Битва за Львів (1918) — битва між Українською Галицькою армією та Польською Організацією Військовою (ПОВ) за місто Львів в ході Українсько-польської війни, що тривала з 1 по 22 листопада 1918 року. Безпосередньою ареною бойових дій стало саме місто.
Передісторія Наприкінці Першої світової війни, у 1918 році велися численні польсько-австрійські перемовини, результатом яких стала згода Австро-Угорщини на утворення польської держави, до якої мала би увійти вся Галичина. Цей сценарій ігнорував українське питання, яке вже давно визріло в Галичині.
Український рух особливо активізувався в Галичині з утворенням у Києві Української Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки. Так, у квітні 1918 року у Львові було створено Український банк. У травні провели з'їзди товариств «Рідна школа» та «Союз українок», почалося відродження «Пласту» та «Сільського господаря». У вересні у Львові було проведено кілька великих віч та мітингів з вимогами об'єднання всіх підавстрійських українських земель в окремий коронний край з власним сеймом, намісником і українською адміністрацією, а також ратифікації Австро-Угорщиною Берестейського мирного договору.
18-19 жовтня 1918 року в Народному домі у Львові відбулося зібрання українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, греко-католицького єпископату та представників українських політичних партій, на якому було утворено Українську Національну Раду (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем. Згідно з прийнятим зібранням Статутом організації, вона мала право:
19 жовтня УНРада оприлюднила Маніфест, в якому вона проголосила:
У неділю, 20 жовтня, на площі Святого Юра відбувся великий мітинг львів'ян, на якому Костем Левицьким було оприлюднено «рішення Української Національної Ради про утворення Української Держави в межах Австро-Угорщини». Щоб не допустити польських провокацій Кость Левицький і Олександр Барвінський того ж дня зустрілися з намісником Галичини графом Карлом фон Гуйном, який запевнив їх, що влада взмозі «припинити всілякі демонстрації чи атаки». 23 жовтня Євген Петрушевич і Микола Василько у Відні мали зустріч з прем'єр-міністром Австро-Угорщини.
Головним осідком УНРади став Відень, адже більшість її членів складали депутати Австрійського парламенту. Тому у Львові було сформовано його представництво на чолі з Костем Левицьким. Також у Львові, в Народній гостиниці, діяв створений у вересні Центральний Військовий Комітет на чолі з Іваном Рудницьким, який вів активну пропаганду серед військових.
Початки 18 жовтня 1918 року Українська парламентська репрезентація скликала у Львові збори всіх українських послів австрійського парламенту, Галицького і Буковинського сеймів, представників політичних партій, духівництва і студентства Галичини і Буковини. Збори обрали Українську Національну Раду як політичного представника українського народу в Австро-Угорщині. 19 жовтня президент УНРади Євген Петрушевич на зборах українських нотаблів (мужів довір'я) проголосив заснування Української Держави.
Захопити владу в Східній Галичині готувалися й поляки, та й стара державна адміністрація перебувала в їх руках. 7 жовтня польська Регенційна Рада виголошує маніфест, в якому прокламує створення незалежної польської держави. Уряд Львова 11 жовтня висилає до Регенційної Ради листа, в якому сповіщає, що польське населення міста висловило бажання будувати польську державу. Згідно з декретами польської ради полковник Владислав Сікорський починає організовувати у Львові з колишніх офіцерів і вояків Польського корпусу посилкового (т. зв. Товариство взаємодопомоги колишніх легіоністів) відділи Війська Польського, їх склад до початку повстання нараховував до 200 осіб. У групі самопомочі лічився і жіночий відділ з 40 осіб. 20 жовтня польські організації приймають рішення про приєднання Львова до Польщі, чому спротивилися українські організації. Польський національний комітет у Парижі заручився підтримкою США і держав Антанти. 28 жовтня в Кракові Польська комісія ліквідаційна проголошує, що керівництво відродженої Польщі перебирає на себе всю владу в Галичині. Приїзд польської комісії для цього до Львова планувався на 1 листопада, а збройний виступ поляків міста вночі з 2 на 3 листопада. Польська розвідка керівництву доносила, що в напрямку Львова з лав австро-угорських військ готуються до передислокації українські полки та ведуться перемовини про надання їм збройових арсеналів. У цьому випадку керівництво польських сил вважало, що до українського виступу справа не дійде, і Сікорський 30 жовтня в повних спокою справах відбуває до Перемишля. Делегат Регенційної Ради професор Станіслав Глабінський запевняв, посилаючись на намісника Гуйна, що нема жодних побоювань щодо переходу влади до українців. Росту активності польських воєнізованих організацій сприяла діяльність львівських відділень політичних партій, котрі 1 листопада утворили Польський Комітет Народовий. Першим же зверненням комітет закликав всіх боєздатних поляків до зброї.
Будівництво Західноукраїнської Народної Республіки розпочалося в умовах бойових дій у Львові, які після прямого втручання Польщі — збройної допомоги заколотникам у місті — переросли в українсько-польську війну. 31 жовтня містян інформували, що 1 листопада має прибути з Кракова офіційна делегація польської Ліквідаційної комісії — Жигмунт Лясоцький і Олександр Скарбек — аби проголосити польську владу — це призвело до пришвидшення українського виступу.
Вищим органом керівництва збройними силами республіки була Начальна Команда, яку очолювали в період боїв за Львів полковники Г. Коссак і Г. Стефанів.
