часто не писемні, виконують свої твори під акомпанемент ребаба (струнного інструмента) та до самостійного публічного виступу проходять своєрідну школу «учнівства» під керівництвом досвідчених відомих співаків. Усі вони — вихідці переважно з селян, ремісників тощо.
В усній афганській літературі виділяють: Ліричні любовні пісні, які в окремих випадках підіймаються до значного художнього рівня. Виконуються у запозичених з Персії та Індії формах «газель» та «місра», багато поетичних образів та порівнянь також запозичено. Історичні пісні, які раніше відігравали роль своєрідної преси, оскільки в них знаходила відображення кожна зі значних подій Афганістану. Так, наприклад, зібрані Джоном Дармстетером пісни ілюструють політичне життя Афганістану за понад півстоліття. Форма історичної пісні — «чарбайта» — є досить близькою до різних варіантів перського «мусаммату». Романтичні легенди є, в основному, переспівами перських та індійських сюжетів. Відсталі види фольклору: обрядові пісні, причитання, прислів'я, загадки тощо залишаються найбагатшим матеріалом для вивчення.
Письмові твори Письмова література афганською мовою з'являється з XV століття зі збільшенням ролі, яку Афганістан почав відігравати в історії (афганські династії: Лоді, Сур, повстання племен хаттаків під командуванням Хушаль-хана Хаттака проти Великого Могола, Ауренгзеба, доба індійських походів Ахмед-шаха тощо).
Перші твори — XV—XVI століття Автором першої, написаною пушту книги («Історія завоювання юсуфзаями області Сват») вважається шейх Малі (XV століття).
Початок же афганської літератури пов'язують з ім'ям містика-«комуніста», Баязіда Ансарі, або інакше Пір Рошана (1585), який заснував релігійну секту рошані — гілку суфізму, що боровся з офіційним ортодоксальним сунізмом. Послідовники цієї секти надалі відіграли важливу роль в об'єднанні афганських племен. Надалі їх жорстоко переслідували й винищували, як «маздакітів» у Персії у 528 до н. е..
Тривалий час вважалось, що жоден літературний твір Баязіда Ансарі не зберігся, однак завдяки зусиллям вчених нині відомі чотири його рукописи. Найцікавішим з них є «Хай руль Байян» — «Блага звістка», виявлена у бібліотеці Тюбінгенського університету, написана мовою пушту зі вставками римованої прози арабською, урду й дарі.
«Хорпан» — критика Корану та багато інших творів не збереглись, оскільки були знищені його противниками.
Онук Пір Рошана, Мірза Ансарі (XVII століття) — перший афганський поет, твори якого збереглись донині, цілковито перебував під впливом суфізму і перських літературних форм, так само як і досить популярний Абдаррахман (XVII століття) і завойовник Індії Ахмед-шах (1723–1772). З поетів світського спрямування слід відзначити видатного афганського поета Хушаль-хан Хаттака, хаттакського князя (1613–1697).
Ахон Дарвеза, найбільш непримиренний із супротивників Пір Рошана, вважається першим афганським письменником. Він також займався вихованням світських письменників-феодалів і був автором понад 50 творів.
Найвідоміша Афганська скарбниця — написаний мовою пушту катехізис, що викладає основи правовірного ісламу сунітського спрямування. До нього включено віршовані вставки й доповнення, зроблені синами й онуками Ахуна Дарвези. До цієї книги увійшли й по суті перші фонетичні праці мовою пушту — розбір особливих афганських літер, а також тенденційна, написана частково мовою пушту, частково — дарі коротка історія життя Баязіда Ансарі, різка критика рошаністів та їхніх прибічників як людей аморальних, таких, що підривають уклади суспільства; він критикував навіть народні розваги — танці й співи.
Не меншу цікавість являє твір Махзані Авгані «Історія афганців» або «Життєписи праведників і злодіїв», написаний мовою фарсі. Тенденційно складена історія афганців містила у той самий час і найцінніші етнографічні та історичні відомості про афганський фольклор тих часів — легенди, перекази, опис образу життя афганських племен тощо.
Література XVI—XVII століть Одночасно з витісненням мови пашто перською, остання стає мовою афганської літератури й преси. З кінця XVIII століття майже всі афганські поети пишуть перською.
XVII століття посідає особливе місце в історії афганського народу. Це був період, коли родоплемінні відносини у афганців були суттєво зламані, значно прискорився процес феодалізації, загострились соціальні суперечності. Упродовж всього століття афганці продовжували перебувати під тягарем іноземних правителів: на заході — шахів Ірану, на сході — індійської імперії Великих Моголів.
Невдоволення народу експлуатацією з боку місцевих і чужоземних феодалів, яка все більше посилювалась, набувало активних форм й на рубежі XVI—XVII століть вилилось у визвольну боротьбу, яку очолив релігійний опозиційний рух рошанійців. Рух був антифеодальним за своєю спрямованістю й відображав інтереси широких верств, хоч нерідко проходив під релігійними гаслами.
Зміни у соціальному устрої, збройні виступи селян проти ханів і духовенства, патріотичні прагнення, що визрівали під час боротьби з іноземними загарбниками, — все це не могло не позначитись суттєво на формуванні афганської літератури.