Австрійський намісник К.Гуйн відмовився передати українцям владу. Старшини Центрального військового комітету на чолі з сотником Легіону УСС Д.Вітовським наполягають, і 31 жовтня на засіданні членів УНРади і ЦВК ухвалено рішення негайно взяти владу у Львові й у всьому краї. Того ж дня розіслано накази до окружних військових команд з вимогою перебрати владу на місцях у ніч на 1 листопада; вислано наказ до Легіону УСС у Чернівцях — якнайшвидше приїхати до Львова. Увечері 31 жовтня на нараді визначено остаточний план повстання у Львові. Готуючи план повстання, Українська Генеральна Команда виходила з того, що австро-угорські частини вдасться нейтралізувати. Українське військо у Львові тоді складалося з 1400 стрільців і 60 старшин; мало встановити контроль над майже двохсоттисячним містом, в якому знаходилися польські та угорські підрозділи цісарського війська.
Польські формування швидко згрупували свої військові сили, основу яких складали Польська військова організація — колишні легіонери бригади Пілсудського, Польський допомоговий корпус Владислава Сікорського та Польські військові кадри, до яких приєдналися різноманітні товариства — «Сокул», «Ґвязда», «Скала», молодіжні, студентські, жіночі організації. Загальне керівництво здійснював граф Олександр Скарбек, керівник польського руху в Галичині. 31 жовтня представники цих організацій проводять таємну нараду, де вирішили діяти спільно під орудою капітана Н. Мончинського. У 200-тисячному Львові поляки становили близько 40 %, що не було більшістю, як стверджує польська пропаганда міжвоєнних років. Натомість було багато інших національностей, зокрема жидів, а українців налічувалось до 20 %. Тут варто зауважити, що загалом по Галичині та Волині, поляки рідко перевищували 4-6 % населення. Львівські поляки — жителі міста, нерідко жінки і діти — не тільки підтримали своїх бойовиків, але й самі брали участь у вуличних сутичках. В польських конспіраційних формуваннях налічувалося до 500 осіб, слабко озброєних і поділених по політичній орієнтації, їхня консолідація настала по початку української влади у Львові. Польська організація військова планувала зайняти Головний Двірець разом зі збройними складами, оволодіти Личаківською рогаткою (там гуртувалися українські підпільні сили) та роззброїти українських вояків австро-угорської армії в казармах. По цьому планувалося оволодіти військовою комендатурою, Ратушею й поштою. 31 жовтня поляки оголошують мобілізацію біля Академічного будинку, проте до перейняття влади не дійшло, і частину мобілізованих юнаків розпущено по домівках.
Листопадовий чин
Українське керівництво передбачало можливість використати для зайняття Львова та головних міст Галичини ті військові австро-угорські формування, котрі складалися переважно з українців, у цьому керувалися нормативами гинучої Австро-Угорщини про передачу влади на певних територіях оголошеним там державних формуваннях.
Листопадовий чин почався близько 4 години 1 листопада. До 7 години ранку українці, не втративши жодного стрільця, зайняли урядові будинки — Галицького крайового сейму та магістрату, і стратегічні пункти міста — вокзал, пошту, летовище, цитадель, в'язниці, декілька військових складів та інтернували коменданта Львова Пфаффера. В цьому складі — вояки запасного батальйону 15-го піхотного полку 500, 19-го полку — 400, 30-го батальйону польових стрільців — 90, батальйону 41-го піхотного полку — 350 та менших охоронних й допомогових відділів — загалом до 1500 стрільців та старшин. Львівський поліційний директор Рейнландер затриманий під домашнім арештом, його повноваження посів Степан Баран. Того ж дня відбулася формальна передача влади УНРаді — від імені Австро-Угорщини — заступник цісарського намісника генерала К.Гуйна, українець В.Децикевич — згідно з цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918, від УНРади — С.Голубович, К.Левицький, Л.Цегельський.
У цьому часі супротивники збираються на перемовини, 2 листопада в Торговельно-промисловій палаті з польськими представниками стрічаються К. Левицький, Р. Перфецький, Л. Ганкевич, Л. Цегельський, С. Федак та митрополит Шептицький. Мирові пропозиції української делегації — державний кордон по Сяну, культурна автономія поляків та євреїв у Львові — були іменовані неприйнятними польською стороною.
Одначе, попри незгоду в ході перемовин, супротивні сторони видрукували спільну відозву до містян із закликом до згоди; ранком 3 листопада була розклеєна на міських мурах трьома мовами.
Вночі з 1 листопада силами польських військових організацій та вояків австро-угорської армії розпочалося збройне повстання, південно-західну частину міста займають польські бойовики. В кількох місцях відкрилися пункти набору добровольців, щодня реєструвалося по 200—300 новобранців. Ввечері 1 листопада поляки творять пункти опору в школі ім. Генріка Сенкевича та Академічному будинку. Швидко по тому оголошено Команду оборони Львова під рукою капітана Мацинського. Польські сили почали обстрілювати українські стежі на вулиці Сапіги й Городецькій; їм у допомогу кинулося й польське цивільне населення, що почало стріляти на українське військо з вікон, брам та завулків. Велику кількість в польських відділах становили неповнолітні добровольці — «Львівські орлята».
Одним з перших поляглих був десятник Бочан — пластун, десятник УСС. Впав в бою 1 листопада за залізничний вокзал.
Хоча перші дні листопада безпосередньо вказували на загрозу війни, зовсім не всі в українському керівництві сприймали це серйозно; власне, через це до половини стрілецтва розійшлося по домівках, а на алярмові заклики Вітовського до міських та повітових комісарів чимпошвидше надіслати підмогу на оборону столиці, відгукнулися в скорім часі тільки Золочів, Щирець та Кам'янка-Струмилова. Тим часом, становище західноукраїнської столиці погіршувалося з кожною годиною. Вітовський був неприємно заскочений, коли керівник штабу Горук надав рапорта, що в лавах оборонців Львова лишилося тільки 650 стрільців та старшин.