Відомості про ранні етапи історії літератури (аж до XV століття) є надзвичайно скупими та суперечливими. Письмові твори мовою афганців пушту тривалий час змикались із фольклором, надзвичайно різноманітним і специфічним, що зберіг безпосередні зв'язки з літературою до наших днів. Найдостовірнішим серед ранніх пам'яток письмової літератури мовою пушту є створений на початку XV століття історичний часопис шейха Малі «Кадастрова книга» («Дафтар»). Однак власне художній досвід ще не було накопичено письмовою традицією афганців. Тим більше визначним вбачається внесок рошанійської школи до становлення власної літератури.
Цілком природним було прагнення рошанійців залучити на свій бік якомога більшу кількість одноплемінників, поширити основи створеного ними вчення. Ідеолог рошанійського руху Баязід Ансарі (1525—1581) та його послідовники, сприйнявши пантеїстичні погляди суфіїв, кинули виклик панівним догмам ортодоксального ісламу. Вони визнавали рівність усіх людей перед богом, відстоювали права селян, вважали, що будь-який член племені, ким би він не був за своїм соціальним положенням, має право на краще життя не у потойбічному світі, а тут, на землі. Поряд із безумовною антифеодальною спрямованістю, ідеї рошанійців були пронизані наївними ілюзіями про можливість звільнення народних мас від утисків експлуататорів за допомогою деякого месії, наділеного надприродною могутністю.
Основні положення свого вчення Баязід Ансарі виклав у книзі «Блага звістка» («Хайр-уль-Байан»), написаній римованою прозою садж у своєрідній манері релігійних проповідей. Вибір саджа визначався, вочевидь, не тільки творчими схильностями автора, але й практичними міркуваннями — донести свої погляди у такій формі, щоб вони могли бути сприйняті на слух селянською аудиторією, для якої, природно, недоступними були письмові твори.
Але таким же закономірним було бажання феодальної верхівки засобами літератури зміцнити свої позиції в боротьбі з рошанійським рухом. Представник вищих клерикальних кіл Ахунд Дарвеза (1533—1638) різко засудив «єретичні» погляди рошанійців. У книзі «Скарбниця ісламу» («Махзані іслам»), яка повна злісними випадами проти Баязіда Ансарі, він намагався відстояти «чистоту» ісламських доктрин, закликав свято шанувати всі приписи Корану. Вочевидь, не без впливу «Благої звістки» Ахунд Дарвеза також обрав для своєї книги форму римованої прози.
У цій запеклій сутичці ворожих соціальних угрупувань відбувалось формування літератури афганців, непомірно розширились функції письмової літератури, зростала її суспільна значимість.
Рух рошанійців було жорстоко придушено у першій половині XVII століття силами афганських феодалів та військ Великих Моголів. З розгромом цього руху було усунуто серйозну загрозу позиціям феодальних кіл. Проте живучими виявились ідеї рошанійців, літературою було засвоєно та розвинуто дух свободолюбства й патріотизму, характерний для їхніх творів. Прихильники рошанійського руху не тільки внесли до літератури демократичну течію, але й були зачинателями нових літературних стилів та жанрів, використовуючи при цьому багатий творчий досвід, накопичений сусідніми, розвиненішими літературами Сходу.
Сусідство афганців з народами Ірану, Середньої Азії та Індії вплинуло на історичну долю Афганістану та сприяло тому, що афганська література розвивалась у тісній взаємодії з літературою цих народів. Особливо відчутним виявився вплив на творчість середньовічних афганських поетів і письменників величезного світу ідей та образів класичної фарсімовної літератури, яка виробила упродовж століть стійкі канони, жанрові форми та стилі.
Поети-рошанійці Арзані, Давлат Леванай та Мірза Ансарі, онук Баязіда, у пошуках нових засобів художньої виразності звернулись до арабо-перської системи віршування аруз, сприйняли і творчо перенесли на афганське підґрунтя її характерні метричні моделі та розміри. Проникнення до афганської літератури нових віршованих розмірів, заснованих на арузі, ймовірно, зустрічало опір з боку тих, хто дотримувався старих поетичних традицій. Давлат Леванай різко засуджував «недбалих» та «неосвічених» поетів, яким «недоступні розмір віршів, порядок слів і вірний стиль». Але вже у другій половині XVII століття такі жанри, як рубаї, кита, маснаві, касида, газель, засновані на метриці аруза, стають найпоширенішими в афганській письмовій поезії.
Вплив творчого досвіду фарсімовної класики на афганську літературу був настільки значним, що правомірними здавались попередження відносно можливого нівелювання її самобутності. Заслуга в тому, що цього не сталось, що сама література, яка ледь вступила до пори свого дозрівання, перейнявши та сприйнявши навички художньої майстерності у закордонної поезії, обрала самостійний шлях, належить деяким видатним афганським поетам XVII століття, серед яких особливо виділяється Хушхаль-хан Хаттак, правитель створеного у XVI столітті першого в історії афганців князівства, видатний поет-класик.